Після того, як президент Володимир Зеленський присвоїв одному з військових підрозділів найменування «Героїв УПА», між Польщею та Україною спалахнув серйозний конфлікт. 5 червня «Kyiv Post» поспілкувався з доктором Лукашем Адамським – істориком, директором Центру Мерошевського – про причини цього конфлікту.
Міхал Куявський: Останній конфлікт у польсько-українських відносинах – це лише чергова глава в тривалому історичному конфлікті, чи щось більше?
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Лукаш Адамський: Це не просто конфлікт через інтерпретацію історії. Це також політичний конфлікт. Політичні суперечки зазвичай можна врегулювати, але ця суперечка коріниться в ідентичності та гідності. Оскільки вона глибоко вкорінена в колективній та національній ідентичності, вирішити її нелегко.
Польща спростувала переговори зі США про розміщення ядерної зброї
Нинішній спір стосується не просто різних інтерпретацій подій Другої світової війни. З української точки зору, ключове питання полягає в тому, чи має Україна право формувати власну політику пам’яті та обирати власних національних героїв, і чи може вона розраховувати на розуміння з боку Польщі. Міфологізована історія виконує мобілізаційну функцію як у суспільстві, так і у військових, які воюють проти російського агресора.
Однак з польської точки зору виникають інші питання – питання, які також пов’язані з гідністю та ідентичністю. Чи повинна Україна, яка отримала таку величезну солідарність від Польщі – як від держави, так і від суспільства, вшановувати осіб, відповідальних за масові вбивства поляків на Волині? Чи не свідчить прославлення винуватців етнічного насильства про відсутність поваги та інструментальний підхід до Польщі? Для поляків йдеться про захист пам’яті жертв.
Також слід пам’ятати, що Польща десятиліттями підтримувала суверенітет України та її інтеграцію з Заходом. Це породжує певні очікування серед польської громадськості. Коли ці очікування не виправдовуються, виникає відчуття невдячності. Нерозуміння цих емоцій та спроби заперечувати їх лише посилюють їх. У результаті раціональні голоси, здатні бачити відтінки сірого, відсуваються на другий план.
Цитата: «Польща не може нав’язувати Україні власне тлумачення історії. Водночас Україна має враховувати реакцію польського суспільства».
Ми чітко бачимо емоційну реакцію як у Польщі, так і в Україні.
Саме так. Ось чому це не просто питання для істориків, які можуть обговорювати факти. Історики, зокрема українські, не мають сумнівів, що УПА вбивала польських цивільних. Суперечка стосується контексту, морального судження, цінностей та методології. Одне з питань полягає в тому, чи можна оцінювати дії Армії Крайової (АК) з метою відплати так само, як дії УПА.
Кожен злочин слід засуджувати, але з точки зору закону спланована операція відрізняється від діяння, вчиненого за інших обставин.
Звісно. Кримінальне право розрізняє умисне вбивство, прямий умисел, умовний умисел та діяння, вчинені в стані афекту. Історики можуть проводити подібні розмежування. Скоординовані дії, здійснені за наказом, слід оцінювати інакше, як-от ті, що були вчинені у східній Галичині за наказом Романа Шухевича.
Реконструкція подій, що розпочалися на Волині в лютому 1943 року, вказує на скоординовану кампанію. Якщо вона була скоординованою, то мали бути накази. Багато українських істориків стверджують, що таких наказів не існувало, оскільки не збереглися жодні документи. Проте не збереглися й прямі німецькі накази вбивати євреїв під час Голокосту, але ж ніхто не ставить під сумнів той факт, що Голокост відбувся.
Історична дискусія триває, але історики не можуть керувати колективними суспільними емоціями. Це завдання політиків, держави та її інституцій. Проблема в тому, що політики часто стають заручниками ЗМІ та громадської думки, яку легко формувати за допомогою алгоритмів соціальних мереж, троль-ферм і російської дезінформації. Емоції справжні, і взаємна неприязнь зростає.
Отже, ми маємо справу з серйозною політичною та соціальною проблемою, яка впливає як на міждержавні відносини, так і на внутрішню політику. Які наслідки може мати цей конфлікт?
Він має й інший вимір. Він вплине на сприйняття поляків в Україні, а ще значніше — на сприйняття українців у Польщі, зокрема біженців, які не несуть відповідальності за цей конфлікт і живуть тут від початку [повномасштабної] війни.
Це також вплине на співпрацю між двома державами. Ця співпраця триватиме, але вона буде обтяжена цим конфліктом. Це, своєю чергою, може мати наслідки для безпеки.
Україна залишається в центрі міжнародної уваги через війну, яка впливає на Європу та весь світ. Йдеться також про міжнародний порядок: ядерна держава, яка має постійне місце в Раді Безпеки ООН, вторглася в іншу країну. Ось чому так багато держав підтримують Україну.
Однак для ефективної підтримки Україні необхідна Польща, і не лише через військову допомогу, яка була особливо важливою на першому етапі повномасштабного вторгнення. Польща відіграла роль політичного двигуна, який допоміг запустити ширші міжнародні зусилля з підтримки України — як військової допомоги, так і підтримки її європейських прагнень. Польща була не єдиною країною, яка брала у цьому участь, але вона відіграла ключову роль і залишається важливою й сьогодні з точки зору логістики та економіки.
Зараз Польща є другим за величиною постачальником товарів до України після Китаю.
