Наразі всім спостерігачам вже має бути зрозуміло, що метою Володимира Путіна завжди було, як мінімум, переписати світовий порядок, який склався після закінчення Холодної війни. Однією з його коронних тактик було вбивання клину в європейську єдність, а ще підрив трансатлантичних альянсів – перш за все НАТО.
Путін розумів, що Німеччина була ключовим засобом для того, щоб схопити Європу мертвою хваткою, а Італія була скоріш «м’яким підчерев’ям континенту». Німеччину можна було тримати в газовому зашморзі, і найбільша економіка ЄС була б залежною від Газпрому. Це була дуже очевидна тактика. На більш тонкому рівні Кремль розумів, що, потрапляючи в кров Європи через її південну мембрану – Італію, ця підступна тактика могла би впливати на серця та мізки мешканців континенту.
У вівторок 21 червня прем’єр-міністр Італії Маріо Драгі заручився підтримкою переважної більшості сенаторів, які підтримали резолюцію про продовження постачання зброї Україні. Напередодні голосування найбільша партія Італії – популістський (і все більш непопулярний) «Рух 5 зірок», дуже відкрито демонструвала суперечку щодо військової підтримки України, яка загрожувала відставкою уряду та могла занурити Італію в чергову політичну кризу.
Луїджі Ді Майо, нинішній міністр закордонних справ і колишній голова «Руху 5 зірок», повністю підтримує Драгі та його прагнення допомагати Україні як у військовому плані, так і в її зусиллях щодо вступу до ЄС. З іншого боку, Джузеппе Конте – колишній прем’єр-міністр і нинішній лідер Руху, закликав припинити постачання зброї до Києва, стверджуючи, що це лише продовжить війну. Зрештою, Драгі назвав Конте брехуном і здобув рішучу перемогу.
Ді Майо вирішив вийти з партії разом зі ще 60-ма «5-зірковими» сенаторами (загалом у парламенті їх 227), сказавши: «Італія не може дозволити собі нерішучість. Ми не можемо дозволити собі двозначність у прийнятті рішення бути на боці тих, хто захищає демократію, чи на боці тих, хто намагається шантажувати нас газовою блокадою. Україна мужньо та жертовно захищає Європу».
Хоча Драгі виграв цю битву, він наразі стикається з постійним тиском з боку глибоко вкоріненого промосковського лобі Італії. Цей тиск чинять як впливові промисловці з давніми бізнес-інтересами в Росії, так і низові русофіли – від крайнє правих, які захоплюються Путіним як сильною особистістю, до тих лівих, які лосі ностальгують за колись процвітаючою італійською компартією, яку годував СРСР.
Здається, єдині, хто повністю підтримує намагання НАТО допомогти Україні у військовій сфері, — це помірковані: проєвропейські, проамериканські демократи, яких суверенисти часто висміюють як технократів або лакеїв НАТО.
Як зазвичай в Італії, є дивні винятки.
Джорджія Мелоні, лідер ультраправої партії «Брати Італії», повністю підтримує уряд Драгі щодо України, незважаючи на свою позицію в парламенті як єдиної більш-менш солідної опозиційної партії.
Крім того, лівоцентристська Демократична партія – як і раніше бастіон для колишніх комуністів, хоча її лідер Енріко Летта молодший за них і походить із християнських демократів, – твердо підтримує озброєння України.
Традиційними проросійськими прихильниками Кремля є Маттео Сальвіні – лідер антиімігрантської про-бізнесової Lega, і Сільвіо Берлусконі – нині номінальний лідер Forza Italia, партії, яка домінувала в італійській політиці в той час, коли Путін зміцнював свою владу в Росії.
На початку 2000-х років міцна чоловіча дружба між тодішнім прем’єр-міністром Берлусконі та Путіним сприяла закріпленню Москви на італійському енергетичному ринку.
Коли зірка Берлусконі почала згасати, Маттео Сальвіні підхопив проросійську естафету, позуючи на Червоній площі в Москві в пропутінській футболці.
Тепер у типовій італійській манері обидва ці путіністи тримають свої партії в стані ретельно виробленої двозначності щодо Росії. Сальвіні зрікся значної частини своєї попередньої риторики, але він розуміє, що вітер може знову змінитися, і його пробізнесове партійне ядро прагне відновити торгівлю з Росією.
Щодо Берлусконі, то йому знадобився місяць після нападу Росії на Україну, щоб висловити принаймні «розчарування» своїм другом.
Forza Italia начебто підтримує уряд Драгі та його політику в Україні, але телеканали Берлусконі були в авангарді тих ЗМІ, що надавали непропорційно багато ефірного часу російським урядовцям і пропагандистам Путіна. Зараз вони продовжують виповзати з блогосфери – і колишні твердолобі комуністи, і люди, які воювали разом з росіянами на Донбасі.
Підтримка Драгі України поки що була непохитною.
Італія запропонувала в ООН мирний план, який не видався вдалим ні Україні, ні Росії. Очевидно, що це була поступка внутрішнім політичним силам, включно з Ватиканом, які наполягали на продовженні діалогу в надії досягти припинення вогню. У візантійському контексті італійської політики такі жести готовності бути посередниками є необхідною прелюдією для будь-якої позиції, яку можна інтерпретувати як неминучу.
На слизьких доріжках італійської політики Драгі добре навчився тримати рівновагу. Він знову утверджує себе як авторитетну фігуру в європейському ландшафті, якому явно бракує лідерів. Зрештою, Драгі може бути кращою надією Європи – і України – для підтримки єдиного фронту проти Росії.
Stash Luczkiw — журналіст із США, який живе в Італії.
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)