Протягом останніх тижнів ми бачили, як Росія відправляє велику кількість живої сили і техніки в Білорусь і водночас продовжує штурмувати Бахмут і Соледар. Деякі коментатори побоюються, що Росія має приховані резерви, які можуть переломити хід війни. Та чи здатна вона на це?
Існує загальна хибна оцінка військової спроможності Росії та способів перехоплення ініціативи.
Чимало коментаторів вважають, що завдяки частковій мобілізації російська армія може розпочати новий великий наступ, щоб закінчити війну на своїх умовах, і що наступ з території Білорусі на Київ може зрештою змусити Україну здатися на милість Путіна.
Цікаво, що про це говорять не погано інформовані чи дружні до Кремля коментатори, а західні професіонали і навіть деякі офіційні українські джерела.
Однак камбек Росії абсолютно нереальний.
Більшість із тих, хто схиляється до такої ідеї, недостатньо розуміють, як сильно змінилася російська армія за останні десять місяців. І справа не тільки в бойових втратах і падінні бойового духу через поразки. Змінилася сама природа війська, і тепер цей інструмент у руках Путіна геть непридатний для наступальних операцій.
Це НЕ означає, що російська армія вже переможена. Ні. Це означає, що вона не має сил на проведення серйозних наступальних операцій і захоплення великих територій, а може лише утримувати захоплені раніше і проводити локальні штурми – такі, які відбуваються зараз.
Проблеми живої сили
Російська армія, що вторглась в Україну в лютому 2022 року, складалася з приблизно 200 000 професійних військових, 50 000 строковиків і значної кількості відносно нових бойових машин. Це все, що тоді могла задіяти Російська Федерація.
Всупереч прямим наказам Путіна і навіть законодавству РФ були задіяні солдати строкової служби – просто тому, що для укомплектування піхотних підрозділів не вистачало контрактників. Вирішення різних проблем з особовим складом коштувало генералу Валерію Герасимову чималих зусиль.
Професійна армія РФ, яку більшість експертів вважали добре навченою і підготовленою, вже не існує.
Реальна кількість втрат Росії в живій силі невідома, хоча, за офіційною інформацією України, вона перевищує 100 000. Цифри можуть бути перебільшені, але ненабагато, особливо з огляду на підтверджену кількість втраченої техніки, яка просто шалена. Росіяни втратили більше танків, ніж має на озброєнні армія США.
Щодо живої сили, то, як відомо, на кожного вбитого солдата припадає щонайменше двоє поранених, зниклих безвісти, полонених і дезертирів. Тобто, навіть якщо Україна й перебільшує втрати Росії, сьогодні в неї залишилося дуже небагато з тих професійних вояків, які вторглися в лютому. Більшість були вбиті й поранені за десять місяців, а решту, можливо, підвищили у званні, щоб замінити ними офіцерів, які вибули, і/або призначили командирами мобілізованих новобранців.
Можливо, що в деяких елітних десантних батальйонах воюють контрактники, і що "вагнерівці" та інші найманці є "професіоналами", але вся російська армія по суті являє собою натовп мобілізованих. Саме натовп, судячи з того, як проводилась "часткова мобілізація".
Для того, щоб мобілізація була дієвою, потрібно мати детальний план (який Україна мала); відповідну інфраструктуру з інструкторами і обладнанням (яку Україна мала до певної міри); час для навчання і важку техніку для підтримки сформованих підрозділів (чого Україні бракувало, але вона впоралася з цим майже задовільно); і найголовніше – офіцерські кадри, які мають вести ці підрозділи в бій (Україна якимось чином змогла їх зібрати).
УСЬОГО цього в Росії бракувало, бо там ніхто просто не знав, як проводити мобілізацію. Ба більше, корупція і брак ресурсів дуже зменшили запаси техніки й спорядження на складах, і мобілізованим, яких відправили на фронт, бракувало геть усього.
Погане матеріальне забезпечення
Ситуація з матеріальними ресурсами ще гірша.
Якою великою за розміром не є Російська Федерація, її ВНП набагато менший за ВНП Італії, а будь-який військовий бюджет базується саме на ньому.
Військові витрати Росії приблизно такі ж, як і витрати Великої Британії, але російська армія у 20 разів чисельніша і має таку ж кількість ядерних боєголовок, як і США, тож ясно, що на утримання такої великої армії цих грошей недостатньо. Якщо сюди додати ще й корупцію, то стає очевидним, що наявних ресурсів було недостатньо від самого початку.
А ті ресурси, які Росія мала на початку, зазнали серйозного удару від західних санкцій, в результаті чого її ВПК різко скоротив виробництво, а запаси виявилися непридатними.
Професійна, оснащена армія, яку Росія кинула в Україну в лютому, поступово перетворилася на погано оснащену і погано навчену орду деморалізованих новобранців із застарілою технікою, якими командують злі й невмілі новоспечені офіцери.
Така армія просто не може проводити наступальні операції на чужій території, та ще й коли противник має кращий вишкіл, вміліше командування і новішу техніку.
Є ще й проблема мотивації, про що я сказав вище.
Щодо проблем логістики, то росіяни дуже прив'язані до залізничних шляхів, і для тривалого наступу їм бракує колісної техніки, яка має перевозити снаряди. Українські генерали ретельно планували свої операції і позбавили загарбників такої можливості, тож тепер підтримувати наступальні операції в Україні вони можуть тільки через залізницю Ростов-Донецьк.
Будь-який наступ із території Білорусі залежить від єдиної білоруської залізничної лінії, працівники якої дружні до України. А ми вже бачили, наскільки ефективно вона працювала в березні.
Російська армія ще жива і сильна. На її боці чисельна перевага і підтримка війни переважною більшістю населення. Вона ще місяцями може тримати фронт. Ймовірно, що уряди західних країн і України навмисно говорять про новий наступ, щоб збільшити постачання західної зброї, але ясно одне: Росія не в змозі проводити великі наступальні операції – ані сьогодні, ані за кілька місяців.
О. Дж. Стірпе – полковник італійської армії у відставці, випускник Армійської академії Модени (1984 р.) і Туринської школи офіцерів (1986 р.). На початку своєї кар'єри був командиром взводу і роти механізованого батальйону, спеціалізувався на плануванні операцій і військовій розвідці, служив у великих штабах в Італії та в штабах НАТО за кордоном. Брав участь у бойових діях у Сомалі (1992 р.), Боснії (1995 р.), Албанії (1997 р.), Косові (1999 р.), Ліберії (2002р.) і Афганістані (2009 р). В останні роки кар'єри служив в Італійському корпусі швидкого реагування НАТО, де створив і очолював Групу цільової розвідки. Зараз живе за Полярним колом із дружиною-норвежкою і двома синами.
Погляди автора статті можуть не збігатися з поглядами редакції Kyiv Post.
Коментарі (0)