Вікторії Бабак було лише 16, коли сталася катастрофа на ЧАЕС. Її клас у школі міста Прип’ять мав бути випускним, але 26 квітня 1986 року, за місяць до закінчення навчального року, всі плани були зруйновані – аварія на ЧАЕС поклала кінець її шкільному навчанню, юності в Прип’яті і самому місту.
Зараз мало хто згадує, яким було місто до катастрофи. Воно нагадує лише зарослі молодим лісом румовища.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Втім, вона пам’ятає його іншим – зовсім не схожим на інші, збудованим за унікальним проєктом простором, де молодість поєднувалася з добробутом, таким дефіцитним у радянські часи.
Зараз вона живе у місті Славутич, збудованому для евакуйованих з Прип’яті працівників ЧАЕС, і працює на тій-таки Чорнобильській станції.
Коли Швеція стала сусідом Чорнобиля — чоловік, який підняв тривогу
- Розкажіть, як Ваша сім’я опинилася у Прип’яті? Ваші батьки працювали на Чорнобильській АЕС?
Так. Батько мій поїхав у 1970 році будувати ЧАЕС, забрав нас, сім’ю у Прип’ять. Все моє дитинство пройшло в місті Прип’ять. До школи ходила також там. У 1986 році мені було 16. Це був випускний, але в нашого класу його не було. Була аварія на ЧАЕС, нас евакуювали. І в 2011 році один із телеканалів до 25-річчя катастрофи зібрав наш клас – нам зробили в Києві випускний, через 25 років! Була з нами наша перша вчителька, наш класний керівник.
- Де ви жили? Що ви пам’ятаєте про сусідів?
У нас була квартира на Курчатова 3, біля пристані, біля першої школи, де я навчалась. Місто було дуже гарне, затишне, було багато дітей, було багато молодих людей. Місто було свіжозбудоване, і середній вік жителів міста навряд перевищував 30 років. Усі були молоді. Було багато спортивних секцій, їх всі відвідували… Квартира була трикімнатна, у мене ще є старша сестра, у нас була з нею своя кімната. Це було так незвично. Саме місто було дуже красиве і чисте. Вулиці були засаджені трояндами. Була річка Прип’ять — там був порт, і на Київ ходила «ракета» — такий швидкісний пасажирський катер, можна сказати, річковий міні-автобус, маршрутка річкова, одним словом. Гарно було. На Славутич Прип’ять не схожа – та, в принципі, на будь-яке місто.
- Місто дуже відрізнялося від інших міст Радянського Союзу, правда?
Чимось дійсно так. Наприклад, дефіциту у нас не було. Ми не знали, що це. У нас було все, я не пам’ятаю черг у магазинах. У нас були і цукерки, і мандарини, чого не було де дістати в Києві. Причому ми не були сім’єю привілейованих... Батько в мене працював будівельником. Мати працювала на ЧАЕС з 1976 року. Вона працювала в цеху централізованого ремонту. Батьків давно вже немає серед живих.
- Чи вони хотіли, щоб ви також працювали в тій галузі?
Бути ядерником у ті часи було почесно, навіть після 1986 року… Я пішла шляхом батьків і у 1990 році також пішла працювати на ЧАЕС. Почала я працювати машиністом крана, кранівником. Згодом стала майстром з експлуатації вантажопідйомних механізмів, а в 2012 році мене обрали заступником голови профспілки ЧАЕС, і до 2021-го я працювала в профспілці, а з 2021-го я працюю теж на ЧАЕС – інженером з охорони праці, а зараз профільний спеціаліст з охорони здоров’я.
- Як жило місто? Як люди пересувалися, комунікували?
По місту ходили пішки. Автобусів ніяких не було. Місто невелике, компактне. Всі легко ходили пішки. У батьків навіть не було автомобіля.
- Чим молодь, ви, наприклад, займалися у місті у вільний час? Ви пам’ятаєте цю велику будівлю в центрі, яку зараз відвідують усі, хто приїжджає у місто…
А, це наш будинок культури. Там було багато гуртків. Там були танці. Там проходили у молоді дискотеки. Культурний центр для молоді. Басейн був в іншому місці, поряд, біля 3-ї школи. Серед того, чим займалися у вільний час – спорт тоді був популярний. Я займалася легкою атлетикою, як і більшість моїх друзів, так само і моя сестра – вона займалася бігом. Хтось займався плаванням, хтось займався ковзанами – у нас кожен рік облаштовувалася ковзанка.
- Чи пам’ятаєте ви евакуацію міста?
Ні. Ми з сестрою виїхали раніше. Щойно 26 числа стало ясно, що щось не так, мати посадила нас на «Ракету» в Київ. Мати працювала на станції. Вона зрозуміла, що сталося. Тому мати нас одразу відправила з міста геть. А батьки вже евакуювалися разом з усіма в Поліський район.
- Чи приїжджали ви у ваше житло після 1986 року?
Так, я поверталася до нас у житло неодноразово. Нечасто, але регулярно. Давно, в кінці 1990-х років. Я приїжджала додому до себе. Меблів вже не було, але все було чисто, м’який куточок з меблів ще лишався. Квартира була на 6 поверсі, і туди тоді ще дозволяли заходити…
