«У Китаї я застряг надовго…», – згадував у своїх мемуарах Вертинський. В Китаї він прожив майже вісім років, спершу в Харбіні, потім в Шанхаї, де він отримав тривожну звістку про важку хворобу його давнього друга Івана Мозжухіна. Актор потрапив до лікарні, і на додачу до всього був тоді в дуже скрутному фінансовому становищі.
Вертинський вирішив організувати концерт і зібрати кошти на його лікування, але не встиг. 17 січня 1939 року Івана Мозжухіна не стало, йому ще не виповнилося тоді й 51.
Там же, в Шанхаї, Олександр Миколайович познайомився із молодою чарівною Лідією Ціргвава. Вертинський був старший від Лідії на тридцять чотири роки, однак це не стало на заваді закоханим, і 26 травня 1942 року вони побралися, а 28 липня 1943 року у щасливого подружжя народилася донька Маріанна.
Вертинський продовжував з успіхом виступати, навіть спробував відкрити власне кабаре, але після окупації японцями жити в Китаї ставало дедалі важче.
Друга світова війна тривала, однак вже було зрозуміло, що нацисти програють. Вертинський вже втретє звернувся з проханням до радянського керівництва, аби йому дозволили повернутися на батьківщину, й отримав дозвіл.
1943 року родина Вертинських переїхала до СРСР. Дорога до Москви з тримісячною донькою на руках була довгою й важкою, вона тривала понад місяць. Москви дісталися аж в листопаді, їхали через Сибір, і в Читі до місцевої філармонії з Москви надійшла урядова телеграма з розпорядженням артисту Вертинському дати в місті кілька концертів. Мусив виконувати вказівку, тож співакові терміново довелось шукати акомпаніатора. Вертинський познайомився з піаністом Михайлом Брохесом, співпраця з якими тривала протягом багатьох років.
Концерти в Читі пройшли з аншлагами, й по прибуттю до Москви Олександра Вертинського «прикріпили» до ВГКО (Всеросійського гастрольного концертного об’єднання), затвердили репертуар. Слова деяких його пісень довелося змінити, крім акомпаніатора до нього «прикріпили» ще й адміністратора та визначили норму виробітку: щонайменше двадцять чотири концерти на місяць.
Родина три роки мешкала в готелі «Метрополь», потім їм виділили квартиру в центрі Москви.
Далі в житті Вертинського почалися регулярні, тривалі й виснажливі гастрольні тури країною. Доводилося не раз їздити в потягах без опалення й жити в таких же холодних готелях. Сам Вертинський незадовго до смерті писав, що відпрацьовував 100-150 концертів протягом року. Він був вже немолодим, й такий насичений графік, звісно, негативно позначався на його здоров’ї. Однак він мав працювати, щоб забезпечувати родину, тим більш 19 грудня 1944-го, через рік після переїзду до СРСР, у Вертинських народилася ще одна донька, яку назвали Анастасією.
Якщо говорити про кіно, то ті роки згодом назвали «періодом малокартиння», бо кількість фільмів, які вироблялись і випускалися на екран, суттєво скоротилася. Цей період умовно тривав з 1943 до 1953 року, тоді кіностудії СРСР усі разом випускали не більше двох з половиною десятків фільмів на рік.
А ще в країні тоді тривала так звана «боротьба з формалізмом та космополітизмом», яка вилилася у численні ініційовані «згори» збори колективів підприємств та установ, на яких мали обговорювати, жорстко критикувати й неодмінно засуджувати того чи іншого митця.
Лідія Вертинська згадує, що тоді лунали пропозиції засудити й Вертинського, але, на щастя, цього не сталося. Казали буцімто сам Йосип Сталін любив пісні Вертинського, слухав його платівки (звісно, закордонні) та навіть особисто наказав викреслив прізвище артиста із тексту резолюції про засудження «формалізму в мистецтві». За словами свідків, Сталін сказав: «Дамо артисту Вертинському спокійно дожити на Батьківщині».
Попри величезну популярність та незмінні аншлаги на його концертах, пропозиція зніматися в кіно надійшла лише через шість років після повернення з еміграції.
Письменник і сценарист Станіслав Цалик в книзі «Як кролик з’їв сценарій та інші епізоди з історії українського кіно» так подає історію першої великої екранної роботи Вертинського:
«Московському режисерові Михайлу Калатозову знадобився на роль кардинала у стрічці «Змова приречених» артист з аристократичною зовнішністю й манерами. Картотека «Мосфільму» пропонувала типажі сталеварів, трактористів, секретарів райкомів. Аристократів – жодного. Запросити популярного співака було рішенням несподіваним, але точним».
«Змову приречених» частково фільмували у Львові та Ужгороді, й Вертинський згадував, як був щиро вражений теплою зустріччю з містянами у Львові. Він грав у сценах за участі великої кількості масовки, й літні жінки приймали його за справжнього кардинала – чудове свідчення того, наскільки глибоко артист «вжився» в образ.
«Взагалі я щасливий. Концерти мене мало цікавлять, і я вчора, повертаючись зі знімання, з цікавістю прочитав на стіні афішу Вертинського. Виявилося, що співає 25-го, і що за роялем Брохес. Це не доходить до моєї свідомості», – писав він у листі дружині Лідії.
Поза сумнівами, радянському керівництву й особисто Сталіну картина сподобалася, й відлуння цього чуємо у відгуках поважного радянського кінокритика Ростислава Юрєнєва та Міністра кінематографії СРСР Івана Большакова.
«Своєрідно та переконливо грає Вертинський кардинала Бірнча. Примхливі інтонації, витончений жест, пихатість князя римської церкви є прикриттям для досвідченого диверсанта і змовника. Вертинський підкреслює хіба що два плани психології кардинала: вишуканість, аристократизм – зовні, і злість, боягузтво – всередині…» (Р. Юрєнєв).
