На обох “Північних потоках” Путіна поставлено хрест, але про них не слід забувати.
Тепер, коли Росія вже відверто заявляє, що не відновить постачання газу до ЄС, поки з неї не будуть зняті санкції, дуже важливо засвоїти уроки небажання Європи визнавати експорт енергоносіїв зброєю Кремля.
Угода про будівництво “Північного потоку 1” була укладена 8 вересня 2005 року. Газпром і два гіганти німецької енергетики – Wintershall і E.ON Ruhrgas – підписали її в присутності російського президента Владіміра Путіна і німецького канцлера Герхарда Шрьодера. Дату підписання перенесли, бо 18 вересня мали відбутися парламентські вибори (на яких Шрьодер програв). Кілька тижнів потому Шрьодер став високооплачуваним головою правління акціонерів компанії Nord Stream AG, зареєстрованої в Швейцарії. Цю посаду він обіймає й досі.
Тут був явний конфлікт інтересів, хоча формально все було законно. Тепер Німеччині та іншим країнам Заходу слід заборонити повторення таких випадків, а саме заборонити колишнім високопосадовцям працювати в зарубіжних компаніях на будь-яких посадах. Не можна дозволяти представникам Заходу працювати на російські державні компанії.
“Північний потік” ніколи не працював на повну потужність. ЄС ніколи не імпортував з Росії більше 150 мільярдів кубометрів газу на рік, і наявних потужностей газопроводів завжди було достатньо. Українська газотранспортна система здатна перекачувати 120, а то й 160 млрд. кубометрів на рік. Газопроводом “Ямал”, що пролягає через Білорусь і Польщу, без проблем транспортувалося 33 млрд. кубометрів.
Ані “Північний потік 1”, ані “Північний потік 2” нікому насправді не був потрібен. Крім цього, Газпром додав до свого портфоліо “Турецький потік” – це ще 31,5 мільярдів кубометрів. Газпром планував подвоїти потужності своїх газопроводів до Європи, хоча загальні обсяги експорту газу не збільшувались. Насправді Росія будувала нові газопроводи, щоб не експортувати газ територією України, тим самим готуючи підґрунтя для повномасштабного вторгнення, якому заважала українська ГТС.
“Північний потік 1” був стратегічною помилкою Європи, а “Північний потік 2” тільки загострив проблему, оскільки цими газопроводами до Європи мало надходити три чверті російського газу. От так німецький уряд підірвав енергетичну безпеку Європи.
Протягом останніх десяти років більшість європейських країн будували термінали скрапленого газу для альтернативних джерел постачання і задля власної енергетичної безпеки, але Німеччина цього не робила. Натомість Берлін поглиблював свою залежність від російського газу і посилював важелі впливу Путіна на всю Європу.
Підтримка Німеччиною “Північного потоку 2” завжди викликала запитання. 28 жовтня 2015 року Віце-канцлер, міністр економіки і енергетики Зіґмар Ґабріель заявив під час зустрічі з Путіним у Кремлі, що “Північний потік 2” відповідає інтересам Німеччини, і що “цей проєкт дуже цікавий не тільки для Німеччини”. Ґабріель – член Соціал-демократичної партії, який має тісні зв’язки зі своїм однопартійцем Шрьодером, ще не раз зустрічався з Путіним і просував “Північний потік 2”.
Така політика зміцнення енергетичних зав’язків із Росією йшла врозріз із усталеною позицією Берліна як захисника і провідника інтересів ЄС. Німеччина традиційно виступала за європейську солідарність і підтримувала центрально- і східноєвропейські країни-члени ЄС, тоді як Ґабріель зневажав інтереси інших членів ЄС на догоду тіснішому альянсу з Росією, в якому Москва вбачала інструмент впливу на Європу. Так само він діяв, коли Путін анексував Крим і розв’язав війну на сході України. І угода про “Північний потік 2” була підписана саме тоді, коли Німеччина виступала посередником на Мінських мирних переговорах між Росією і Україною.
“Північний потік 2” порушив принципи Третього енергетичного пакету ЄС 2009 року. Цей проєкт не передбачав розукрупнення Газпрому. Не звертаючи уваги на ці недоліки, німецький уряд і компанії, задіяні в проєкті, з усіх сил лобіювали його в Брюсселі. В результаті Німеччина спотворила енергетичну і антимонопольну політику ЄС попри спротив більшості країн-членів, і сьогодні весь ЄС страждає від її проросійської енергетичної політики.
Очевидно, що Європейський Союз має сформувати абсолютно нову стратегію енергетичної безпеки. Очевидно, що російській державі і російським державним компаніям більше не можна дозволяти володіти ні енергетичною інфраструктурою, ані енергетичними компаніями в ЄС. Натомість Брюссель повинен змусити Газпром продати всі свої газопроводи в ЄС – як це розумно зробили країни Балтії. Також мають бути продані або націоналізовані газосховища Газпрому в ЄС, а Роснєфть треба змусити продати свої нафтопереробні заводи в ЄС.
ЄС має заборонити Газпрому і Роснєфті працювати з європейськими банками, щоб вони не відмивали там свої гроші. Також треба посилити Європейський енергетичний союз більшою кількістю газосховищ і конвертерів скрапленого газу та збільшенням частки енергії, отриманої з альтернативних джерел. Зараз, після років гібридної енергетичної ворожнечі з Європою, Путін відкрито оголосив їй війну. Він має зазнати поразки.
Передруковано з дозволу автора. Оригінал англійською тут.
Коментарі (0)