До повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року багато людей у світі мало знали про Україну. Для більшості тих, хто не належав до української діаспори, вона залишалася малозрозумілою частиною Східної Європи. Її історія та культура були майже невідомі, а дехто навіть сумнівався, що українці є окремою нацією.
Протягом століть українські землі перебували під владою різних держав — Речі Посполитої, Російської та Австро-Угорської імперій, а згодом Радянського Союзу. Їхня політика була спрямована на придушення української ідентичності: українську мову витісняли з публічного життя, а культуру намагалися знищити через політику примусової асиміляції.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Про Росію у світі знали значно більше, ніж про Україну.
Російсько-українська війна змінила це. Коли українські міста почали бомбардувати, а українські військові стали на захист своєї країни, світ звернув увагу на державу, яку раніше часто ігнорував.
Мільйони людей, які раніше не знайшли б Київ на карті, раптом почали відкривати для себе українську історію, піднімати синьо-жовті прапори й усвідомлювати, що означає для народу боротися за свободу та власну ідентичність проти імперії, яка прагне його знищити й вороже ставиться до вільного світу.
Та попри це більшість людей у світі досі не знає, хто зробив можливим становлення сучасної України. Багатьом ще належить відкрити для себе, ким був Тарас Шевченко і чому він такий важливий для України — і не лише для неї.
Він ніколи не обіймав політичних посад і не командував арміями, а помер відносно молодим — у 47 років. І все ж для українців він є батьком їхньої країни.
Він зробив щось значно сильніше за політичну владу: Шевченко дав своєму народові голос і повернув йому почуття гідності. Своєю поезією, мистецтвом і громадянською сміливістю він став і каталізатором, і символом українського національного пробудження.
Він не створив сучасну українську національну свідомість самотужки, але його творчість надала їй голосу й сили.
Коротко кажучи, твори Шевченка та його приклад стали основою того, що сьогодні означає бути українцем.
Шевченко народився кріпаком у 1814 році в селі Моринці на Черкащині. Він зростав у світі, де його народ фактично належав російським панам — рабство, лише під іншою назвою.
Російська імперія, яка контролювала більшість українських земель, сприймала їх як завойовану територію, а не як окрему націю. Українську культуру зводили до селянського фольклору, а українську мову вважали грубим діалектом — колоритним, але непридатним для освіченого спілкування.
Метою імперської політики було змусити українців та інші неросійські народи відмовитися від своєї ідентичності й перетворитися на росіян.
Батьки Шевченка померли, коли він був ще зовсім дитиною. Осиротілий хлопець залишився служити панам у системі, що придушувала будь-яке відчуття гідності й надії.
Попри це юний Тарас рано проявив талант до малювання. Його поміщик помітив цей хист і взяв хлопця із собою — спочатку до Вільнюса, а згодом до Санкт-Петербурга, де Шевченко служив у нього. Це рішення змінило не лише долю самого Тараса, а й, згодом, хід української історії.
У столиці імперії його художній талант привернув увагу впливових діячів російського культурного середовища — зокрема художника Карла Брюллова та поета Василя Жуковського. У 1838 році вони організували лотерею, щоб зібрати гроші й викупити Шевченка з кріпацтва.
Призом у лотереї став портрет Жуковського, написаний Брюлловим. Іронічно, що його придбала дружина російського імператора Миколи І.
Так у 24 роки Шевченко нарешті здобув свободу. Але замість того, щоб увійти до російської інтелектуальної та мистецької еліти — як зробив його український сучасник Микола Гоголь — він присвятив решту життя боротьбі за свободу.
У той час, коли українська мова була заборонена в школах і не використовувалася в офіційній сфері, коли освічених українців змушували говорити й писати російською, Шевченко мав сміливість писати сильні вірші українською. Він свідомо утверджував її як сучасну мову, джерело національної гідності та інструмент політичного спротиву.
Його збірка поезій «Кобзар», опублікована 1840 року — хоч і в цензурованому вигляді — стала книжкою, що визначила розвиток української літератури. Назву вона дістала від кобзарів — мандрівних народних співців. У цій книзі вперше так виразно прозвучав український літературний голос — і за формою, і за змістом.
Та Шевченко був більше, ніж просто поет. Його поезія дедалі більше набувала політичного звучання й із разючою відвертістю викривала російське самодержавство. Він виступав проти кріпацтва і закликав до свободи України у таких творах, як «Сон» (1844) та «Кавказ» (1845).
У поемі «Сон» Шевченко використав прозору й промовисту алегорію: російські правителі постають тиранами, а Україна — їхньою жертвою.
Коли влада дізналася, що Шевченко приєднався до таємного Кирило-Мефодіївського братства — гуртка українських патріотично налаштованих інтелектуалів, які прагнули скасування кріпацтва та об’єднання слов’янських народів у конфедерацію вільних і рівних держав, — вона вдалася до каральних заходів.
