Черговий успіх принесла Олександру Вертинському роль князя у фільмі «Анна на шиї» (1954). Екранізацію однойменної повісті Антона Чехова на студії «Ленфільм» у Ленінграді (нині – Санкт-Петербурзі) здійснив режисер Ісидор Анненський. Вертинський знову зіграв аристократа, і знову це роль другого плану.
Відгуки на фільм були суперечливими, деякі критики хвалили його, інші дорікали авторам невідповідністю Чеховській атмосфері й навіть критикували акторів. Втім, окрім Вертинського, блискучу гру якого хоч і скупо, але все ж відзначили. Поза тим своє вагоме слово сказали глядачі – «Анну на шиї» лише протягом першого року подивилися понад 31, 9 мільйонів людей, і вона стала одним з лідерів прокату.
В травні 1954 року, під час чергових гастролей у Ленінграді, Вертинський вирішив ще раз передивитися стрічку і з радістю зазначив:
«Я йшов з кіно з публікою разом і чув такі захоплені відгуки, яких не було після жодної іншої картини. Цей фільм – великий успіх Анненського. Черги з 8 ранку до ночі. Все місто говорить про неї. Ймовірно, через мою участь у картині публіка шалено аплодує мені на концертах і закочує мені нечувані овації».
Роль Потоцького, не втілена на екрані, та період співпраці з Київською кіностудією
Нова пропозиція надійшла з рідного Києва, режисер Тимофій Левчук готувався фільмувати історичну картину «300 років тому…», про події в Україні XVII століття, визвольну війну гетьмана Богдана Хмельницького, однак із відчутним акцентом на «возз’єднанні України з Росією».
Вертинському запропонували зіграти Потоцького, коронного гетьмана Речі Посполитої , і в лютому 1954-го року артист їздив на Київську кіностудію художніх фільмів на кінопроби. Він чекав затвердження на роль, але новин все не було, запуск стрічки у виробництво кілька разів відкладали. Потім взагалі вирішили замінити режисера й замість Тимофія Левчука запросили ставити картину відомого режисера «Мосфільму», народного артиста СРСР Володимира Петрова. Він вирішив віддати роль Потоцького іншому актору.
Але водночас із Києва надійшло ще одне запрошення від знімальної групи історичної картини про Джордано Бруно «Вогнище безсмертя» режисера Абрама Народицького. Співакові обіцяли, що він сам зможе обрати роль до вподоби, хай лишень сценарій остаточно затвердять.
А потім до Вертинського знову звернувся Тимофій Левчук і теж зі сценарієм на тему української історії приблизного того самого періоду, тільки події мали розгортатись вже після смерті Богдана Хмельницького, коли гетьманом обирають Івана Виговського. Сценарій спершу називався «Велике братерство», й знову головною темою було «віковічне прагнення українців до єдності з великим російським народом». Згодом назву стрічки змінили на «Навіки разом».
Вертинському запропонували зіграти католицького прелата. Як він писав у листі дружині: «роль немаленька й одна з головних». Крім цього, Вертинський розумів, що картина є агітаційно-пропагандистською , а значить кошторис її буде щедрим і вона має шанс здобути Сталінську премію (зважаючи на важливість та актуальність теми).
А ще Вертинський радів з того, що фільмувати мали українською мовою.
До роботи залучили як українських, так і російських акторів, але перший варіант картини знімали українською, тож до групи «прикріпили» консультанта з мови, редакторку кіностудії Тамару Іваненко, яка відповідала за підготовку акторів та мала слідкувати за правильністю вимови на знімальному майданчику.
Картину зняли, причому Олександр Вертинський зіграв в ній не одну, а дві ролі – католицького прелата і значно більшу за обсягом роль Беньовського. Щоправда, знову це були ролі другого плану. Вертинський сам озвучив і російський варіант, однак дуже пишався, що зіграв українською, писав дружині, що вона неодмінно має подивитися першим саме український варіант картини.
