Все мало виглядати як повернення в обійми так званої “Великоросії”, а хазяїн мав радо запросити гостей до свого дому. Але її ставленики в чотирьох окупованих областях України не без причини завмирали від страху, слухаючи 37-хвилинну промову Путіна на їхню честь – якщо слухали уважно і думали тверезо, хоча навряд.
Рано чи пізно ці люди постануть перед українським судом за державну зраду – передачу частини території своєї держави в руки окупанта. Навіть якщо їм якимось чином вдасться уникнути суду, вони мали сприйняти промову вождя як відкриту погрозу. У цій промові, яку Фонд Карнеґі за міжнародний мир назвав “набором неймовірно безграмотних кліше на тему теорії змови”, вони почули, що і як із ними буде після того, як їх формально приєднали до Російської Федерації, себто “Великоросії”.
Серед іншого Путін багато говорив про колонії, колоніалізм і метрополії зла, киваючи на Захід: “Захід готовий переступити через усі лінії, щоб зберегти неоколоніальну систему … Вони (Захід) хочуть, щоб ми були колонією … У певних країнах правлячі еліти погоджуються на це добровільно, погоджуються стати васалами, інших підкуповують або залякують. А якщо це їм не вдається, вони знищують цілі держави…”.
Він вживав слова “колонія”, “колоніалізм”, “васали”, “узурпація” так часто, що навіть якби ви чули Путіна вперше, то стало б зрозуміло, що він звинувачує інших у тому, що робить сам. Тому Путін і не говорив “ласкаво просимо” чотирьом своїм новоспеченим васалам, а звертався до них як до губернаторів колоній, які він підім’яв під себе і зруйнував, і тому погрожував їм наслідками в разі непокори.
День, який у Росії святкували як “історичний”, день, коли матінка-Росія “приросла землями”, насправді був днем, коли вона продемонструвала свою безпорадність, зазнаючи поразок на полі бою в тих самих областях України, які вона з помпою оголосила своїми. Два дні потому цю помпезність перетворила на пародію Держдума, прийнявши закон, за яким Росії належать чотири області України в межах кордонів, що існували на дату анексії! А як цей закон буде виконуватись, якщо армія окупантів не контролюватиме анексовані території? Із цього недолугого закону стали глузувати в Інтернеті, бо з таким же успіхом Росія могла б анексувати Техас, Нідерланди чи Марс.
Після серії великих невдач в Україні Путін збудував ще одне “потьомкінське село” за проєктом під назвою “Русскій Мір” для своїх співвітчизників, яких геть не радує безробіття, дефіцит товарів і повістки. Ця помпезна анексія чотирьох українських областей, над якими Путін не має контролю, стала символом кінця вікової російської традиції колоніалізму і жорстокого загарбання чужих земель. Територіальна експансія була метою всіх правителів Росії – чи то царів, чи радянських генсеків, чи пострадянських лідерів. Отак символічно з Донбасу, Херсонщини і Запорізької області розпочалась деколонізація “історичної Росії”.
Можливо, ці четверо очільників [окупованих] областей України не протримаються і дня в своїх кріслах, куди їх посадив їхній московський хазяїн. Путін певною мірою це відчуває, бо в тій же промові пропонує Україні “домовитись” про закінчення війни. Але Україна, яка саме зараз активно відвойовує анексовані території, навряд чи буде домовлятись. А деколонізація продовжиться поверненням Криму, анексованого вісім років тому.
Тим часом, антиколоніальний опір сильнішає в інших куточках “Великоросії”. Вірменія вже хоче вийти з Організації договору колективної безпеки, тому що в конфлікті з Азербайджаном не може розраховувати на безпекову допомогу Росії та інших країн-членів ОДКБ. Вірменам не потрібен “захист”, який їм гарантувала Росія, в тому числі її військова база в Ґюмрі, від якої їм немає ніякої користі.
У Грузії, уряд якої боїться спровокувати конфлікт із Росією, все частіше звучать заклики до повернення Абхазії та Північної Осетії, поки Росія зайнята загарбанням України.
Ця фарсова анексія чотирьох областей України не тільки символізує крах вікової експансіоністської політики Росії і початок її руху в зворотному напрямку, а й означає полегшення для країн поза межами “Великоросії”, в яких є гарячі точки сепаратизму. Донедавна більшість сепаратистських рухів у Європі прямо чи опосередковано підтримувала, заохочувала і навіть інспірувала Москва. Відомо, що лідери руху за відділення Каталонії зустрічалися з кремлівськими урядовцями, особливо з керівниками спецслужб. Є ще Маттео Сальвіні, який хотів відділення північної Італії. Цей політик досі діє, як клієнт Москви, закликаючи до перегляду санкційної політики щодо Росії. До цього кола також належить сербський лідер Мілорад Додік – ще один союзник Путіна, який погрожує відділенням сербського регіону від Боснії і Герцеговини.
Саморуйнування вікової експансіоністської політики Росії розпочалося з фарсу анексії українських територій, проте було б наївно і безвідповідально чекати, що воно завершиться саме собою. Треба допомогти Путіну завершити те, що він розпочав, допомогти деімперіалізувати Росію, поки він переконаний в тому, що робить протилежне, розширюючи територію і переконуючи в цьому своїх підданих.
А тому повернення окупованого сходу і Криму до України є історичним поворотним пунктом, після якого агресія і анексія назавжди перестануть бути державними інтересами Росії. А в інтересах Заходу – ще сильніше підтримувати Україну в її зусиллях, тому що так він загасить усі нинішні сепаратистські конфлікти, що завжди були відлунням агресивної політики Москви, і не дасть спалахнути новим.
Коментарі (0)