За понад двадцять років роботи в кіноіндустрії Анастасія Буковська, продовжувачка кінематографічної династії (батько Анастасії Сергій Буковський — відомий український документаліст, дід — кінорежисер, актор, сценарист Анатолій Буковський та бабуся — акторка Ніна Антонова ) стала однією з найпомітніших українських продюсерок, яка успішно поєднує міжнародне commercial production та авторське кіно. Серед її проєктів — співпраця зі світовими брендами та зірками, а також робота над українськими фільмами, які представляють країну на провідних світових кінофестивалях. В інтерв’ю Kyiv Post вона розмірковує про трансформацію української кіноіндустрії, роль культури в час війни та місце українського кіно на світовій мапі.
Kyiv Post (KP): Українське кіно за останні роки стало значно помітнішим у світі. Що, на вашу думку, змінилося всередині самої індустрії на краще? А що досі стримує її розвиток?
У Києві відкрилася виставка Зої Сєвєр, ізраїльської художниці українського походження
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Анастасія Буковська (АБ): На мою думку, головна зміна відбулася всередині самої індустрії. За ці роки виросло нове покоління режисерів і продюсерів. Але не менш важливо й те, що значно розширилися можливості для професійного розвитку та міжнародного обміну досвідом. Якщо раніше для більшості кінематографістів основним шляхом був кінофакультет університету Карпенка-Карого (або просто «Карпуха», як зараз модно говорити у студентів — підслухано мною на Каннському кінофестивалі), то сьогодні можливостей для навчання значно більше.
Багато українських продюсерів — не лише молодих, а й тих, хто вже має серйозний професійний досвід, — пройшли міжнародні програми на кшталт EAVE чи ACE Producers, щоб краще зрозуміти, як працює європейська система кіновиробництва та міжнародна копродукція. Те саме стосується режисерів і сценаристів, які активно беруть участь у творчих лабораторіях, сценарних воркшопах і програмах розвитку проєктів.
Усе це дало індустрії більше впевненості у власному голосі та розуміння того, що українські історії можуть бути цікавими далеко за межами України.
Що ж до того, що досі стримує розвиток індустрії, то, на мою думку, найбільший виклик — це відсутність довгострокової передбачуваності. Кіно не створюється за кілька місяців. Від першої ідеї до виходу фільму часто минає три, чотири або навіть п’ять років. Тому для розвитку індустрії дуже важливо розуміти правила гри хоча б на кілька років уперед.
Саме тому я дуже сподіваюся, що конкурс «Тисячовесна», який зараз відбувається вперше, матиме продовження і стане системною, довгостроковою програмою підтримки культури. Тоді індустрія зможе не лише реагувати на поточні виклики, а й планувати свій розвиток, будувати стратегії та запускати проєкти з розумінням перспектив на майбутнє.
KP: Ви працюєте одночасно в авторському кіно та міжнародному commercial production. Наскільки сьогодні ці два світи взаємно впливають один на одного?
АБ: Я свідомо обрала для себе поєднання авторського кіно та commercial production. Для мене це ідеальний баланс.
Реклама дає можливість розвивати бізнес, працювати з найкращими міжнародними командами (у портфоліо Family Production музичні рекламні ролики для Nike, Adidas, Swarovski, Amazon Prime, Dior, Philips, McDonald’s, Vodafone, Peugeot, Kenzo, Honda й ін. — прим.ред.) та постійно тримати себе в професійному тонусі. А авторське кіно дає можливість робити те, до чого справді лежить серце, говорити про важливі для мене речі та реалізовувати власні творчі амбіції.
Іноді після завершення чергового кінопроєкту я часто думаю: «Боже, як же хочеться повернутися в рекламу — швидко, чітко, зрозуміло». А після кількох місяців роботи над рекламними кампаніями, навіть для найбільших міжнародних брендів, ловлю себе на думці: «Господи, на що ми взагалі витрачаємо своє життя?» (сміється).
І тоді знову хочеться в кіно. Саме тому цей баланс для мене працює вже багато років.