У 1847 році Шевченка заарештували, а імператор Микола І особисто додав до вироку особливо жорстку умову: десять років військової служби у віддаленому гарнізоні в Центральній Азії — «під найсуворішим наглядом, із забороною писати й малювати».
Для поета й художника це був вирок, що мав зламати його волю. Шевченко провів десять років у тяжкому засланні в далеких фортецях Оренбурга та на узбережжі Каспійського моря.
Та навіть у таких умовах його не вдалося зламати — він продовжував таємно писати й малювати.
Шевченка зрештою звільнили у 1857 році після смерті Миколи І, але повернутися жити в Україну йому не дозволили. Останні роки він провів у Санкт-Петербурзі, лише зрідка приїжджаючи на батьківщину — і то під пильним наглядом влади.
Нелюдські умови заслання підірвали його здоров’я. Шевченко помер 10 березня 1861 року — за кілька днів до того, як у Російській імперії було скасовано кріпацтво. Його слово також сприяло цим змінам.
Похорон Шевченка перетворився на велелюдний вияв української національної гідності. Його тіло перевезли з російської столиці й поховали в Каневі, на Черкащині, на пагорбі над Дніпром — так, як він просив у одному зі своїх найвідоміших віршів, «Заповіті».
Шевченко був генієм не лише в поезії. Він також мав великий талант до образотворчого мистецтва і створив сотні картин, малюнків та гравюр, у яких зображував українське життя, пейзажі та історичні сюжети. Його портрети й етнографічні замальовки зберегли образ культури, якій загрожувало зникнення, а пейзажі передавали красу українського степу та Дніпра.
Він виступав на захист найбідніших і найбільш вразливих українців — зокрема селян-кріпаків, які працювали на землі, та жінок, змушених долати і соціальне, і гендерне пригнічення.
Шевченко розумів: Україна не може бути вільною, поки в ній панує несправедливість. Для нього боротьба за національну свободу була нерозривною з боротьбою за соціальну справедливість. Саме тому він став символом і для патріотів, і для прогресивних мислителів: він не лише стверджував, що українці є окремим народом, а й показував, якою має бути ця відмінність — державою, заснованою на справедливості, демократії та соціальній рівності, а не на ієрархії.
Та Шевченко писав не тільки про долю й прагнення свого народу. Наприклад, у поемі «Кавказ» (1845) він виступив із сміливим антиколоніальним протестом проти експансіоністської політики Російської імперії, яку влада виправдовувала нібито «цивілізаційною місією». У той час Росія вела тривалу війну, намагаючись підкорити чеченців та інші народи Кавказу.
У поемі Шевченко змальовує Російську імперію як «царство темряви», що водночас проголошує себе носієм «просвіти».
Тож на відміну від провідного російського поета свого часу Олександра Пушкіна, який у пізні роки прийняв імперську систему й став її оборонцем, або від відомого письменника Михайла Лермонтова, що брав участь у воєнних кампаніях російської армії на Кавказі, Шевченко закликав свій народ та інші поневолені народи «встати й розірвати свої кайдани».
Тож для українців найближчою за значенням постаттю в цьому регіоні можна вважати його сучасника — польського антиімперського національного поета Адама Міцкевича, яким Шевченко щиро захоплювався.
У ХХ столітті радянська влада цензурувала його твори, але водночас дозволяла вшановувати Шевченка як «соціального революціонера», замовчуючи його найгострішу критику російського імперіалізму.
Сьогодні, коли Україна знову бореться за свою незалежність проти тієї самої імперської сили, яка колись зробила Шевченка політичним в’язнем, його слова звучать із новою силою.
Він став частиною повсякденного життя в Україні. Його портрет зображено на українських грошах. Його ім’я носять університети, вулиці, музеї та театри. Пам’ятники Шевченкові стоять у містах по всьому світу, де оселилися українці — від Вінніпега до Вашингтона і від Буенос-Айреса до Парижа.
Та за межами України Шевченко й досі залишається маловідомим. Тепер, коли світ нарешті звернув увагу на боротьбу України за виживання, його історію варто розповідати знову.
Шевченко відіграв ключову роль у формуванні сучасної України. Він був революційним поборником свободи — і національної, і соціальної — і жертвою цієї боротьби, а також послідовним противником російського деспотизму, імперіалізму й будь-яких форм гноблення.
Саме він багато років тому закликав усіх, хто бореться за свободу, не здаватися, а продовжувати боротьбу.
Особливо символічно, що незадовго до смерті цей колишній кріпак зустрівся з афроамериканським актором Айрою Олдріджем — утікачем із рабства у США, який гастролював у Санкт-Петербурзі з виставою «Отелло». Вони швидко відчули спорідненість, і Шевченко навіть намалював портрет свого темношкірого «побратима по духу».
Поет і герой, який пробудив пригноблену націю, Шевченко заслуговує на те, щоб його знали й цінували далеко за межами України — країни, що знову бореться за свою свободу проти російського імперіалізму в його новітній формі.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