«Фільм «Змова приречених» є яскравим викривальним памфлетом проти американських імперіалістів, які намагаються нахабно втручатися у внутрішні справи країн народної демократії» (І. Большаков).
«Змова приречених» вийшла в 1950 році й мала значний успіх у глядачів, ймовірно, участь Вертинського посприяла цьому. В перший рік прокату фільм подивилися 19,2 мільйони глядачів. Наступного року члени знімальної групи здобули найвищу радянську нагороду – Сталінську премію ІІ ступеня в галузі літератури та мистецтва в розділі «художня кінематографія». Лауреатом премії став і Олександр Вертинський за виконання ролі кардинала Бірнча.
Олександр Вертинський у ролі кардинала у фільмі «Змова приречених»
Ймовірно, радянське керівництво таким чином «вбивало двох зайців». Тривала Холодна війна, посилювалося ідеологічне протистояння між СРСР і його сателітами та країнами Заходу. Після повернення Вертинського з еміграції у західній пресі періодично з’являлися повідомлення, що його заарештували або навіть вбили радянські спецслужби. Ці чутки підживлювалися тим, що про активну гастрольну діяльність артиста за кордоном знали небагато, адже його концерти не висвітлювались радянською пресою, а тут ось вам: він грає роль у кіно, та ще й у політичному антизахідному памфлеті. Вертинський начебто викриває підступність та віроломство католицької церкви. Грає так талановито та переконливо, що отримує найвищу державну нагороду.
Для Вертинського Сталінська премія, схоже, мала дещо інше значення – тепер, нарешті, він міг зітхнути з полегшенням. Віднині Сталінська премія слугуватиме як захисна грамота та убезпечить в майбутньому від можливих нападок і зайвих втручань в його роботу.
Статус лауреата вирішував ще одну (і дуже важливу) проблему. Як згадувала Лідія Вертинська, після затвердження на роль у «Змові приречених» Олександра Миколайовича викликали на «Мосфільм» для підписання договору. Постало питання тарифікації: скільки мають йому платити за роботу і як її оцінювати.
Так, він вже мав затверджену концертну ставку, але роботу в кіно оплачували за іншими показниками.
Тому начальник відділу кадрів студії «Мосфільм», який, безумовно, знав і поважав співака, запитав його, чи отримував він якісь нагороди на конкурсах читців. Звісно, почув відповідь «ні», але й далі продовжував розпитувати : «А може маєте якісь інші грамоти, дипломи?». Виявилося, теж ні.
Начальник у розпачі схопився за голову : «Як же я вас тарифікую?! У вас же нічого немає!».
На це Олександр Миколайович із гідністю відповів: «Друже мій, у мене дійсно нічого немає, крім світового імені».
Надалі у переговорах зі студіями, а особливо в ситуаціях, коли треб було вибити аванс чи домогтися підвищення оплати, Вертинський в заявах обов’язково писав: «Лауреат Сталінської премії артист Вертинський». Це діяло, а ще новий статус лауреата давав надію, що пропонуватимуть й інші ролі.
Нині дивитися «Змову приречених» вкрай важко, адже стрічка є типовим продуктом радянської пропаганди. До слова, через сім років режисер «Змови приречених» Михайло Калатозов зніме свій легендарний фільм «Летять журавлі», який наступного 1958-го року здобуде «Золоту Пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, ставши єдиною радянською стрічкою, яка отримала цю престижну кінематографічну нагороду.
Підпис Олександра Вертинського
Наступною роботою Вертинського в кіно стала роль у масштабному історичному костюмованому кольоровому фільмі «Великий воїн Албанії Скандербег» (1953), де він знову зіграв вишуканого аристократа – дожа, верховного правителя Венеції.
Стрічку зняв режисер Сергій Юткевич, юність якого, до речі, теж пов’язана з Києвом. У сюжеті фільму йшлося про боротьбу албанців проти завойовників турків у XV столітті. Очолив повстання волелюбних албанців народний герой Георгій Кастріоті, якого турки прозвали Скандербегом.
Як вже було сказано, Вертинський грав венеційського володаря, і за сценарієм це був далеко не позитивний персонаж.
Картину знімали для широкого загалу, в ній знялися багато відомих акторів, стрічка потрапила до конкурсної програми престижного Канського кінофестивалю 1954 року. Разом з чималою кількістю інших претендентів «Великий воїн Албанії Скандербег» номінувався на Головний приз (Grand Prize of the Festival), втім режисер Сергій Юткевич здобув дві інші, теж досить почесні нагороди – Міжнародний приз (International Prize) та Спеціальну згадку (Special Mention) за режисуру.
О. Вертинський у ролі дожа Венеції у фільмі «Великий воїн Албанії Скандербег»
Вертинський доклався до роботи над стрічкою ще й в інший спосіб. Довго не могли знайти виконавця головної ролі, й Вертинський порадив запросити на проби грузинського актора Акакія Хорава, який зрештою й зіграв Скандербега.
Цікава деталь – незабаром «Великий воїн Албанії Скандербег» зник з радянських екранів. Чому, пояснити доволі просто: після ХХ з’їзду КПРС і проголошеного на ньому засудження культу особи Сталіна лідер Албанії Енвер Ходжа виступив з критикою політичних змін в СРСР. Відтоді Албанія взяла курс на відмежування від СРСР та дружбу з лідером Китаю, як тоді казали – Великим Керманичем Мао Цзе Дуном, й тому стрічку в Радянському Союзі тихцем вилучили з прокату.
Що відбувалося далі в кінокар’єрі Вертинського, розповімо в останній, завершальній частині.
Частина перша - тут.
Частина друга. Шлях в еміграцію - тут.
Коментарі (0)