Зараз не час для історичних суперечок між Польщею та Україною.
Росія знову вдалася до агресивної імперської політики. Під загрозою опинилися суверенітет і безпека як Польщі, так і України, яка вже четвертий рік відбиває повномасштабне вторгнення. Від результату цієї війни залежить майбутнє всієї Європи.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Союз між двома країнами сьогодні — не просто символічний. Українська оборона значною мірою спирається на польську логістику та обмін розвідувальною інформацією. Безпека Польщі, своєю чергою, залежить від того, що український опір стримує російські війська подалі від східного флангу НАТО.
Тож зараз навряд чи слушний момент, щоб знову відкривати старі історичні рани.
Минуле слід залишити історикам, а не перетворювати його на інструмент політичної боротьби. Лідери Польщі та України мають проявити мудрість, тактовність і стриманість. Не можна допустити, щоб історичні образи минулих десятиліть затьмарили те, що сьогодні справді стоїть на кону.
Прикордонники попередили про затримки автобусів на ПП «Шегині - Медика» з 15 червня
Проте саме це зараз і відбувається. Події Волинської трагедії 1943 року потребують ретельного й неупередженого історичного дослідження. Вони сталися на території тодішньої східної Польщі, населеної переважно українцями, яка на той час перебувала під нацистською окупацією. Ситуацію ще більше ускладнювала діяльність радянських партизанів, перекинутих у регіон.
Питання про кількість жертв, причини трагедії чи її історичну та правову кваліфікацію є цілком легітимними. Проблема в іншому: політики використовують ці питання у власних інтересах, ставлячи під загрозу союз між двома країнами саме тоді, коли він потрібен найбільше.
Досягнення істориків, які нині перекреслюють політики
Річ у тім, що модель осмислення Волинської трагедії вже існує. Вона вже довела свою ефективність.
За останнє десятиліття польські й українські історики зробили те, чого так і не змогли націоналістичні політики: налагодили системну співпрацю. Спільні дослідницькі групи отримали доступ до архівів у Варшаві, Києві та інших містах. Вони зіставляли записи про поховання, демографічні дані та свідчення очевидців. Міжнародні конференції стали майданчиком, де історики з обох країн могли спільно аналізувати докази без націоналістичного тиску й нав’язаних наперед висновків.
Ця робота суттєво поглибила розуміння цих подій. Історикам вдалося встановити факти систематичного насильства як проти польського цивільного населення, так і проти українців, показати, яких кривд українці зазнали внаслідок політики міжвоєнної Польщі, а також задокументувати, як нацистська окупація та діяльність радянських партизанів створили умови для міжетнічного конфлікту.
Тепер складається враження, що політики руйнують те, що роками вибудовували історики. Саме цьому відкату мають протистояти обидві сторони.
Політична ціна використання історії як зброї
Наслідки вже помітні. Рішення Польщі оголосити 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого Українською повстанською армією (УПА), стало новим джерелом напруженості у відносинах між Києвом і Варшавою. Так само вшанування в Україні УПА чи її діячів, таких як Степан Бандера та Роман Шухевич, у Польщі сприймають як провокацію.
Заяви урядовців про історичну термінологію дедалі частіше стають своєрідною перевіркою союзницької лояльності. Це підриває взаємодовіру між міністерствами оборони, розвідувальними службами та військовим командуванням — основу їхньої оперативної співпраці.
Вимоги польської сторони, щоб Україна відмовилася від вшанування УПА, і натомість відкидання Україною польських звинувачень як націоналістичних маніпуляцій теж підривають взаємну довіру. Тим часом російські інформаційні операції активно підігрівають польсько-українські історичні суперечки, чудово розуміючи, що будь-які тріщини в союзі відповідають стратегічним інтересам Росії.
Історичне невігластво відкриває шлях до політичних маніпуляцій
Більшість людей і в Польщі, і в Україні знають небагато про спільну історію двох народів. Українці — про те, що сталося на Волині, а поляки — чому більшість українців не оплакували знищення Польської держави нацистами та радянською владою у 1939 році.