Прем’єра стрічки вже під назвою «Полум’я гніву» відбулася в Києві 13 липня 1956-го, й у виступі перед показом Вертинський зізнався : «Одного разу на знімальному майданчику Наталя Михайлівна Ужвій сказала мені: «Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло – мову можна вивчити, але звідки у вас справжні українські інтонації?» І тоді, ледь не плачучи з радості, я відповів їй: «Та я ж тут народився! Це ж моя Батьківщина!..».
Афіша стрічки «Полум’я гніву», в якій Олександр Вертинський зіграв дві ролі
Паралельно із «Полум’ям гніву» Вертинського запросили зіграти пана Савченка в картині Київської кіностудії. Режисер Олексій Швачко працював над екранізацією повісті класика української літератури Михайла Коцюбинського «Фата Моргана», й знову перший варіант стрічки планували фільмувати українською.
2 вересня 1955 року, після проходження кінопроб, Олександр Миколайович з Києва написав дружині : «Сьогодні відбулося офіційне обговорення проб «Фата Моргани». Було чоловік сто. І дирекція. З 12 людей, які виступали на обговоренні, всі 12 говорили про мене як про чудовий образ – єдиного актора, який грає відповідно задуму Коцюбинського». А директор сказав: «Таких акторів, як Вертинський, абсолютно нема чого пробувати, цілком зрозуміло, що краще нього ніхто не зіграє».
Фото проби Вертинського на роль пана Савченка у фільмі «Кривавий світанок» («Фата Моргана»)
За словами Олександра Миколайовича, серед претендентів на ролі у «Фата Моргані» були тільки двоє московських акторів, він та Лілія Гриценко, але він забув уточнити, що на одну з головних ролей затвердили ще одного молодого актора з Мокви – Юліана Панича. Щоправда, той народився в Зінов’євську (так у 1920-1930-х роках називався Кропивницький) і знав українську, знімався у «Полум’ї гніву», а ще у «Триста років тому…», куди спершу запрошували й Вертинського, а ще Панича затвердили на одну з ролей у «Вогнищі безсмертя».
Під час роботи над двома картинами Юліан Панич мешкав в одному номері готелю з Вертинським й залишив надзвичайно важливі й цікаві спогади у своїх мемуарах «Колесо щастя». Однак спільних із Вертинським сцен за сценарієм у нього не було.
Партнеркою Юліана Панича у «Кривавому світанку» (під такою назвою «Фата Моргана» вийшла в прокат) стала студентка Київського театрального інституту Ада Роговцева, вона зіграла Гафійку. На жаль, Ада Миколаївна спільних епізодів із Вертинським не мала і зустрічалася з ним лише раз.
Фото проби Ади Роговцевої на роль Гафійки у фільмі «Кривавий світанок» («Фата Моргана»)
А з «Вогнищем безсмертя» у Вертинського склалося взагалі кепсько. Після численних переробок сценарію ролі для Вертинського вже не знайшли. Почали фільмувати, й знову після переглядів робочого матеріалу виникли зауваження, вимоги перезняти й навіть замінити виконавців. До Вертинського звернулися з проханням зіграти тепер кардинала Боргезе, з якою не вправився попередній актор.
Вертинський погодився, хоча зйомки «Вогнища безсмертя» збіглися з роботою у «Фата Моргані». Дружина співака вважала, що це занадто велике навантаження, і дуже за нього хвилювалася. Однак чоловік запевняв у листі, що з усім впорається. Не останнім чинником тут був заробіток, Вертинський мріяв купити дачу, щоб донечки могли там влітку відпочивати, а ще дуже хотів відправити дружину в санаторій, а все це неабиякі витрати.
«Вогнище безсмертя» важко знімали, перезнімали, намагалися здати, але знову чули зауваження й робили перемонтаж. В результаті роль кардинала, якого грав Вертинський, фактично звелась нанівець.
