Том Стоппард, британський драматург чеського походження, чиї блискучі словесні ігри й філософські парадокси зробили його одним із найвідоміших голосів сучасного театру, помер 29 листопада в Англії у віці 88 років.
Хоча Стоппарда запам’ятають насамперед за такими шедеврами, як «Розенкранц і Ґільденстерн мертві» та «Аркадія», варто також згадати, що він був одним із найпереконливіших захисників радянських політичних в’язнів і дисидентів по той бік «залізної завіси».
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Його трансформація почалася 1977 року, коли Стоппард разом з Amnesty International вирушив до Радянського Союзу та країн Східної Європи. Те, що він там побачив — систематичні переслідування письменників, використання психіатрії для придушення інакодумства та відвагу тих, хто відмовлявся мовчати, — справило на нього глибоке враження.
П’єси, написані після цього, засвідчили його переосмислення як митця, який спрямовує свій потужний театральний дар на захист тих, хто цього потребує.
«Every Good Boy Deserves Favor», прем’єра якої відбулася 1977 року у супроводі повного оркестру під диригуванням Андре Превіна, розповідала історію радянського дисидента, ув’язненого в психіатричній лікарні разом із по-справжньому психічно хворим пацієнтом, який вірить, що диригує невидимим оркестром.
«Professional Foul» — телевізійна п’єса про кембриджського філософа, який приїздить до Праги на конференцію і мимоволі погоджується вивезти на Захід дисертацію дисидента.
«Dogg’s Hamlet, Cahoot’s Macbeth» (1979) була написана на підтримку Вацлава Гавела та чеських дисидентів, які були змушені виступати в приватних помешканнях під наглядом поліції.
«Squaring the Circle» (1984) була присвячена руху «Солідарність» у Польщі.
Хоча Стоппард повністю інтегрувався в англійську культурну традицію, він також належить до кола великих чеських інтелектуалів свого покоління — поряд із Вацлавом Гавелом і Міланом Кундерою.
Правозахисна діяльність Стоппарда далеко виходила за межі театру. Він став невтомним прихильником Amnesty International, Index on Censorship і Комітету проти зловживань психіатрією — з усіма цими організаціми я тоді був пов’язаний. Там, де інші обмежувалися фінансовою підтримкою, Стоппард приходив особисто.
Мені пощастило познайомитися з Томом Стоппардом у другій половині 1970-х років, коли я навчався в Лондонській школі економіки і політичних наук, а згодом почав працювати в підрозділі Amnesty International, який займався Радянським Союзом, і писати для Index on Censorship.
Пам’ятаю, як його присутність на наших закритих зустрічах із планування діяльності надихала всіх учасників; збори проводили мій наставник у Лондонській школі економіки Пітер Реддавей, актор Девід Маркгем і психіатр доктор Ґері Лоу-Бір. Я був наймолодшим учасником. Вино та сир — смак доброї волі, солідарності й свободи.
Влітку 1976 року я мав честь виступати поруч із ним та іншими на Трафальгарській площі перед нашими прихильниками, розповідаючи про в’язнів сумління, про яких більшість британців тоді ніколи не чула. З України це були Леонід Плющ, Семен Глузман, Микола Плахотнюк та інші.
Того разу головною фігурою нашої акції був російський дисидент Володимир Буковський. Мені вдалося відтворити фотографію цієї події за кадром із документального фільму, знятого того ж року.
Зображення дещо розмите, та його все ж варто опублікувати, адже воно дає уявлення про те, чим ми займалися в ті роки, коли було так легко відвернутися від Східної Європи та народів, пригнічених деспотичним пануванням Москви.
Я сиджу крайній праворуч у блакитній сорочці. Ліворуч від мене — психіатр доктор Лоу-Бір, далі — колишня російська політична ув’язнена Наталія Горбаневська, Реддавей, Маркгем біля мікрофона; позаду нього, в коричневій сорочці, — Віктор Файнберг, який пройшов через радянську каральну психіатрію, а ліворуч від нього, опустивши погляд, — Том Стоппард.
Написи на плакатах не потребують пояснень: «Свободу Буковському», «Свободу лідеру кримських татар Мустафі Джемілєву», «Припиніть терор КДБ в Україні», «Звільніть радянських єврейських в’язнів».
Наступного року, після його звільнення, я разом із Буковським, Плющем (якого також звільнили раніше того ж року), Стоппардом та іншими знову зібрався на тому самому місці, вимагаючи звільнення інших радянських політичних в’язнів. Зрештою наш Комітет на захист Буковського, який очолював Маркгем, було реорганізовано в Комітет на захист В’ячеслава Чорновола — одного з провідних ув’язнених українських дисидентів.
Стоппард розумів, що означає жити під тиранією і якою ціною дається опір.
Для нас, учасників правозахисного руху, присутність постаті такого рівня, як Стоппард, привертала ширшу увагу до нашої роботи. Він був джентльменом — привабливим, надзвичайно красномовним, але без зарозумілості чи зверхності. Зазвичай стриманий у манері, він, попри свою славу, залишався відкритим і уважним до співрозмовників.
Він вважав, що театр не має повчати, а підсвічувати складність життя. Його дисиденти були не святими, а живими людьми — з вадами, страхами й почуттям гумору.
Пізніше, після розпаду Радянського Союзу й появи нових загроз свободі, Стоппард і далі залишався голосом жертв деспотизму та захисником письменників, які зазнавали переслідувань.
Він став активним прихильником білоруського демократичного руху. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Стоппард чітко дав зрозуміти, що не має жодних ілюзій щодо експансіоністської природи російської влади — від царів до Владіміра Путіна.
Хоча Стоппард повністю інтегрувався в англійську культурну традицію, він також належить до кола великих чеських інтелектуалів свого покоління — поряд із Вацлавом Гавелом і Міланом Кундерою. Як і вони, він добре знав, що означає жити під тиранією і якої ціни коштує опір. Свій талант і свою публічну позицію він використовував для тієї ж справи, що й вони, — для свободи.
Я пишаюся тим, що мав нагоду знати Стоппарда, хай і недовго, у роки моєї молодості в Лондоні, коли завдяки його впливу ми не мали ілюзій щодо того, хто є хто і кого варто підтримувати.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