Політики користуються цією прогалиною, граючи на міфах і емоціях, адже більшості громадян бракує історичного контексту, щоб критично оцінювати їхні заяви. У Польщі Волинську трагедію часто подають як ізольований злочин — незрозумілий спалах масового насильства з боку українців, відірваний від ширшого історичного контексту. Водночас українців шокує те, що поляки демонізують УПА, яку в Україні переважно пов’язують із боротьбою проти радянської влади, що тривала до 1950-х років.
Втім, Волинська трагедія не стала початком польсько-українського протистояння. Вона була трагічним наслідком попередніх подій і водночас одним з етапів того, що сталося згодом.
Розуміння цього причинно-наслідкового зв’язку не знімає ні з кого моральної відповідальності. Це необхідний історичний контекст, а не спроба щось виправдати.
Водночас, з усією повагою до польської сторони, є кілька важливих обставин, які варто враховувати, перш ніж розглядати ці події винятково в чорно-білих категоріях.
Ще до початку Другої світової війни міжвоєнна політика Польщі отруїла відносини між двома народами. Після відновлення незалежності у 1918 році в межах польської держави опинилося близько 5–6 мільйонів українців — найбільша національна меншина як у Польщі, так і в тодішній Європі. Українці Східної Галичини у 1918–1919 роках вели боротьбу за незалежність, але зазнали поразки.
Згодом польський уряд не виконав міжнародних зобов’язань, які взяв на себе як умову міжнародного визнання незалежної Польщі державами-переможницями Першої світової війни. Серед них було й надання автономії Східній Галичині.
Ультранаціоналістичну ідеологію, що визначала польську політику щодо національних меншин, сформулював Роман Дмовський — шовініст у повному розумінні цього слова. Його пам’ятник і досі стоїть у Варшаві. Бачення Дмовського ґрунтувалося на етнічному польському націоналізмі та передбачало полонізацію національних меншин — українців, білорусів, євреїв і литовців — шляхом примусової асиміляції. Саме цей підхід значною мірою визначав політику міжвоєнної Польщі.
Земельна політика польської влади систематично віддавала перевагу польським поселенцям на традиційно українських територіях. Держава заохочувала колонізацію східних регіонів етнічними поляками, витісняючи українських селян і зміцнюючи польський контроль над цими землями. Використання української мови обмежували в школах і державних установах. Українські культурні інституції систематично стикалися з перешкодами. Через виборчі маніпуляції та адміністративні перепони українцям було дедалі важче отримати представництво в органах влади. Політичних в’язнів утримували в сумнозвісному таборі в Березі Картузькій.
Жорстока «пацифікація» українських земель, проведена у 1930 році, викликала міжнародне засудження.
14 жовтня 1930 року британська газета The Manchester Guardian писала: «Польський терор в Україні [йдеться про українські землі під владою Польщі, а не Радянського Союзу] нині перевершує все, що відбувається будь-де в Європі... Україна стала краєм відчаю й спустошення. Особливо трагічно те, що права українців гарантовані міжнародними договорами, Ліга Націй повністю ігнорує всі звернення, а решта світу або не знає про це, або не хоче знати».
Наступного дня цю оцінку повторив європейський кореспондент New York Herald Tribune Джон Елліот.
Така політика сприяла радикалізації молодого покоління українців, і дехто з них — зокрема Степан Бандера та Роман Шухевич — вдалися до терористичних нападів на польських посадовців. Вони стали свідками того, як Польща вже наступного року після Голодомору 1933 року в сусідній радянській Україні підписала пакт про ненапад із СРСР, а у 1938 році разом із Німеччиною взяла участь у розчленуванні Чехословаччини. Згодом Польща також співпрацювала з Угорщиною, щоб не допустити створення українцями невеликої незалежної держави, подібної до П’ємонту, у східній частині Закарпаття, яке тоді входило до складу Чехословаччини.
До 1939 року навіть помірковані українські сили втратили будь-яку надію на «нормалізацію» відносин із Польською державою.
25 лютого 1939 року британська історикиня та журналістка Елізабет Віскеман так описала становище української меншини в Польщі після двох десятиліть польського правління у статті для журналу Nation: «Порівняно зі становищем шести-семи мільйонів українців, які живуть у Польщі, судетські німці під владою Чехословаччини жили наче в раю. Польща — псевдодиктатура. Усі чиновники й поліцейські на українських землях у складі Польщі — поляки, а на українських територіях розселяють польських колоністів. Полонізація стала ціною будь-якого політичного чи суспільного поступу. Давню, ще довоєнну вимогу створити український університет у Львові послідовно ігнорують, а звичайні школи або є двомовними, або — що трапляється найчастіше — навчання в них ведеться лише польською мовою».
