Понад два десятки найавторитетніших представників української культури, науки та громадського життя виступили на підтримку театрального центру «Слово і голос» і його засновниці, лауреатки Шевченківської премії Наталії Половинки.
Приводом для такого звернення стала ситуація з відкритим конкурсом на посаду директора-художнього керівника театрального центру, який був оголошений Управлінням культури Львівської міської ради 12 травня. Перше засідання конкурсної комісії має відбутися 22 червня.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Серед підписантів відкритого листа — письменники Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Микола Рябчук, Маріанна Кіяновська та Олена Стяжкіна, історики Ярослав Грицак та Олександр Зінченко, журналіст Віталій Портніков, філософ Костянтин Сігов, президент НаУКМА Сергій Квіт, кінорежисер Роман Балаян, Марта Дзюба, літературознавиця, перекладачка, Ольга Петрова, художниця, доктор філософських наук, професорка та інші відомі діячі культури.
ЄС планує продовжити євроколію в Україні до Києва та Одеси
Автори звернення наголошують, що створений Наталією Половинкою театр є унікальним явищем української культури, яке поєднує театр, освіту, музичну традицію та художнє дослідження української спадщини.
На їхню думку, саме завдяки діяльності «Слова і голосу» українська пісенна традиція та творчість Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Василя Барвінського стали відомими далеко за межами України.
Нового резонансу ситуація набула після того, як на підтримку Половинки виступила Ліна Костенко. У листі, написаному в ніч на 15 червня після чергової російської атаки на Київ, письменниця назвала школу та театр Наталії Половинки «одним із беззаперечних культурних скарбів України».
«Я, власне, хочу підкреслити це слово: ШКОЛА. Мистецька Школа — не об’єкт конкурсів і змагань, оскільки вона завжди унікальна. Їй не можна запропонувати заміну чи альтернативу», — наголосила Костенко. Письменниця також застерегла від ситуації, коли голоси представників культури залишаються непочутими чиновниками, та закликала владу враховувати позицію професійного середовища під час ухвалення рішень у сфері культури. Ліна Костенко: «Влада всіх рівнів має нарешті зрозуміти, що суспільство – її суворий арбітр, який не прощає. І нехай суспільство в особі інтелектуальних і творчих його представників реалізує своє право і свій обов’язок зупиняти свавілля і захищати свої реальні культурні скарби, одним з яких беззаперечно є школа співу Наталії Половинки».
Сама дискусія навколо «Слова і голосу» виходить далеко за межі кадрового питання. Для багатьох представників культурної спільноти йдеться про принципове питання: чи здатні українські інституції під час війни не лише декларувати захист культурної спадщини, а й підтримувати створені десятиліттями авторські школи, які формують українську ідентичність та представляють її світові.
Наталія Половинка надала Kyiv Post власний коментар щодо ситуації та майбутнього театрального центру «Слово і голос»: «Два роки триває дієвий тиск зі сторони влади, який проявляється в різних формах, та щоразу це загроза знищення. “Слово і голос” створений за моєї ініціативи і підтримки Львівської міської ради в 2010 р. Цей найменший театральний центр в Україні (85 м кв. зали для публіки і акторів) і з невеликими ставками для 15 штатних одиниць здійснює важливу для всієї держави працю як Школа, художнє дослідження і театр на основі Традиції. А тепер іде нова хвиля тиску — вже у вигляді законного конкурсу на посаду керівника центру, і ми її переходимо.
Kyiv Post: пані Наталіє, ви є засновницею унікальною культурної інституції.
Наталія Половинка: Справді так і є. За роки в центрі сформувалася особлива методологія роботи з українською співочою традицією. Це не просто театр чи мистецький проєкт. Це спосіб передання культурної пам’яті, який у сучасному світі стає дедалі рідкіснішим. Ми працюємо з тим, що називається тяглістю Традиції. Василь Стус в “Феномен доби” пише, що кожне покоління в Україні змушене починати з нуля. Ми ж намагаємося зробити так, щоб не доводилося щоразу починати з нуля, щоб передання культури тривало.
Особливість роботи полягає в тому, що ми ще застали останнє покоління носіїв живої традиції — людей, які передавали пісню безпосередньо від людини до людини. Водночас ми живемо в цифрову епоху, коли маємо записи, архіви, ноти,і стоїть питання: що з ними робити, як передати сам дух пісні, її серцевину? Уже 27 років я працюю над проєктом «ІРМОС» - жива традиція давнього духовного співу України. Для мене це не лише краса. Це спосіб мислення, система координат, метод пізнання української культури і самої людини.
Що для вас означає нинішня підтримка з боку українських інтелектуалів, митців і громадських діячів?
Думаю, моя ситуація лише проявила процеси, які давно визрівали в українському культурному середовищі. Йдеться не про мене особисто. Це давно назріла потреба об’єднання навколо сутнісних питань існування народу, нації та країни. Держава — це не лише кордони, територія й інституції. Має залишитися те, що становить серцевину цієї землі, те, на чому культура стояла століттями й стоятиме надалі. Люди підтримують саме діло. Підтримують те, що не повинно загинути. Кожен із них робить цю саму справу на своєму місці.
Що ви відчули, коли прочитали відкритий лист Ліни Костенко на ваш захист?
Для мене це був не просто лист підтримки. Об’дналося багато людей: Леонід Фінберг й Богдана Фроляк, Віталій Портніков і Валерій Більченко, Андрій Водичев і багато інших особистостей, які несуть відповідальність за українську культуру. А лист Ліни Костенко став особливим знаком. Це набат над Успенським собором, над Софією Київською, над Україною. Нагадування про те, що вирішальним є не лише те, що ми робимо, а те, на чому стоїмо і за що боремося щодня.
Що б ви хотіли, аби люди зрозуміли з цієї історії?
Що сьогодні немає окремого культурного і військового фронтів. Фронт один. І ворог у нас також один. І маємо щодня оновлювати ясну свідомість: ЩО таке Україна, за яку стоїмо - ЩО сьогодні є та якість, яка вже перемагає війну.
