Олександр Дубовик належить до тих митців, які визначають не лише художній процес, а й спосіб мислення цілих поколінь. Один із найвпливовіших українських художників другої половини ХХ — початку ХХІ століття, автор унікальної системи символів і знаків, він десятиліттями формував власну художню мову всупереч ідеологічним обмеженням і кон’юнктурі. Його роботи зберігаються в музейних і приватних колекціях по всьому світу, а створений ним образ Букета став одним із найупізнаваніших символів сучасного українського мистецтва.
В ексклюзивній розмові з Kyiv Post Дубовик за місяць до свого 95-річчя та напередодні відкриття першої ювілейної виставки в Українському Домі говорить про внутрішню свободу, природу творчості, війну, штучний інтелект, космічне мислення та людину в новій світовій парадигмі.
Куди піти в Києві цими вихідними: афіша подій 26-28 червня 2026 року
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Олександр Дубовик від першої особи.
Уроки свободи
Я багато подорожував. Мені пропонували залишитися скрізь — і в Америці, і в Європі. Я не хочу сказати, що я якийсь особливо видатний патріот чи надзвичайно люблю Україну. Але існують дуже тонкі зв’язки з Україною — спілкування, мистецтво, історія, мої предки. І все це разом тримає мене тут.
Це такі речі, які я не можу розірвати, навіть якби захотів. Це моя сутність. Усе це існує на рівні інстинктів. Дуже глибоко. Це те, що я навіть не можу до кінця означити словами.
Мені ніколи не хотілося звідси виїхати. Хоча я не можу сказати, що тут мені завжди було добре. Моє життя показувало, що тут буває дуже складно. І якби захотів, то міг би висунути чимало претензій до України — до того, як вона поводиться зі своїми людьми.
Але думки залишитися там у мене ніколи не було.
Завжди важко увійти в інший спосіб бачення світу. Коли кажуть, що за кордоном демократія, рівність і свобода, — це теж не вся правда. Там існує багато внутрішніх кордонів, які переступити неможливо. Усе поділене на певні кластери й касти. Для того, щоб там жити, треба там народитися.
Територія незалежності
Мене завжди тримала власна свобода.
Взагалі вільних людей у світі не існує. Навіть ті, хто вирішує долі інших, теж не є вільними.
Але… Існує внутрішня свобода.
Я можу дозволити собі думати так, як хочу. Можу відчувати, що маю право робити те, що хочу. Саме так я жив усе життя. І жодної роботи я не створив під зовнішнім впливом чи заради якихось сторонніх цілей. Для художника це принципово.
Філософія як власне бачення
Для мене філософія — це бачення світу конкретною людиною. Я давно це зрозумів. І зараз бачу дедалі чіткіше.
Акцентуйована особистість. Усередині людства існують дуже різні типи людей, і кожен бачить світ по-своєму. Педантична людина бачить його інакше, ніж демонстративна. Навіть колір, звук, музика чи інформація сприймаються по-різному.
Кожна особистість має власний світ. Тому моє бачення світу мені дано від природи. Добре це чи погано — не знаю.
Філософська позиція для мене — це передусім воля — свобода думати так, як я хочу.
Я також розумію, наскільки рухомим є саме поняття істини. Наскільки вона мінлива й невловима. Тому моя система, якщо її можна так назвати, — це рухлива структура, яка постійно змінюється. Це квантове бачення світу. Квантова ідея проходить через усе — через мистецтво, через мислення, через філософію. Немає застиглих істин. Світ перебуває в постійному русі. І людина теж.
Саме тому будь-яка завершена система викликає в мене підозру. Живий світ не може бути остаточно поясненим.
Мені ближче відчуття безперервного руху, коли кожна відповідь породжує нове запитання, а кожне відкриття відкриває ще ширший горизонт. У цьому, можливо, і полягає свобода.
Майбутнє і штучний інтелект
Ще кілька років тому про штучний інтелект говорили як про далеке майбутнє. Сьогодні він уже поруч. І це лише початок. Людство поки що не усвідомлює масштабу змін, які насуваються. Ми повинні навчитися співіснувати з новими формами розуму. Повинні навчитися домовлятися з ними, організовувати цей процес. Бо інакше нас чекають дуже серйозні виклики. Чесно, буде біда. Бо ШІ сьогодні неконтрольований.
Квантовий світ
Ми знаємо набагато менше, ніж нам здається. Є речі, про які наука може багато розповісти, але остаточно пояснити їхню природу поки що не здатна. Я часто згадую нейтрино. Що ми знаємо про існування цієї елементарної частинки? Мільярди нейтрино пронизують Землю, проходять крізь матерію майже без взаємодії з нею. Але чи розуміємо ми до кінця роль цієї частинки? Не думаю.
