ПОГЛЯД: Чому Азербайджан зацікавлений у перемозі Пашиняна на виборах у Вірменії?

Азербайджан став важливою темою обговорення напередодні вирішальних парламентських виборів у Вірменії, які відбудуться 7 червня. Але чого насправді хоче Азербайджан від цих виборів?

В Азербайджані формується незвичайний консенсус: багато хто тут хоче, щоб прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян залишився при владі після виборів.

Це не тому, що азербайджанці раптом почали симпатизувати лідеру, проти якого вони вели кровопролитну війну, і не тому, що вони забули його минулу націоналістичну риторику. І, звичайно, не тому, що Баку вважає його другом.

Пашиняна, попри всі його суперечності, вважають першим вірменським лідером, готовим протистояти маніпуляціям Росії та назавжди закрити сторінку війни.

Як розірвати цикл «розділяй і володарюй» Москви

Протягом десятиліть стратегія Кремля на Південному Кавказі була простою: використовувати Вірменію проти Азербайджану, а Азербайджан проти Вірменії.

У 1990-х роках Москва використовувала Єреван проти Баку — ця стратегія  кінцевому підсумку коштувала Азербайджану 20 відсотків його території та спричинила падіння демократично обраного уряду Абульфаза Ельчібея.

З 2020 року Кремль, схоже, намагається зробити навпаки: використовувати Азербайджан, щоб послабити Пашиняна та повернути Вірменію у свою орбіту.

Але цього разу план не працює. Відсутність прикордонних провокацій чи порушень перемир’я останнім часом свідчить про те, що Баку відмовляється давати Москві такий важіль впливу.

Жодних значних політичних подарунків

Баку, безперечно, розуміє цю пастку. Хоча президент Азербайджану Ільхам Алієв пропустив саміт Європейського політичного співтовариства, що відбувся в Єревані, і Баку не звільнив 19 затриманих вірмен і ще не підписав офіційного мирного договору, його стратегічна стриманість говорить сама за себе.

Азербайджан не пропонує Пашиняну значних передвиборчих подарунків, але й відмовляється дати Москві те, чого вона хоче: штучно створену кризу з Вірменією.

Баку, можливо, не довіряє Пашиняну, але й не хоче допомогти Кремлю усунути єдиного вірменського лідера, який відкрито визнав суверенітет Азербайджану та післявоєнні реалії.

Дотримуючись мирного курсу, узгодженого за посередництва США, та уникаючи ескалації на кордоні, Азербайджан позбавляє Москву можливості дестабілізувати Єреван.

Невеликі жести, велике значення

Останніми місяцями Азербайджан постачав нафтопродукти до Вірменії та дозволяв транспортувати пшеницю своїми транзитними маршрутами. Хоча ці торгівельні потоки поки що невеликі, вони мають символічне значення. Вони доводять Єревану, що регіональний порядок без Росії насправді можливий.

Є історичний прецедент: у морозному січні 2006 року Азербайджан почав постачати газ сусідній Грузії після того, як Росія раптово припинила постачання. Поточний транзит нафти та сировини може аналогічно перетворитися на життєздатну альтернативу повній залежності Вірменії від Москви.

Росія роками використовувала енергетику, торгівлю і транспорт для тиску на Вірменію. Кожне нове практичне з’єднання між Баку та Єреваном послаблює імперську логіку Москви. Воно руйнує її старе правило, що ці два сусіди мусять залишатися ворогами, аби вона зберегла свою могутність.

Вулиця проти кремлівських мільярдерів

Азербайджанці надто добре знають московську модель «м’якої окупації». У своєму «ближньому зарубіжжі» Росія часто використовує місцевих мільярдерів, колишніх чиновників і лояльних силовиків, а потім представляє їх «рятівниками держави».

У Грузії ця схема простежується через роль Бідзіни Іванішвілі та відхід країни від євроатлантичної інтеграції. У Вірменії та сама небезпека відображається у підйомі російсько-вірменського магната Самвела Карапетяна та впливі колишнього президента Роберта Кочаряна.

Пашинян, можливо, не ідеальний, але він здобув владу на вулицях завдяки громадському мандату, а не як олігарх, підтриманий Москвою. Для Азербайджану з лідером Вірменії, підзвітним власному народу, спілкуватися набагато легше, ніж із тим, хто виконує накази Кремля.

Вибір реальності замість помсти

Азербайджану не потрібно, щоб Пашинян любив Баку. Зрештою, він хоче, щоб уряд Вірменії був достатньо реалістичним, щоб підписати мирний договір, і достатньо сильним, щоб його реалізувати — такий, що вилучить територіальні претензії зі своєї конституції, дозволить визначити кордони та відкриє регіональні транспортні сполучення.

Якщо Вірменія зможе зменшити свою залежність від Москви та вижити політично, зміниться весь Південний Кавказ. Це доведе, що вплив Росії — це не доля, і що народи регіону можуть будувати прямі відносини, не питаючи дозволу в імперії.

Більше за все Азербайджан хоче, щоб Вірменія обрала реальність замість помсти.

Якщо після цих виборів Пашинян залишиться при владі, мир у регіоні не запанує враз. Але мирний процес, посередником у якому виступає Вашингтон, триватиме, а здатність Кремля використовувати Вірменію та Азербайджан, нацьковуючи їх одне на одного, може ослабнути.

Ось чому, з точки зору Баку, вибір Вірменії – між недосконалим шляхом до миру та небезпечним поверненням до старого імперського сценарію.

Для азербайджанців суверенна Вірменія краща за Вірменію, якою керує Кремль. І сьогодні, подобається це вірменам чи ні, Нікол Пашинян є політиком, який найтісніше пов’язаний із цим вибором.