Сьогодні річниця жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З нагоди цієї події Kyiv Post зібрав 14 історій людей, які розповідають про масштаби втрат, завданих агресією Кремля.
У 2005 році я переїхав з Херсона до Києва. Тоді мені стало трохи затісно і нудно в рідному місті. Столиця приваблювала своїм культурним розмаїттям – з Києва Херсон виглядав дещо повільним і навіть депресивним містом. Але для мене це місто дитинства і юності – широкий розгалужений Дніпро, яскраве південне літо, швидкоплинна зима, пікніки на природі з весни до пізньої осені, близьке море. А до 2014 року Херсон природно був відправною точкою багатьох подорожей до Криму. І, звичайно, це місто, де залишилося багато друзів і де жила моя мама. До війни я по кілька разів на рік бував у Херсоні.
Вранці 24 лютого рік тому мій перший дзвінок був мамі. Вона не відразу зрозуміла мої слова «почалася війна» – вона ще не чула про вже знищену базу українських вертольотів у Чорнобаївці. Ми домовилися передзвонити одне одному через дві години. Перші три дні війни я дзвонив мамі в Херсон кожні кілька годин, а потім протягом наступних п’яти місяців хоч раз на день.
Один рік без сина – інтерв’ю з Анною Яхно
Фізично я був у Києві. Але моя увага була переважно зосереджена на Херсоні. І кожна подія в рідному місті викликала в мені відгук. У перші ж дні війни росіяни знищили з артилерії найбільший торгово-розважальний центр міста. У вихідні це було одне з найулюбленіших місць сімейного відпочинку херсонців – ігрові кімнати, фітнес-центри, кінотеатри, мінізоопарк, МакДональдз, різноманітні магазини. Буквально кілька місяців тому ми з мамою купили там нову газову плиту. Пригадую відео з перших днів вторгнення: збентежені люди знайшли на вулиці самотню, так само збентежену ламу з того самого мінізоопарку.
Пригадую ще й інше відео: російський солдат намагається прикладом автомата вибити двері магазину побутової техніки – там ми купували пральну машину для свого дому, який зовсім поруч з цим магазином. На тому відео росіянин не зміг відкрити ці двері. Пам’ятаю майже всі відео з Херсона, а їх було сотні. На одному з них біля невеликої церкви в Херсоні стоять двоє російських військових: один хреститься православним хрестом, а другий звершує мусульманський намаз – це 15 хвилин від маминого дому. Інше відео: херсонський православний священик хрестить вулицю, таким чином намагаючись захистити її від загарбників – це за кілька хвилин від мами. Через день цією ж вулицею проїжджає колона російської бронетехніки у супроводі російських військових. Перебуваючи в Києві, я майже наживо спостерігав на сотнях відео, як російські загарбники захоплювали моє рідне місто. Впродовж життя у мене з Херсоном було пов’язано багато різних почуттів, і тоді вперше це був біль.
Але потім до болю почала додаватися гордість – після перших невеликих мітингів проти окупантів, після багатотисячного маршу вулицями міста, після багатогодинних розмов з мамою і розуміння того, що вона та люди навколо неї тримають і не здаються, після того, як країною прокотилося знамените «Херсон – це Україна».
Херсон мого дитинства був дуже радянським містом. Усі місцеві мешканці знали, що вони живуть у місті моряків, де розташована одна з найбільших верфей у Європі, одна з найбільших бавовняних фабрик у світі та величезний консервний завод, на якому щороку переробляли рекордну кількість овочів. І якщо ви десь в Україні бачили кавуни, то точно знали, що вони херсонські. А на узбережжі Чорного моря, в 80 кілометрах від міста, розташовувались численні пансіонати, санаторії та дитячі табори відпочинку.
А потім Радянський Союз розпався. Ми з надією зустріли незалежність України. З часом фабрики та заводи радянської доби або закрилися, або значно скоротили виробництво. Втім хоч і не дуже заможно, але Херсон жив. Помаранчева революція переважно пройшла повз наше місто – основні її події відбувалися в Києві, а в Херсоні революцію 2004 року підтримали досить обережно і не масово. Але під час Революції Гідності Херсон став одним із перших міст, де було повалено пам’ятник Леніну. На його місці встановили пам’ятний знак Героям Небесної Сотні – тут же, на центральній площі Свободи, де торік проходили наймасовіші в історії міста мітинги – мітинги проти російської окупації.
Перед початком повномасштабної війни Херсон здавався ще зеленішим, ніж зазвичай, і набагато цікавішим, ніж двадцять років тому. До нього дійшла мода третьої хвилі на вживання кави, і деякі бари не поступалися європейським. У місті проходило багато концертів сучасної української музики та фестивалів сучасного мистецтва, а відновлений аеропорт збиралися от-от відкрити, плануючи залучити деякі міжнародні лоукост авіакомпанії – у своєму повсякденному житті херсонці всебічно демонстрували свій український та європейський вибір.
Сьогодні, через рік після початку вторгнення, Херсон виглядає спустошеним. Шлях до Криму – Антонівський міст – зруйновано. До широкого Дніпра краще не підходити, бо на тому боці чатують росіяни. Майже всі мої друзі кудись евакуювались. Мама приїхала до Києва в серпні. Після звільнення Херсон майже щодня зазнає мінометних та артилерійських обстрілів. Я знову відчуваю біль за своє місто.
Сьогодні перебувати в Херсоні досить небезпечно, але хочеться як ніколи. Пройти центральним проспектом від вокзалу до річки, випити кави на головній пішохідній вулиці, зустрітися з друзями вдома чи під Антонівським мостом увечері під звуки джазової музики, пожити кілька днів у квартирі, де пройшло моє дитинство, де досі на полицях лежать старі аудіокасети з музикою, на якій я виріс, а в шафах – альбоми зі старими фотографіями нашої родини. І я знаю, коли я туди повернусь, мене зустріне порожній, скалічений, але вільний український Херсон. А я тим часом просто переглядаю фото та відео наслідків обстрілів і рахую метри від свіжої воронки до будинку, у якому я виріс.
Коментарі (0)