Москва традиційно необачно підходить до вибору союзників, а до забезпечення життєздатності таких альянсів і поготів – навіть якщо їх створення супроводжувалося серйозними труднощами. І перший, і другий промах беруть свій початок від московського комплексу переваги, який не є характерним для її випадкових союзників.
Напередодні Другої світової війни Радянський Союз обрав своїм партнером Гітлера; водночас у Лондоні при владі перебував лідер, який розумів, що співробітництво з фюрером – це чистої води союз із дияволом, і намагався згуртувати своїх співвітчизників задля перемоги над цим злом. Вінстон Черчилль безпомилково розпізнав у Гітлері руйнівника цивілізації, з яким необхідно було боротися до самого кінця. В той час як у Москві Гітлера вважали історичною постаттю й бажаним союзником, у тіні якого можна реалізувати свої імперські мрії.
Нам і досі невідомо, про що саме думали в Кремлі за день до нападу на Україну, але вочевидь вони розраховували на широку підтримку своєї операції. У гіршому випадку – на нейтралітет і невтручання. Під впливом імперського адреналіну вони вирішили, що їм ніхто не потрібен, бо вони ж держава світового рівня, якій і союзники не потрібні.
Проте зіткнувшись із запеклим опором та героїзмом українського народу, вони дуже швидко почали шукати прибічників, які хоча б на словах могли підтримати їхню агресію. Як виявилось, на заклик Москви мало хто відгукнувся.
Після восьми місяців спустошення й руйнації в Україні Москва вирішила вдатися до перемовин: пропонує діалог, смикає всіх, кого може, просить допомогти сісти за стіл переговорів і розпочати обговорення миру. З боку Кремля раптово залунала риторика примирення, адже на індонезійському острові Балі скоро відбудеться саміт «Великої Двадцятки», і це шанс для Путіна зустрітися з кимось з «сильних світу цього».
Принаймні таку оцінку ситуації дали московські стратеги. Проте вона виявилась настільки ж хорошою, як, власне, і самі ці експерти.
Перед загрозою краху своєї злочинної авантюри в Україні, краху своєї військової могутності – самопроголошеної «другої армії світу» – й особливо краху своєї агресивної політики, яку за останні вісім місяців безліч разів засудило майже все людство, Росія шукає вихід із халепи, у яку сама себе й загнала.
Ідея, вочевидь, полягає в тому, щоби відкинути агресивну риторику та знову заговорити мовою партнерства, співпраці, почати налагоджувати зв’язки, які були розірвані впродовж останніх восьми місяців.
Президент Росії Володимир Путін нещодавно заявив, що Росія не вважає себе ворогом Заходу. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров підкреслив, що вони готові до переговорів, якщо Захід візьме до уваги інтереси Росії. Прессекретар Путіна Дмитро Пєсков уже організовує зустріч Путіна з президентом США Джо Байденом в Індонезії, пропонуючи обговорити «гарантії безпеки Росії» та повернутися до ситуації, яка була в грудні-січні минулого року.
Щоби ця химерна пропагандистська гра не почала набувати популярності й не залишилася на невизначений час на порядку денному, Вашингтон докладе всіх зусиль, щоб не дозволити своєму президенту зустрітися чи навіть сфотографуватися з Путіним, поки вони будуть на Балі. Як повідомляє сайт новин Politico Europe, офіційні особи США відкидають будь-яку можливість зустрічі президента Байдена з Путіним.
Псевдомиротворчий фарс Москви має на меті посадити свого президента за стіл перемовин із Байденом як лідером колективного Заходу, і таким чином підтвердити свою часто повторювану тезу про те, що Росія воює не проти України, а проти Заходу.
Зустріч Путіна з Байденом стала б підтвердженням московських наративів про те, що в Україні відбувається зіткнення цивілізацій, а не банальна збройна окупація суверенної та незалежної держави, що супроводжується нечуваними з часів Другої світової війни воєнними злочинами. І тому така зустріч, на превеликий жаль Москви, неможлива.
Росія на чолі з Путіним не може бути партнером або навіть брати участь в обговоренні будь-яких значущих глобальних питань. Здатність Росії будувати альянси пробила дно в перший же день її агресії проти України. Ніхто, крім п’яти-шести маргінальних держав не підтримав Росію впродовж цих місяців. Ніхто крім них не визнає анексії чотирьох українських областей на сході та півдні.
Переважна більшість країн не хоче присутності Росії в Раді ООН з прав людини й наполегливо вимагає від Росії негайно припинити агресію та відвести війська з території України. Росію не хочуть бачити і в Раді Європи, до якої входять усі європейські держави, окрім Білорусі – єдиної європейської країни, що підтримує Росію.
Схоже, що Росію вже не хочуть бачити навіть у Центральній Азії серед колишніх радянських республік – у найвіддаленішому «російському задвірку». Нещодавня зустріч президента Європейської ради Шарля Мішеля з лідерами держав Центральної Азії в Казахстані показала зміну ставлення колишніх «молодших братів» до свого великого сусіда і водночас продемонструвала проєвропейський вектор їх майбутніх інтересів.
І хоча Москва впевнено заявляє, що західні санкції не можуть їй зашкодити, оскільки вона може миттєво переорієнтуватися на величезний китайський ринок, очікуваної підтримки з боку Піднебесної також немає.
Олександр Габуєв із Фонду Карнеґі за міжнародний мир описав ілюзії Кремля щодо Китаю, відзначивши, що Росія невпинно скочується до ролі «молодшого партнера» та «служниці» цього азійського гіганта – на який, за іронією долі, у радянські часи зверхньо дивились як на «бідного родича».
Жодна розсудлива людина й не думає піддаватися на хитрощі Кремля з початку холодної війни. Їхня віра в те, що вони все ще є глобальною силою, на чиї прояви симпатії треба обов’язково відповідати, зараз виглядає просто карикатурно. Єдиним, з ким можна говорити на тему миру, є уряд у Києві – і то лише після того, як Росія виведе свої окупаційні війська з України, визнає свої помилки та зобов’яжеться виплачувати воєнні репарації.
Певно, це ще просто не дійшло до Путіна та його оточення, затьмарених п’янкими ілюзіями власної величі. Як перехожі на вулиці відходять від п’яниці, що кричить і якого нудить на асфальт, усі, хто стежить за собою і власною гігієною, обирають триматися якнайдалі від Росії.
Росія переконала себе та свій народ, що вони збираються воювати не проти України, а проти Заходу, і що настав час завдавати удару по занепадаючому Заходу та світовому імперіалізмові. Росія вклала в цю кампанію все, що мала – армію, дипломатію, пропаганду та церкву – і, звісно, десятки тисяч молодих життів лише для того, щоби довести свою бундючну «вищість» і коїти злочини, які не повинні залишатися безкарними. Така темна країна не може бути нічиїм партнером, і ніхто не повинен їй довіряти. Це просто звичайний хуліган, безчинствам якого ось-ось прийде кінець, хоча він ще не усвідомлює цього.
Думки, висловлені у статті, належать автору і можуть не збігатись з думками Kyiv Post.
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)