Це вигідно як польській економіці, так і самій Україні. Через Польщу транспортуються паливо та інші стратегічні ресурси. Польща також залишається головним транзитним вузлом для мільйонів українців.
Чи може це змінитися?
Уявіть ситуацію: люди починають протестувати і перекривати дороги. Транспорт буде паралізовано. У демократичній країні не можна просто оголосити надзвичайний стан і заборонити протести.
Звісно, є альтернативні маршрути через Словаччину, Угорщину та Румунію, але географічно вони менш зручні. Так само буде важко забезпечити вступ України до Європейського Союзу, якщо польське суспільство буде категорично проти цього. Розширення ЄС вимагає одностайної згоди всіх держав-членів.
Українська політична еліта мала би бути зацікавлена в тому, щоб Україна викликала у поляків позитивні почуття. Однак це є проблемою і для Польщі. Будь-які блокади чи напруження спричинять значний тиск з боку інших країн, багато з яких не до кінця розуміють роль, яку відіграють історія та пам’ять у цій частині Європи. Для багатьох політиків на першому місці стоїть прагматизм. Проте обидві країни можуть багато втратити.
Як можна пом’якшити цей конфлікт, щоб він не вплинув негативно на інші сфери двосторонніх відносин?
Відповісти на це запитання намагаються експерти, журналісти та політики з обох сторін. Ми маємо справу з конфліктом, що корениться у суперечливих національних міфах. Ескалація та провокаційна риторика – це не вихід.
Ми також мусимо змиритися з тим, що повного вирішення, можливо, не буде. Допомогти можуть жести, які демонструють, що Україна розуміє емоції польського суспільства. Наприклад, визнання того, що УПА була силою, яка не лише боролася проти Росії, а й була відповідальною за злочини.
Також слід було би припинити ототожнювати звірства з актами відплати та чітко визнати, що УПА була відповідальною за вбивства цивільних осіб. Такий сигнал міг би допомогти заспокоїти емоції.
Цитата: «Це замкнуте коло, з яким нам, ймовірно, доведеться жити ще довго».
Я часто чую твердження, що Польща хоче писати історію України та диктувати її політику пам’яті.
Польща не хоче писати підручники з історії України. Вона просто хоче виправлення в оцінці дій УПА і не хоче, щоб осіб, відповідальних за злочини, ставили на п’єдестал.
Польща також не хоче, щоб певні наративи стали прикладом для наслідування. Міжнародне право щодо запобігання звірствам також стосується цього питання. Експерти розуміють нюанси, але широка громадськість часто цього не розуміє.
Я не знаю, чи можна сьогодні переконати президента Зеленського зробити такий крок. Однак майбутні річниці [11 липня], пов’язані з Волинню, можуть створити нагоду для символічних жестів.
Українська політика може бути дуже прагматичною. Сам президент Володимир Зеленський приділяв УПА дуже мало уваги в перші роки свого президентства.
Це правда. Але він і не скасував рішень своїх попередників. Сьогодні йому потрібно зберегти широку політичну підтримку, зокрема серед більш націоналістичних кіл. Жест назустріч Польщі може бути витлумачений як слабкість і наразити його на критику. Таким чином, Польща може стати чинником у внутрішньополітичній боротьбі в Україні.
Нещодавно Україна видала додаткові дозволи на польські ексгумаційні роботи.
Мене це дуже тішить. Однак справжнім проривом було би спрощення процедур, щоб дозволи стали простим адміністративним рішенням. Наразі для пошуків та ексгумацій потрібні окремі дозволи, і кожен процес супроводжується численними формальностями.
Я розумію реалії війни та проблеми безпеки. Я також бачу добру волю з боку України. Але польським друзям України надто довго довелося пояснювати громадськості, чому ексгумації польських жертв були неможливими, тоді як ексгумації солдатів німецького Вермахту відбувалися.
Це також вода на млин російської пропаганди.
І Путін уже цим користується. Як у питанні Волині, так і, наприклад, у похороні Андрія Мельника, що не має прямого зв’язку з польсько-українським історичним спором.
Сьогодні питання, пов’язані з УПА та Волинню, здаються важкими для розуміння більшій частині західної громадської думки. Але у мене склалося враження, що з часом це може змінитися.
Щойно війна закінчиться, і якщо відносини з Білоруссю, а можливо, навіть з Росією, стануть дещо менш напруженими, Україна може знову стикнутися з більш критичним поглядом. Ось чому важливо винести уроки з нинішнього спору.
Обидві сторони мають очікування. Польща очікує визнання того, що мала місце спланована кампанія етнічних чисток проти поляків. Україна очікує розуміння того, що культ УПА має насамперед антиросійський характер і не має на меті виправдання вбивств.
Польща не може нав’язувати Україні власне тлумачення історії. Водночас Україна має враховувати реакцію польського суспільства. Це замкнуте коло, з яким нам, ймовірно, доведеться жити ще довго.
Подальший діалог є надзвичайно важливим. Дехто стверджує, що діалог не дав жодних результатів, але це не так. Уявіть собі, наскільки інтенсивнішим був би цей конфлікт, якби діалогу не було взагалі. Відсутність діалогу могла би легко призвести до відвертої ворожості.
Водночас, корекція певних елементів української політики пам’яті могла би принести значні вигоди та надати друзям України набагато сильніші аргументи на захист добрих відносин між нашими двома країнами.
