Сьогодні річниця жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З нагоди цієї події Kyiv Post зібрав 14 історій людей, які розповідають про масштаби втрат, завданих агресією Кремля.
Для українців, особливо для тих, хто має родинні зв’язки по той бік цієї війни, мова (у буквальному сенсі) добра і зла не може бути більш недвозначною, ніж тепер.
Ризикуючи здатися дещо фамільярною, мушу визнати, що початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну принаймні вніс певну ясність. Після місяців панічного «нападе/не нападе», особливо відчутного тут, на американському березі, неприкрита і однозначна природа того зла, яке прийшло в Україну, стала для всіх очевидною.
Вперше за багато років світ побачив у прямій трансляції маленьку, сміливу та благородну націю, яка захищається від величезної озлобленої орди мародерів, викрадаючих унітази. Дві сторони – добра і зла – відрізнялись одна від одної, як день від ночі.
Один рік без сина – інтерв’ю з Анною Яхно
Це був рік, що залишив нас без багатьох людей у нашому житті. І українські цвинтарі, і державні кордони розлучали родини. З такою кількістю сімей, які втратили близьких, як на полі бою, так і через безжальні напади на мирних жителів, це здається занадто очевидним, щоб про це нагадувати.
Але є й інший вид втрат, які залишилися непорахованими. Немає даних про жертви щодо кількості сімей, які ідейно розмежувались за минулий рік. Деякі родичі українців вірять російським наративам, інші ж відмовляються припиняти підтримувати Україну, що породжує непримиренні розбіжності.
Це особливо гостро відчувається в двомовних сім’ях, які мають (чи мали) родичів у пострадянських країнах, зокрема в Росії. Нещодавно я вже писала про те, як такі родини, як моя, мимоволі слугували підставою для Росії, аби вдертися в Україну. Наша подвійна спадщина та двомовність могли зробити нас схильними до типу мислення «можливо, все не так однозначно», але після початку війни відтінки зникли, і картина стала майже чорно-білою.
Іноді я думаю про це як про природний спосіб для травмованих душ захистити себе в мінливому світі. Оскільки так багато речей постійно змінюється, обрати чітко, на яку сторону протистояння встати, і беззаперечно вірити своїм – це захищає нас ментально та духовно. Не буду приховувати, що жахливі геноцидні дії російської армії в Україні, а також послідовне маніпулювання правдою російської пропагандистської машини викликали в мені глибоку огиду до російської мови. Це відчуття огиди майже фізичне.
Як двомовна людина, яка зростала, розмовляючи російською, я завжди відчувала, що якась частина мене вкорінена в ґрунті, який не обов’язково був моїм, але все ж певною мірою мене живив. 24 лютого та частина мого коріння вирвалося з російського ґрунту, здригнулась від огиди і почала проростати якомога далі від моєї російської спадщини.
Оскільки «хороший» і «поганий» бік так чітко розрізняються під час цієї війни, легко вибрати свою сторону й триматися її. Хоча дехто може сказати, що чорно-біле мислення веде до катастрофічної обмеженості, відмова від російської мови та недопущення того, щоб вона займати хоча б частину мого розумового простору, наразі виглядає як цілком природна свідома відмова від чогось вкрай руйнівного для душі.
Коментарі (0)