Історія пекельного життя прифронтового міста Красногорівка

Роман Островський, оператор документального кіно, який з перших днів повномасштабного вторгнення їздить гарячими точками України, нещодавно повернувся з маленького містечка Красногорівка, розташованого всього в 5 км від лінії фронту в Донецькій області, та розповів журналістці Kyiv Post про страшне сьогодення міста.

Яка кількість людей проживає наразі в місті?

До повномасштабного вторгнення в Красногорівці проживало приблизно 16 тис. мешканців. Зараз в місті залишилось близько 1200 осіб. Через постійні обстріли люди живуть в підвалах та бомбосховищах. Багато будинків розбомблено, та майже в усіх через вибухи вибиті вікна. 

Чи працюють у місті якісь органи самоврядування?

У місті немає місцевої влади, немає ні поліції, ні ДСНС, ні лікарні, всі евакуювались через обстріли. Якщо після прильоту здіймається пожежа, то люди самотужки намагаються загасити вогонь. Але в місті вже давно немає водопостачання. Воду носять від церкви, там є свердловина. Якщо є поранені через обстріли, то допомагають військові парамедики. 

Де люди беруть їжу?

Тут працює лише один магазин, де можна купити необхідні продукти. Раніше привозили хліб, але декілька разів машини потрапили під обстріл, тому перестали їздити сюди. Тепер власник магазину сам їздить по хліб та інші продукти. Донедавна тут працювала пекарня, й місцева церква купувала хліб та роздавала людям безплатно. Але пекарню часто обстрілювали, адже вона діяла на території Красногорівського вогнетривкого заводу. На жаль, зараз немає потрібних потужностей, і через постійні обстріли та недостатню напругу у мережі пекарня не може повноцінно працювати.

Чи є в місті електрика?

Є суттєві проблеми зі світлом і звʼязком. Красногорівка не підпадає під планове відключення електрики, як в інших містах, але великі проблеми виникають через обстріли. Часто уламками пошкоджується мережа, і її доводиться лагодити. Місцеві мешканці цим займаються самотужки. Бувало, що дроти обриває 4 рази на день, і як тільки інтенсивність обстрілів зменшується, то електрики їдуть ремонтувати пошкодження. І так практично кожен день. Буває й таке, що днями немає електрики, бо неможливо дістатись до пошкодженої ділянки мережі. 

Як люди зігріваються  взимку за цих надтяжких умов?

Місцева мешканка Олена розповіла, що найбільша проблема - відсутність дров. Вона каже: «Ми не можемо взяти бензопилу і піти спиляти якесь дерево. Тому що це дуже гучно, ворог чує цей шум і починає стріляти в нас. Нам доводиться ходити збирати опалі гілки. Буває снаряд попаде в якесь дерево і розтрощить його, то ми як ті миші розтягуємо поламані гілки та вручну це дрібніше ламаємо, щоб мати змогу розпалити буржуйку і хоч якось зігрітись».

Чи приїздять до вас гуманітарні місії?

Місії в Красногорівку не їздять, тому що бояться обстрілів. До Марʼїнки, де проходять жорстокі бої, всього 5 кілометрів. І звуки бомбардувань дуже чутно, навіть коли ховаєшся в підвалі. Обстрілюють майже без перестанку вже більше ніж пів року. Лише раз на місяць одна смілива місцева мешканка їздить в Курахове за гуманітарною допомогою. Це найближче містечко, де ще щось функціонує. А так сусіди, які залишилися, разом облаштували підвал, щоб в ньому було максимально комфортно перебувати. Поставили буржуйку, яку привіз священник, зробили полички, повісили старі килими на голі цегляні стіни, в кімнаті є три ліжка і два запасних матраци на випадок, якщо всі сусіди змушені там ночувати.

Що розповідали вам люди, коли ви з ними ночували в одному підвалі?

Наведу пряму мову пані Олени: “За 8 років всі дуже втомились. Але ми розуміємо, що зараз всім складно, чи нам тут на Донбасі, чи людям на заході України, які сидять без світла. Така ситуація зараз. Ми терпимо. І скоро обовʼязково настане мир, ми це знаємо. В підвалі нам безпечніше, тут все чутно, обстріли цілодобово, але ми тут в підвалі почуваємось в безпеці. Я лежу і молюсь. За всіх, за кожну людину в нашому місті, в нашому будинку, за всіх. Ми всі тут молимось, це все, що в нас залишається. Молитись і просити порятунку в Господа Бога, більше в нас нічого не залишається, одна тільки надія. Плакати хочеться, звісно, можна і поплакати, але це нічого не змінить. Це не врятує. Хочеться міцно тримати себе в руках, тому що не можна розслаблятись. Якщо розслабишся, то навколо тебе розслабляються всі. Потрібно показувати, що все буде добре. Тільки так, не можна опускати руки. Тут багато роботи. Треба і попрати білизну, і сходити за продуктами та приготувати їжу, і по воду сходити та дров якихось знайти, й цегли нанести на буржуйку. І стараємось підтримати один одного, спілкуємось, розказуємо щось. Так і виживаємо”.

Її сусідка з прикрістю додала: “Я не можу спати. Я вже декілька місяців не сплю. Ми налякані. Ти лежиш і не знаєш, коли буде обстріл. У Ірини Миколаївни є кішки, собаки, вона їздить і годує їх, а я не можу, я боюсь. В мене поруч сестра живе, і я боюсь її провідати. Просто страшно. Ми вже звикли до цього всього. Людина звикає і до хорошого, а до поганого ще швидше звикає. Ми просто чекаємо. Чекаємо на перемогу, коли настане мир, ми віримо в краще. Настане мир, і ми будем працювати, будемо красивими, із зачісками, з намальованими губами, будем посміхатись. Ми в це віримо. Цим тільки й живемо. Тільки так. Віра без справ мертва. Просто треба вірити в краще”.

Ірина Миколаївна, про яку тут згадували, сказала: “Ми віримо, що це все закінчиться. Нам дуже шкода залишати нашу землю, наші домівки. В 2014 році ми вже виїжджали, і нам було дуже тяжко. Дуже. Тому ми повернулись і вирішили залишитись вдома. Ми дуже любим свою землю і ми віримо в те, що ми повинні бути тут. Проводилась евакуація, поліція вивозила людей, багато виїхали, але всі дуже сумують. Мені дзвонять і питають, як там їхня домівка. Всі сумують і переживають. Але ми вже за 8 років звикли. Ми розуміємо, коли стріляють наші, коли стріляють в нас. Я їжджу годувати тварин. Там багато тварин залишилось, мені їх дуже шкода. Собаки, кішки, кури, голуби, кролі. Люди виїхали і не змогли їх забрати. А я не можу їх там покинути помирати. Тому я беру велосипед і їду їх годувати, в будь-яку погоду, вони мене чекають, вони мені раді. По дорозі уважно слухаю, куди летить. Вивчила вже, що як звучить. Їду і слухаю. Коли чую, що сюди летить, то падаю на землю, прикриваю голову руками. Ми вже тут навчені”. 

Ці історії вражають до глибини душі. Порівняно з цим аварійні відключення електрики здаються легкою забавкою. Романе, чи повернетесь ви туди знов?

Так, я зараз збираю гроші на продукти та буду знов туди їхати з гуманітарною місією. Також хочеться допомогти людям з дровами, сподіваюся, в мене це вийде найближчим часом. 

Фото надані Романом Островським