ПОГЛЯД: Втеча з Маріуполя: Історія виживання

Максиму Сєроштанову 34 роки. Він, як і я, працює на телебаченні, але познайомились ми не по роботі. Наприкінці березня Максима разом із дружиною та донькою вивезли з Маріуполя. Ми познайомились онлайн під час обговорення проблем війни в Україні, і його історія справила на мене враження, адже він евакуювався через Росію. Згодом він розповів мені про жахи, які пережив під час евакуації, а також про пекло в Маріуполі. На його прохання, я не буду публікувати фотографії Максима та його рідних — лише ті, які він зняв на телефон у Маріуполі.

«Поки вона не почалася, ніхто не вірив, що буде серйозна війна. А коли почалася, всі думали, що бої будуть лише у східній частині міста. Ніхто не думав, що наше місто потрапить в облогу».

Вранці 24 лютого Максим вибіг на вулицю, щоб купити пауербанк. «Магазини техніки вже закривалися і вивозили все, що можна було завантажити в машину», — згадує він.

Максим описує гостру потребу втекти з міста, але водночас страх перед невідомістю. У перший тиждень повномасштабного російського вторгнення під час лютих обстрілів будинків, торгових центрів, автозаправок, шкіл і складів сім’я Сєроштанових бачила з вікон своєї квартири стовпи чорного диму в усіх кінцях міста.

Снаряди прилітали дедалі ближче, і згодом один потрапив у дах їхнього будинку (вони жили на верхньому поверсі).

«Це сталося над кімнатою моєї доньки. За хвилину до того я саме покликав її до себе. Весь дах провалився, і в будинку відразу зникло світло. Ми негайно вибігли, а за якийсь час повернулися за речами, коли вже здавалося, що це достатньо безпечно, і варто ризикнути. Ми переселилися в квартиру кількома поверхами нижче, у цьому ж будинку», — розповідає Максим.

Потім, приблизно за сто метрів від їхнього дому, обстріляли університет, де кількасот людей ховалися в підвалі. Від вибуху в будинку Максима вибило вікна, обвалилася частина зовнішньої стіни.

9 березня під час потужного мінометного обстрілу, який тривав кілька годин, донька Максима, сховавшись у кутку кімнати під матрацами, молила Бога про швидку смерть через страх перед тим, що може статися далі. У цей момент на очі Максима навертаються сльози, але він продовжує розповідати.

Обстріли не припинялися. Їм усім було страшно. У їхній оселі панувала дедалі більша антисанітарія, бракувало води та їжі, не було ліків. Раніше в будинку Максима мешкало близько 1000 людей. Коли влучили перші снаряди, ті, хто залишився, в паніці переселилися у вестибюль. Їжу готували на вогнищі на подвір’ї. Щоб вижити, вони виносили товари зі складів і магазинів. Гроші втратили будь-яку цінність. Новою валютою стали продукти харчування та ліки. Здавалося, що обстріли не припиняться ніколи. Спокійніше стало, коли загарбники зайняли більшу частину Маріуполя, оскільки російська армія намагалася не бити по своїх.

«Я намагаюсь описати, що було на вулиці, але в мене просто немає слів. Місто горіло. Його знищили. Від мого Маріуполя – міста, де я прожив усе життя, – не лишилося нічого. Будинок батьків уже зрівняли з землею. Але найгіршою, мабуть, була невідомість. Ми не знали нічого про те, що відбувається в Україні, і не могли зв’язатися з друзями та родичами. Та й на місці все ще було жахливо».

Евакуація

Коли почалася війна, багато людей намагались негайно евакуюватися потягом, автобусом чи власним транспортом. Росіяни сильно обстрілювали всі виїзди з міста та прилеглі маршрути, що робило дорогу небезпечною.

Наприкінці березня Максим разом із дружиною та донькою вирішили виїжджати евакуаційним автобусом до Росії. Для них це був єдиний вихід, оскільки український громадський транспорт припинив працювати, а їжі в них не залишилося.

«Ми завжди підтримували Україну. Але на той момент іншого шляху виїхати, аніж через Росію, не було. Ми сіли в останній евакуаційний автобус, і нас зупинили на блокпосту. Усіх чоловіків перевірили на зв’язок із ЗСУ. Мене готові були призвати до їхньої армії. Привезли форму, навіть автомат хотіли дати. Але я залишився з родиною. Мені пощастило. Мене обшукали, забрали гроші. Що цікаво, забрали українські гривні, але залишили російські рублі. Потім сказали нам їхати», — розказує Максим.

Після цього його сім’ю відправили до фільтраційного табору у Володарську, що неподалік російського кордону. Вони жили у школі й отримували їжу раз на день. На щастя, їм вдалося сісти в автобус, який відвіз їх до Таганрога. Таким чином, вони уникнули процесу фільтрації.

«У Таганрог приїхали телевізійники і знімали, як добре до нас ставиться російська влада. Щойно вони поїхали, прийшла поліція і з кийками загнала всіх на потяг до Казані. Це було жахливо. Дружина почала кричати, що ми не хочемо їхати в Казань, тому нас викинули з поїзда посеред Таганрога. Далі все було, як уві сні. Треба було діяти дуже швидко. На ті рублі, що залишилися, я купив квитки до Москви, бо згадав, що там живе мій колишній колега. Він дозволив нам перебути кілька днів у нього за умови, що ми не будемо говорити про війну. За кілька днів ми виїхали до Риги, де мешкаємо зараз».

Максим щодня дякує Богові за те, як усе склалося, і вважає, що його сім’ї дуже пощастило. Протягом останніх місяців йому вдалося зв’язатися з тими, кого евакуювали до Казані. Вони розповідають про нелюдські умови життя та ще гіршу ситуацію, у якій опинилися ті, хто пройшли крізь фільтраційні табори і дивом вижили.

«Сьогодні в Маріуполі нікого з моїх друзів не залишилося. Хтось утік, хтось загинув. Моя квартира пропала. Її зруйновано. Маріуполь зруйнований. Зараз там бактерії, віруси і російська нечисть. Але я знаю, що все закінчиться. І колись я повернуся з сім’єю в улюблений Маріуполь під українським прапором».