Як зазначено у книзі «Як кролик з’їв сценарій та інші епізоди з історії українського кіно» Станіслава Цалика :«Стрічка вийшла в прокат 22 серпня 1956-го без прізвища Вертинського в титрах. І взагалі без згадки (в титрах) про кардинала Боргезе. Глядачі, впізнавши актора на екрані (а не впізнати його було важко!), дивувалися: чому про нього не згадують титри? Чи, часом, не заборонили його? Ні, не заборонили. Титри фільму зробили раніше, а на нові елементарно не стало грошей, бо і так на цій стрічці були перевитрати. Тому прізвище попереднього актора вилучили, а нового не поставили…»
Фото проби Юліана Панича на роль у фільмі «Вогнище безсмертя»
Непоставлений сценарій
Мемуари Вертинський почав писати ще в Китаї, на замовлення однієї з російських емігрантських газет у Шанхаї, де їх друкували розділами в окремих номерах.
В останні роки життя він вирішив написати кіносценарій, працював над текстом під час гастрольних поїздок, як він написав у листі дружині 1 жовтня 1956 року :
«Я прокидався о 7 ранку і писав до 3 години дня. І ввечері після концерту знову сідав за роботу. Ще ніколи я не був настільки захоплений роботою». Також згадував, як прокидався посеред ночі, та щоб не забути, занотовував, і ось нарешті сценарій готовий.
Вертинський також планував зніматися у стрічці за власним сценарієм, однак розумів, що на роль себе молодого доведеться когось запросити, але себе старшого в другій половині фільму хотів зіграти сам.
Сценарій мав назву «Дим Вітчизни», відсилаючи до відомого монологу Чацького з п’єси «Горе з розуму» Олександра Грибоєбова: «І дим вітчизни нам солодкий та приємний…» (в оригіналі: «И дым отечества нам сладок и приятен…»)
Ксерокопія сценарію Олександра Вертинського з власноручними примітками автора зберігається в «Музеї однієї вулиці» в Києві, його подарувала музею старша донька Вертинського Маріанна. Вона відвідала Київ у 2009 році на запрошення музею, де з нагоди 120-річчя відомого артиста й нашого земляка відкрили виставку. До слова, у 2019-му році поряд з музеєм на Андріївському узвозі встановили скульптуру Вертинського в образі П’єро роботи відомого скульптора й представника покоління «шістдесятників» Бориса Довганя.
На титульній сторінці вказано: сценарій написаний на основі книги спогадів Олександра Вертинського «Без Батьківщини», а ще – «літературна чернетка».
Події сценарію розпочинаються в 1919-1920 роках в Криму, головного героя звуть Олександр Рощин, у ньому читач без зусиль впізнає автора. Біла армія відступає, й Рощин вирушає в еміграцію разом з нею. Він прибуває до Константинополя, намагається вижити та пристосуватися до нового життя, починає співати у ресторанах та концертних залах. Далі життєвий шлях веде його до Румунії, потім Відень, Берлін, Париж. Він здобув світову славу й популярність, однак вирішує повернутися на Батьківщину, хоча там вже інший соціальний устрій та й назва країни змінилася на СРСР.
Чоловік був задоволений сценарієм, згадувала Лідія Вертинська.
Однак треба визнати, що хоч за основу взяте життя артиста, у сценарії чимало відверто прорадянських епізодів та діалогів. Очевидно, уникнути цього на ті часи він просто не мав можливості й грав, як то кажуть, за правилами.
Штампи на титульній сторінці «Міністерство культури, Головне управління кінематографії» і «Затверджено» й дата 20.02.1957 року свідчать, що сценарій схвалили та, ймовірно, був шанс запустити його у виробництво. Хоча до правди, сценарій було б важко екранізувати, бо він великий за обсягом, у ньому чимало закордонних локацій, тому зйомки потребували б значних коштів.
