Україна досягла значного прогресу за три десятиліття свого існування як незалежної держави.
Україна досягла значного прогресу за три десятиліття свого існування як незалежної держави. Надзвичайно потужна відповідь країни на російське вторгнення впродовж півроку доводить, як сильно розвинулась Україна порівняно із першими хаотичними роками пострадянської епохи.
Цей прогрес буде в центрі уваги 24 серпня, коли українці будуть святкувати 31-у річницю незалежності, і того ж дня відзначатимуть шість місяців від початку війни. Як людина, якій пощастило особисто бути свідком процесу державотворення в Україні, який розпочався ще за останніх років існування СРСР, я можу засвідчити неабиякі досягнення з того часу.
Вперше я відвідав Київ у червні 1985 року, коли брав участь в економічній конференції, що відбувалась в Інституті планування народного господарства при Держплані УРСР. Його очолював академік Олександр Ємельянов, найбільш талановитий марксистсько-ленінський економіст, якого я будь-коли зустрічав у Радянському Союзі, а я знав їх чимало. Вже тоді Україна була явно чистішою та краще організованою, ніж Росія. Мене також вразило те, що Київ був набагато зеленішим містом, ніж Москва.
За тиждень до серпневого «путчу» в Москві 1991 року Джордж Сорос попросив мене та мого покійного друга професора Олега Гаврилишина провести кілька днів у Києві та зустрітися з найбільш поважними постатями в галузі економіки. Я був приголомшений тим, що почув тоді. Ми знову зустрілися з Ємельяновим, який став головним економічним радником лідера радянської України Леоніда Кравчука та тепер заявляв, що підтримує перехід до ринкової економіки. Мені це не здалось переконливим, головним чином через те, що він, очевидно, не розумів повною мірою, що таке ринкова економіка.
Ми говорили з багатьма іншими економістами у Києві. Серед них переважала думка, що єдиною реальною економічною проблемою України є Росія. Мовляв, якби Україна могла просто розірвати зв’язки із Росією, економічні проблеми республіки самі собою вирішились би. Ніхто, здавалося, не цікавився особливостями формування ринку, лібералізації економіки та приватизації, за винятком молодого економіста з демократичної політичної організації під назвою «Рух», який непогано розумівся на економіці і навіть розмовляв англійською. У пригніченому стані я проїхав через Росію до Швеції за день до московського перевороту. Олег Гаврилишин, який був дуже патріотичним українцем, хотів зробити для батьківщини все можливе, і тому залишився на посаді заступника міністра фінансів України.
Сьогодні українська нація знає, що вона є частиною Європи
Влітку 1993 року я з певними ваганнями вирушив на Всесвітній економічний форум до Києва. Україна тоді не мала економічної політики. Дефіцит товарів був жахливим, і країна переживала руйнівну гіперінфляцію у 10 000%. Міністри тогочасного уряду чітко усвідомлювали, що вони програли, тому більшість із них навіть не з’явилися на заході, про що було раніше заявлено. Декілька присутніх іноземців були вражені цим, а я зовсім ні. Це була точка найглибшого падіння. Щось явно мало змінитися.
У липні 1994 року Леоніда Кучму було обрано президентом. Мені сподобалося те, що я побачив. Кучма говорив прямо і здавався настроєним дуже рішуче. Я зв’язався з Соросом і сказав йому, що охоче співпрацюватиму з новим українським президентом . За кілька днів Сорос зателефонував мені і сказав, що йому призначено зустріч із Кучмою. Запитав, чи не хотів би я піти разом з ним? «Авжеж», — відповів я. Ми зустрілися із Кучмою у столиці. Сорос запропонував йому свою допомогу у розбудові риночної економіки. Кучма відповів: «Я згоден». Згодом Сорос сказав мені: «Робіть все, що вважаєте за потрібне. Я профінансую».
Я чекав на таку відповідь та вже сформував групу, яка прибула за три дні. Після восьми тижнів напруженої роботи новий український уряд уклав свою першу програму співпраці з МВФ, яка швидко усунула проблему гіперінфляції. Крім самого Кучми, нашими найбільшими помічниками в українському уряді були міністр економіки Роман Шпек та голова НБУ Віктор Ющенко. Наша група розширилася до 27 осіб, поміж яких були переважно молоді енергійні українці. На жаль, та осінь 1994 року була нашим зоряним часом. До кінця 1997 року ми вже залишили Україну.