Нам пояснюють, що завдяки таким процесам виникли елементи, без яких не було б життя. Кисень, водень, сама можливість існування світу в його нинішньому вигляді. Але що це за енергія? Яка її природа? Чому вона існує? Яке місце займає в загальній структурі Всесвіту? Мені здається, що ми лише торкаємося поверхні цих знань. І щоразу, коли відкриваємо щось нове, перед нами постає ще більше запитань.Можливо, такі явища виконують роль стабілізаторів величезної системи.
Можливо, вони водночас є і резонаторами. Можливо, саме через них підтримується рівновага складних процесів, які ми поки що навіть не можемо описати.
Картина як імпульс
Картина існує не для музею. І не для шоу. Вона існує для дому. Для людського життя. Картина стає частиною простору, де живуть люди. Вона супроводжує їх роками, а іноді поколіннями. І поступово формує не лише їхні погляди. Вона формує світовідчуття. Це надзвичайно важливо. Коли зникає картина, зникає цілий світ.
Саме тому мені хотілося повернути мистецтво до широкого людського сприйняття.
Люди не завжди прагнуть інтелектуальних зусиль. Не всі хочуть постійно аналізувати й розшифровувати. Це важка праця. І далеко не кожному вона потрібна.
Тому картина має одразу давати людині щось доступне: колір, світло, ритм, декоративність, емоцію. Щось має відбуватися вже на першому рівні сприйняття.
Але водночас повинен існувати другий пласт. Третій. Четвертий. І ще багато інших.
КУЛЬТУРА ВСЕЛЮДСЬКА
Простого мистецтва не буває. Навіть коли воно здається простим.
Мене завжди цікавило подвійне сприйняття. Людина входить до простору й бачить картину. Щось у ній знайоме. Щось — ні. І саме те, що незнайоме, починає притягувати. Виникає внутрішній неспокій. Розумна людина починає ставити собі запитання. І це вже шлях до внутрішнього розвитку. Так людина змінюється, навіть не помічаючи цього. Вона не завжди усвідомлює, як саме мистецтво на неї впливає. А впливає воно на все: на спосіб мислення, на вибір, на відчуття гармонії, на те, як людина живе.
Із безлічі таких зв’язків поступово виростає культура. А культура — це значно більше, ніж сукупність творів мистецтва. Це спосіб існування людського розуму. Саме тому я не вважаю, що існує окрема національна культура. Існують речі вселюдські. Ми не завжди це відчуваємо, але вони об’єднують нас значно сильніше, ніж розʼєднують будь-які кордони.
Колись мене дуже вразило визначення людини в давніх греків: людина — це істота двонога, безкрила. І ми всі однакові в цьому сенсі.
Пошук шляху
Колись я проходив довгий шлях від соціалістичного реалізму. Я намагався зрозуміти, чому він мене не влаштовує, чому я хочу його залишити, що хотів би в ньому змінити. Сьогодні це вже здається навіть трохи смішним. Згодом я отримав доступ до величезного масиву інформації про те, що відбувається у світовому мистецтві. Знайшов джерела, можливості для знайомства з цим світом. Потім почав подорожувати, побачив музеї, художників, культурні процеси зсередини.
Саме тоді я зрозумів дуже важливу річ: такого поняття, як сучасне мистецтво, не існує. Не існує взагалі. Є мистецтво людське.
Є певні фундаментальні ідеї, які існували завжди. Вони притаманні людині незалежно від часу чи географії. Люди не можуть без них жити. Їх не так уже й багато. Це стосунки людини зі світом. Людини з Богом. Чоловіка і жінки. Любов. Смерть. Самотність. Надія.
Саме навколо цих тем створювалися романи, музика, живопис, архітектура. Вся культура завжди була про це.
Кристалізація ідеї Букета
Букет — це суперпозиція. Суперпозиція — це дещо, що не має ані конкретної назви, ані конкретного місця, але існує всюди. Це певна енергетична опора всього, що відбувається.
З відчуття цілісності людського світу починається Букет.
Але далі на це накладається ще один вимір — космічний. Наше уявлення про світ за останнє століття змінилося грандіозно. Пригадую момент, коли людство вперше побачило Землю з космосу. Коли Ніл Армстронг і його покоління астронавтів показали нам нашу планету з Місяця. Це було потрясіння. Люди сьогодні не до кінця усвідомлюють, наскільки важливим був той момент. Тоді почалася нова парадигма. Нова історія людства. Новий світ. Нове бачення.
І навіть зараз ми ще не до кінця зрозуміли масштаб цих змін. Нині ми бачимо нові космічні місії. Бачимо фотографії Землі з дедалі віддаленіших точок Всесвіту. І це вже майже не викликає подиву. Наше сприйняття розширилося. Космос став частиною норми. Те, що ще вчора здавалося фантастикою, стало звичайним фактом життя.
Але саме в цьому й полягає головна зміна. Ми вже живемо в іншому світі. В іншій системі координат. І мистецтво не може цього не відображати.