Саме тому у вересні 1939 року, коли нацистська Німеччина та Радянський Союз вторглися до Польщі й поділили її між собою, небагато українців оплакували падіння Польської держави.
УПА виникла у 1942 році після нападу Німеччини на Радянський Союз. Спочатку вона протистояла депортації української молоді до Німеччини на примусові роботи, а згодом — подвійній загрозі: поверненню радянської влади або відновленню польської держави, чиї націоналістичні сили прагнули зберегти контроль над територіями, на які претендували українці, білоруси та литовці.
Обґрунтовуючи свої дії 1943 року як превентивну самооборону українського населення, УПА, за твердженням польської сторони, здійснила систематичне масове насильство проти польського цивільного населення на Волині та у Східній Галичині. За польськими оцінками, жертвами цих убивств стали від 50 до 100 тисяч людей. Водночас, за даними українських джерел, польські загони самооборони та польське підпілля, зокрема підрозділи Армії Крайової — головної польської організації опору, — також вчиняли злочини проти українського цивільного населення.
Немає жодного сумніву, що ці жахливі злочини були актами етнічної чистки й потребують належного визнання. Водночас розуміння причин, які до них призвели, не є спробою їх виправдати чи з’ясувати, на кому лежить більша провина.
Масове насильство, що вибухнуло під час Волинської трагедії, стало наслідком поєднання кількох чинників. Серед них — міжвоєнні образи, які накопичувалися протягом двох десятиліть; політика німецької окупаційної влади, що свідомо розпалювала міжетнічну ворожнечу; радянські злочини, які травмували обидві громади; а також те, що обидві спільноти опинилися між окупаційними режимами, водночас намагаючись вибороти різне бачення свого майбутнього.
Усе це покликане допомогти зрозуміти причини трагедії, а не заперечити чи виправдати її.
Як відомо, польсько-український міжетнічний конфлікт на колишніх територіях Польщі завершився не примиренням сторін, а силовою зміною кордонів і демографічною інженерією Радянського Союзу. Сталін перекроїв кордони, включивши Західну Україну до складу радянської України. Натомість Польща отримала частину німецьких територій, а її кордони були пересунуті на захід.
У 1947 році під час операції «Вісла» (Akcja Wisła) понад 140 тисяч українців були примусово депортовані зі східних районів повоєнної Польщі на захід країни. Століття взаємної ворожнечі та воєнних злочинів були «розв’язані» шляхом примусового переселення й перекроювання кордонів, а обидві громади зрештою самі стали жертвами такого «врегулювання».
Саме тому сьогодні Волинська трагедія є предметом історичних і політичних суперечок, а не триваючого міжетнічного конфлікту. Демографічне й територіальне протистояння, яке її породило, було припинене силою, а не взаєморозумінням.
Саме цей контекст і досліджують історики, працюючи в архівах. Політики ж затушовують його, зводячи складну історію причин і наслідків до простого поділу на жертв і злочинців.
Рекомендації
Обидва уряди мають домовитися про чіткий практичний компроміс.
Поки триває активна фаза російської агресії, питання історичної пам’яті про Волинську трагедію не повинні бути пріоритетом. Офіційні заяви урядів, дипломатичні вимоги чи парламентські резолюції щодо подій понад 80-річної давності є контрпродуктивними в той час, коли союз між двома країнами стикається з безпосередньою загрозою.
Потрібно дати професійним історикам можливість безперешкодно продовжувати свою роботу. Слід фінансувати архівні дослідження, підтримувати міжнародну наукову співпрацю, дозволити проведення ексгумацій у місцях, де, ймовірно, відбувалися масові вбивства, а також гарантувати історикам свободу робити обґрунтовані висновки, навіть якщо вони не вписуються у звичні національні наративи.
Потрібно визнати, що ті, кого один народ вважає героями й визволителями, для іншого можуть залишатися ворогами.
Якщо коротко: Волинську трагедію слід залишити історикам. Натомість зосередитися потрібно на війні, яка триває сьогодні.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