У грудні 2004 року я був на вулицях Києва з мільйонами українців під час Помаранчевої революції, коли країна переживала переломний момент своєї сучасної історії. Після цього важливого геополітичного повороту для України та всього пострадянського простору я разом із професором Олександром Пасхавером став співголовою комісії ООН, яка повинна була напрацювати пропозиції реформ для України.
Озираючись назад, я досі пишаюся звітом, який ми тоді підготували. Ми всіляко його просували, але єдиним членом нового постпомаранчевого уряду, який справді цим зацікавився, був міністр фінансів Віктор Пинзеник. Інші високопосадовці та політики явно були зацікавлені лише в тому, щоби стати прем’єр-міністрами. Майбутній мер Києва Леонід Черновецький сказав мені: «Ви не розумієте? Усі вони вже переможці. Чому вони мають когось слухати?» Як же він мав рацію.
Головною проблемою після Помаранчевої революції був хаос на найвищому рівні, але було багато інших проблем. Європейський Союз не відігравав жодної реальної ролі і не пропонував жодного напрямку розвитку України. Кількість українців старшого віку, які розмовляють англійською та мають міжнародний досвід, була мізерною. Економічна ідеологія практично була відсутня. Ті з небагатьох, хто був «нагорі», хотіли переважно особистого процвітання. Крім того, ситуація в країні здавалась не надто поганою. Помаранчева революція відбулась напрочуд мирно. Економічне зростання України у 2003 році сягнуло 12%. Чого б ще перейматися?
Незважаючи на політичні розчарування, що відчувались після зимових подій 2004 року, Помаранчева революція залишається надзвичайно важливою подією в національній історії України. Найважливішим довгостроковим здобутком цієї революції було створення сильного та активного громадянського суспільства. Це сприяло подальшому прогресу українського державного будівництва.
Помаранчева революція також поклала край державній цензурі в кремлівському стилі і відкрила нову еру свободи ЗМІ. Український медіаландшафт все ще далекий від ідеалу і продовжує відчувати надмірний вплив олігархів, але жоден наступний український уряд не зміг відновити контроль над ЗМІ, який влада мала до Помаранчевої революції.
Через десять років мільйони українців знову вийшли на вулиці, щоб захистити своє демократичне майбутнє. Хоча Революція гідності 2014 року може зовні здатися схожою на Помаранчеву революцію, вона являла собою набагато серйозніше протистояння, яке зрештою й спровокувало пряму військову агресію Росії.
Російське вторгнення викликало серйозну економічну кризу у першій половині 2014 року. На щастя, на ту пору Україна мала достатній людський капітал, і багато молодих людей здобули чудову освіту за кордоном. Це разюче відрізнялося від ситуації початку 1990-х або навіть 2004 року, коли відсутність українців із міжнародним досвідом заважала зусиллям країни у напрямку реформування та розвитку.
Україна також спромоглася підписати Угоду про асоціацію з ЄС, яка надає їй і доступ до величезного європейського ринку, і детальну дорожню карту подальших реформ. До складу уряду були запрошені талановиті та рішучі реформатори, і було ухвалено чимало ефективних реформаторських законів. Цей процес, на жаль, сповільнився у 2016 році, а потім ненадовго пожвавився у 2019 році. Незважаючи на численні невдачі, загальний напрямок руху до більшої прозорості та євроатлантичної інтеграції залишався чітким.
Останні вісім років російської агресії проти України допомогли сформувати українську націю. Це було очевидно вже 2014 року після захоплення Криму та воєнної інтервенції Росії на сході України. Консолідація української нації стала ще більш вираженою за останні півроку, що минули з початку повномасштабного вторгнення Росії.
Сьогодні українська нація знає, що вона є частиною Європи. Переважна більшість українців виступає за вступ і до Євросоюзу, і до НАТО. Це також означає, що українське суспільство готове провести життєво важливі судові реформи, які є необхідною передумовою євроатлантичної інтеграції країни.
Екзистенційні проблеми залишаються. Україна має ще дати відсіч російській агресію та виграти війну. І це ще далеко не визначено. Проте Україна підходить до 31-ї річниці своєї незалежності очевидно сильнішою та згуртованішою, ніж багато хто на початку 1990-х наважився б сподіватися. Сильнішою і готовою до економічного злету, головне – встановити стійкий мир.
Коментарі (0)