На початку 90-х минулого століття з’явилися підтвердження існування екзопланет. Ми побачили, що подібних до Землі світів у Всесвіті можуть бути тисячі. І їх відкривають дедалі більше. Телескопи стають потужнішими. Людство починає буквально розглядати інші світи. Світ змінюється на наших очах.І в цьому новому світі Білий Букет став для мене знаком присутності людини в космосі. Це вже не про квіти. І навіть не про живопис. Це знак людської присутності серед безмежності. Спроба означити наше місце в системі, яка набагато більша за будь-яку державу, культуру чи цивілізацію.
Ідея Білого Букета — для мене це величезна тема. Можливо, одна з найважливіших. Мене дивує, що про неї так мало говорять. Адже це вже не просто художній образ. Це космічне бачення людини.
Букет — знак нашої присутності
У розвитку Букета було кілька етапів. Спочатку це був майже реальний букет. Потім я почав бачити в ньому людську голову. Потім людину. Потім флору, фауну та різні форми життя. А згодом зрозумів, що все це лише проміжні стани. Насправді у Букеті міститься ідея космічного бачення. Уявіть собі своєрідну таблицю Всесвіту. Так само, як існує таблиця Менделєєва. Можливо, колись людство розташує всі відомі світи в єдиній системі. І серед них буде маленька клітинка під назвою Земля. Білий Букет — це знак цієї клітинки. Знак нашої присутності. Знак усвідомлення того, що ми існуємо не самі. І тоді виникають зовсім інші запитання. Не про те, що робити окремій державі, а про те, що робити із Землею. Як зберегти цивілізацію. Як не знищити природу. Як втримати баланс між розвитком і самознищенням. Як організувати людське суспільство так, щоб воно могло рухатися вперед. Ось про що для мене Білий Букет.
Доля людства
Те, що відбувається зараз, здається мені особливо трагічним. Бо війна виглядає як ретро. Як повернення в іншу епоху. Як спроба нав’язати світові мислення XVI століття. У цьому і полягає трагедія. Люди, які мислять категоріями завоювання територій, кордонів і імперій, не помічають, що світ уже змінився. Кордонів у старому сенсі більше не існує. І не буде. Єдина планета. Єдина доля. Єдина відповідальність. Я не кажу про любов чи нелюбов між людьми. Я говорю про значно глибший рівень. Про взаємозалежність. Про те, що наша спільна доля вже давно стала єдиною системою. І тепер головне питання полягає не в тому, хто переможе когось. Головне питання — що ми будемо робити далі як людство. Але це поки що розуміють одиниці.
Земне щастя
Олександр Дубовик: Це величезна тема. Про це можна говорити дуже довго. Після більш ніж п’ятдесяти років спільного життя з Іриною (дружина художника — прим. ред.) я розумію: людські стосунки, як і все інше у світі, — це система рівноваги, стримувань і противаг. Система компромісів. Іноді потрібно поступитися. Іноді — відступити. Іноді — дозволити іншій людині бути собою. Я ніколи ні до чого не примушував Ірину. Навпаки, я завжди казав: говори те, що думаєш; не бійся нікого; живи так, як вважаєш за потрібне; роби те, що хочеш. Саме так я жив сам. І саме так намагався ставитися до неї. Ірина дуже мудра людина. Вона тонко відчуває, коли потрібно наполягти, а коли краще відступити. Я ніколи нічого їй не забороняв. І вона теж залишала мені свободу. Мабуть, саме тому наш союз виявився таким міцним. У ньому немає боротьби за першість. Немає бажання когось підкорити. Немає зради. Немає протистояння. Немає потреби доводити власну вищість. Є свобода. І є довіра. А це велике земне щастя.
Ірина Дубовик: Моє життя почалося із зустрічі з Сашком. Я щодня думаю про те, яке це неймовірне щастя. Щастя зустріти цікаву людину. Добру людину. Великого митця. Іноді мені буває страшно, коли я читаю його тексти. У них багато болю. Багато того, що супроводжувало його протягом життя. Він песиміст. І я все життя з цим борюся. (Усміхається.)
Олександр Дубовик: Два слова — песиміст і оптиміст. Я вважаю, що оптимісти рухають світ уперед. А песимісти його збирають і відновлюють. У цьому теж є система противаг. Та сама сила, яка тримає і Землю, і людину. Ірина завжди була поруч. Завжди мене підтримувала. Навіть у найважчі часи: коли не було грошей, коли не було замовлень, коли потрібно було купувати фарби й полотна, а ми не знали, як це зробити. Вона ніколи не говорила мені: «Пристосуйся». Не радила шукати вигідні замовлення. Не пропонувала підлаштовуватися під когось. Такого не було ніколи. Вона завжди казала одне: «Роби те, що вважаєш правильним». І я дуже ціную це. Вона підтримувала мене щодня. Підтримує і сьогодні. І, мабуть, без цієї підтримки багато чого в моєму житті просто не відбулося б.
