Останнім часом у голові постійно виникає запитання: чи може стати ще гірше? Весь час здається, що гірше вже нікуди, але Росія доводить, що може. І коли здається, що не можу ненавидіти цих нелюдів більше, Росія доводить, що можу.
Виглядає так, що все найгірше, що відбувається у світі, пов’язане з Росією.
Минулий тиждень був дуже важким психологічно. Я думала, що після Бучі, Маріуполя та інших міст, зґвалтованих Росією, ніщо вже так не вдарить по моїй психіці. Я помилялась.
Як і більшість українців, я починаю день із читання новин. Вони зазвичай погані, бо кожної ночі Росія б’є ракетами по цивільному населенню. І чим більше зброї ми отримуємо, тим більше ракет летить у нас.
У ніч із 30 на 31 липня Миколаїв зазнав найбільшого обстрілу за час повномасштабного вторгнення. Не припиняються вибухи в Харкові. Минулого тижня були ракетні удари по Київщині.
Ще одна погана новина прийшла в четвер увечері, коли поліція опублікувала відео знущань над полоненим українським солдатом, у якого відрізали геніталії. Наступного дня – нове відео, на якому росіяни насміхаються над цим солдатом, тягнуть його зв’язаного по землі, а потім стріляють у голову.
Я й досі не можу стримати сльози. Якби мені колись сказали, що таке може трапитись, я б нізащо не повірила. Я взагалі не могла би повірити, що така жорстокість може бути в ХХІ столітті. Після відео, яке я побачила в п’ятницю, у мене відібрало мову. Я просто плакала.
Потім до списку жахливих мук додалась Оленівка. Там стався вибух у приміщенні, де росіяни тримали українських військовополонених, які захищали “Азовсталь”. Росія заявила, що то українці обстріляли своїх, але, слава Богу, цьому вірять тільки росіяни.
Всі ці події вразили мене в саме серце, як і багатьох моїх знайомих. Мій психолог пояснив, що саме на це ворог і розраховує – зламати таким чином наш дух і поставити нас на коліна.
Сьогодні, коли наша армія отримує все більше зброї, ми вже можемо не тільки оборонятись, а й контратакувати. Росія відчуває свою слабкість, тож робить ставку на терор і безчинства, проте ніяк не може зрозуміти, що чим сильніше вона тиснутиме на українців, тим сильнішими вони ставатимуть.
Так, минулого тижня я занепала духом, але ці трагічні події ще раз нагадали мені про ціну нашої боротьби.
А Росія своїми діями риє собі могилу. Після кожного її терористичного акту з’являється можливість для пришвидшення постачання зброї в Україну, бо такі відео звірств росіян нагадують світу про мій народ і ту підтримку, яка нам потрібна.
Не знаю, коли прийде перемога, але вона прийде. Ми мусимо перемогти – заради всіх закатованих і замордованих російською армією, всіх тих людей, які просто хочуть бути вільними і незалежними.
Будьте з Україною. І не забувайте про нас.
Погляди, висловлені автором, можуть не співпадати з поглядами Kyiv Post.
Оригінал англійською тут.
Коментарі (0)