На превеликий жаль, згадки про Київ і про Україну загалом у сценарії відсутні, на відміну від його мемуарів «Дорогою довгою» чи спогадів Лідії Вертинської «Синій птах любові», де неодноразово йдеться про його ніжну любов до Києва та України. Наприклад, перед концертами Вертинський завжди розспівувався виключно українськими народними піснями, співав донечкам українські колискові, навіть картав себе : «Україна – рідна мати. Іноді мені здається, що вчиняю злочин, співаючи не для неї й не її мовою». Він не раз наголошував на українських рисах свого характеру, а ще дружина загадувала, що він мріяв в кіно зіграти гетьмана Мазепу.
Та попри відверто прорадянські меседжі у сценарії Вертинського чимало цінних та надзвичайно важливих моментів. Зокрема, привертає увагу один із жіночих образів – образ першої дружини головного героя, стосунки з якою у Рощина не склалися. Цей персонаж, схоже, справді написаний з першої дружини Вертинського, хоча в його мемуарах згадки про неї взагалі відсутні. А ще у сценарії вистачає подробиць з життя еміграції, й було б надзвичайно цікаво зіставити їх з іншими творами літератури та кіно на цю тему. Але це потребує окремого дослідження, так само як і багато інших сторінок життя Вертинського, особливо його закордонний період, який поки що взагалі мало досліджений.
Будинок, де народився Вертинський у Києві, вулиця Володимирська 43
Замість епілогу
Олександр Миколайович Вертинський пішов з життя 21 травня 1957 року під час гастролей у Ленінграді (нині – Санкт-Петербурзі), менше ніж через три місяці після того, як знаменитому артисту виповнилося 68. Незадовго до смерті його затвердили на роль, він мав зіграти французького генерала Жобера у стрічці «Олеко Дундич» про події Громадянської війни у спільній радянсько-югославській постановці режисера Леоніда Лукова. Це також була роль другого плану й знову амплуа аристократа.
Юліан Панич в 1972 році разом із родиною емігрував до Ізраїлю, а потім переїхав до ФРН і працював у Мюнхені на «Радіо Свобода», зокрема, читав в ефірі сторінки роману О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ».
Звісно, з моменту виїзду Панича та аж до розпаду СРСР стрічки «Полум’я гніву», «Кривавий світанок», «Вогнище безсмертя» та інші картини за його участі не демонструвалися взагалі або його епізоди з них вирізали. Тому молодші покоління глядачів не бачили екранних робіт Вертинського у згаданих картинах Київської кіностудії.
Цікаво, що у найавторитетнішому радянському енциклопедичному кіновиданні «Кінословник» (перший том виданий 1966-го, другий 1970-го) про Вертинського окремої статті немає. Щоправда в новому, однотомному виданні 1996 року таки з’явилася стаття про кінематографічну родину Вертинських.
На жаль, всі стрічки Київської кіностудії, в яких знявся Вертинський, не можна вважати кіношедеврами. Роль пана Савченка у «Кривавому світанку» можна вважати вдалою акторською роботою, однак у самому фільмі всі акценти зміщені виключно у бік класової боротьби на селі періоду революції 1905 року, хоча повість Коцюбинського значно глибша.
Також і у «Вогнищі безсмертя» образ Джордано Бруно трактується виключно через призму марксизму-ленінізму, до того ж стрічка сповнена надмірного пафосу.
Чи зберігся фільм «Полум’я гніву», достеменно невідомо. Хіба десь у російських кіноархівах, як, можливо, й українська версія «Кривавого світанку».
В 1958 році Лідія Вертинська знялася на Київській кіностудії, тоді вже кіностудії імені Олександра Довженка в невеликій ролі німкені Марти Фрау у картині «Киянка», її фільмував режисер Тимофій Левчук.
Анастасія Вертинська двічі знімалась на кіностудії ім. О. Довженка: у телевізійному фільмі Миколи Мащенка «Овод» (1980) та в картині «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура»(1988) режисера Віктора Греся.
Маріанна знялася лише в одному фільмі кіностудії – «Самотня жінка бажає познайомитися» (1986) режисера В’ячеслава Криштофовича.
Частина перша - тут.
Частина друга. Шлях в еміграцію - тут.
Частина третя (розділ перший). У Радянському Союзі - тут.
Коментарі (0)