KP: Ви працювали з Марком Геміллом, Rosalía, Джейкобом Елорді та іншими міжнародними зірками. Чи змінилося їхнє сприйняття України після особистого контакту з українськими командами?
АБ: Складно сказати, наскільки змінилося їхнє сприйняття України, адже про це краще запитувати в них самих. Але я точно знаю, що Марк Гемілл дуже підтримує Україну і робить для цього багато як амбасадор United24, за що йому велика подяка.
Мене свого часу приємно здивувало, що Джейкоб Елорді під час зйомок у Києві попросив показати йому Києво-Печерську Лавру. Не так багато міжнародних зірок настільки цікавляться країною, куди приїжджають працювати.
Загалом же мені здається, що після роботи з українськими командами люди насамперед запам’ятовують професіоналізм українців і вміння робити неможливе можливим.
KP: Ви особисто показували Джейкобу Елорді Києво-Печерську Лавру. Наскільки культура та особистий досвід сьогодні стали частиною культурної дипломатії України?
АБ: Мені здається, що особистий досвід завжди працює краще за будь-які статті чи презентації. Коли людина приїжджає в Україну, знайомиться з нашою культурою, історією та людьми, вона починає сприймати країну зовсім по-іншому.
Саме тому я завжди радію, коли є можливість показати гостям Київ трохи глибше, ніж просто через знімальний майданчик. Мені здається, що саме з таких особистих вражень і складається справжнє розуміння країни.
KP: Фільм «Ти мене любиш?» (2023) сценаристки та режисерки Тоні Ноябрьової отримав дві «Золоті Дзиґи» та був представлений на Berlinale. Саме інтимні й особисті українські історії сьогодні резонують у світі.
АБ: Через просте ми розуміємо велике. У фільмі «Ти мене любиш?» ми бачимо дуже просту і зрозумілу історію: розлучення батьків та дорослішання дівчинки. Це досвід, який у тій чи іншій формі знайомий багатьом людям незалежно від країни, в якій вони живуть.
Але саме на тлі цієї особистої історії проглядається ще одна історія. Ми бачимо значно масштабніші процеси — розпад Радянського Союзу та народження нової України. Коли великі історичні зміни показані через життя конкретної людини, вони стають ближчими, зрозумілішими та емоційно сильнішими для глядача незалежно від того, в якій країні він живе.
KP: Після 2022 року багато міжнародних брендів поставили роботу в Україні на паузу. Що допомогло вам не лише втримати Family Production, а й відкрити офіси у Варшаві та Лісабоні?
АБ: Кожна криза — це можливість для розвитку. Нам ніколи не було просто. Ми заснували Family Production у 2004 році. Пам’ятаєте Помаранчеву революцію? Потім 2014 рік, Майдан, чергова криза. Саме тоді ми почали активно виходити на міжнародний ринок. Ну а далі — 2022 рік.
М’яко кажучи, було непросто. Але замість того, щоб зупинитися, ми почали трансформуватися. Ця трансформація тривала майже три роки. За цей час ми відкрили офіси у Варшаві та Лісабоні й значно посилили міжнародний напрямок.
KP: Сьогодні Україна дедалі частіше звучить у світі через культуру. Чи може українське кіно стати таким самим інструментом впливу, яким свого часу був для світу, наприклад, румунський чи південнокорейський кінематограф?
АБ: Так, я вважаю, що може. Але румунське чи південнокорейське кіно стали світовим явищем не за один рік. За цим стояли роки системної роботи, підтримки індустрії та послідовної культурної політики.
Українське кіно вже має сильних авторів, міжнародне визнання і власний голос. Сьогодні через культуру світ дедалі краще розуміє, хто ми є, що для нас важливо і за що ми боремося. Тому кіно може бути не лише мистецтвом, а й одним із найефективніших інструментів культурної присутності України у світі.
Питання лише в тому, чи зможемо ми забезпечити стабільний розвиток індустрії протягом багатьох років. Якщо так — я впевнена, що вплив українського кіно у світі буде лише зростати.
