Такі люди, як я, певним чином послужили приманкою для Росії перед її вторгненням в Україну. Ми виросли, розмовляючи російською, але після 24 лютого ніщо вже не могло завадити нам повернутися до мови, яка була рідною для нас впродовж багатьох поколінь.
Мало що в українській культурі так заплутано політикою, історією та травмами, як наша рідна мова. І мало що є настільки різноманітним та різноплановим.
Від регіональних варіацій лексики до історії її гноблення українська мова є захоплюючою темою для тих, хто має схильність до лінгвістики. Але якщо ви не надто обізнані у цій сфері, то легко повірити у стереотипні твердження з російським присмаком щодо того, буцімто західні українці більш проукраїнські, тоді як мешканцям сходу і півдня до цього байдуже.
Я впродовж мого робочого дня говорю українською, адже я викладаю мову, а також перекладаю. Отже, припустимо, моя українська доволі непогана. Під час нападів гордої непокори – спростовуючи припущення, що «справжні» україномовні є лише в західних регіонах країни, я відповідаю на питання «Звідки ти?» – «Суми, на північному сході країни».
Суми – це відносно невелике місто приблизно за 30 кілометрів від кордону з Росією, де проживає багато шукачів кращої роботи та можливостей, які покинули рідні села ще за часів Радянського Союзу. Моя бабуся, коли їй було 16 років, була однією з таких людей – прагнула будувати нове життя в місті та навчатись в університеті. В ті часи це означало, серед іншого, й відмову від «сільського акценту».
Мова, яку я чула, коли зростала, не мала нічого спільного з національністю, вписаною в паспорти моїх батьків: першою мовою в моїй родині була і певною мірою залишається досі російська.
Якщо ви копнете трохи глибше історію багатьох сімей, подібних до моєї, ви знайдете спільні закономірності. Всі мають родичів по всьому колишньому Радянському Союзу, від Криму до острова Сахалін, тонни російських книг у будинку, одержимість обробкою хоч і невеликої, але своєї ділянки землі, особлива, майже маніакальна увага до кількості запасів у коморі і консервування врожаю кожного літа, щоб запастися на зиму. І горе тому, хто в цих сім’ях залишає їжу недоїденою на тарілці!
В дитинстві нас також вчили триматися тихо, уникати висловлювати власну думку («не высовывайся») і триматися подалі від будь-яких політичних демонстрацій. Коли у 2014 році я хотіла приєднатися до Євромайдану в Києві, моя бабуся сказала, що краще помре, аніж мене туди відпустить.
Поділ схід-захід
Підростаючи, я захоплювалась "западенцями" через їхній палкий патріотизм і постійну відкриту підтримку всього українського. Я захоплювався тим, як вільно і гарно всі вони говорили українською на людях. Тоді я не усвідомлювала, що дві частини моєї країни мають дуже різні травми.
Коли моєму прадідові було п'ять років, його мати померла від голоду. Моїй прабабусі на той час було вісім років. Сестри повезли її потягом на "западенщину" (звична на сході назва західних областей України) обмінювати одяг на хліб. Так вони пережили Великий голод 1932-1933 років, спланований для того, щоб загнати селян у колгоспи.
Моя батьківська родина добре засвоїла урок, який так суворо подала їм радянська державна машина. Тримайся тихо, роби те, що тобі кажуть, забудь усе непотрібне або опинишся у ГУЛАЗі далеко від дому. Єдиний акт опору, який могла собі дозволити моя прабабуся, це молитися і таємно хрестити всіх своїх дітей. Мабуть, таки вона боялася Бога більше, ніж Йосипа Сталіна.
Завжди, коли мою прабабусю щось дуже хвилювало, вона напівзітхала, напівсміялася: «Ой, матінки мої!» (чомусь у множині) українською мовою. Моя російська прабабуся походила з прикордонного регіону Росії. Її народна мова, суржик, вочевидь свідчить про те, що російська, насаджена тоді в усіх сферах життя, щось уже там переорала пізніше. Щось, що було українським спочатку.
Я народилась вже в незалежній Україні, тому навчалась українською мовою, і мої вчителі зробили все можливе, щоб зробити з мене «ботанку». Як і будь-яка інша двомовна дитина в моєму місті, я розмовляла у школі українською, але поза школою скрізь російською. Це було нормою. Усі це робили, тому це не вимагало жодних обґрунтувань (типу «не высовывайся»). Отже, коли з якоїсь дивної причини діти з моєї школи перетворилися на дорослих, ця звичка залишилась. Так було до тих пір, поки реальність не наздогнала нас, і українська мова нарешті не стала для нас природним засобом самовираження.
Лакмусовим папірцем в цьому випадку став культурний феномен маршрутки.
Поступові зміни і тест маршрутки
Маршрутка – це невеликий переобладнаний міський автобус на 10-15 осіб, де потрібно завчасно та голосно повідомити водія про зупинку. У маршрутках мого дитинства люди називали зупинки російською. У роки до Революції Гідності ще можна було відчути на собі здивовані погляди, якщо назвеш зупинку українською, але вже набагато рідше.
Після 2014 року використання української мови в суспільному просторі в моєму регіоні значно почастішало, і до 2021 року водії іноді теж відповідали тобі українською. Схоже, ми нарешті перестали соромитися публічно говорити мовою, яку добре знаємо з дитинства.
Я пов’язую це з послабленням російського втручання в український інформаційний і культурний простір. Українські міленіали виросли на російських телевізійних шоу, насичених пропагандою та прославляючих Росію як слов’янського «старшого брата».
Поступово українська держава перестала потурати російськомовним в Україні, постійно підтримуючи українську мову в школах, у громадському просторі та ЗМІ. У 2015 році на законодавчому рівні були введені перші мовні квоти, що регулюють кількість іншомовного (інакше кажучи, російськомовного) контенту в ефірі. Спочатку це дратувало багатьох російськомовних в Україні і завдало головного болю керівникам регіональних телерадіопрограм, але хвилі роздратування та обурення у нас здіймаються не довго: Україна – досить холодна країна.
Звісно, опоненти завжди є, завжди були і будуть. Мій власний оптимістичний погляд на вказані зміни у суспільстві допоміг мені нарешті перейти на українську у 2018 році. Через рік після цього законопроєкт про захист української мови як державної став законом, остаточно закріпивши її як головну мову у всіх сферах життя. Проте законом передбачене право національних меншин на доступ до початкової освіти рідною мовою.
Повільно, але впевнено навіть покоління моїх батьків, затятих користувачів російської, почало більше знайомитися з українською, і – на диво – виявило, що вони досить впевнено нею розмовляють. Наразі найчастіше я повертаюсь до російської лише спілкуючись у родинному колі або з давніми шкільними друзями: це моя особиста маленька брехня.
Точка неповернення
Як і багато інших брехливих тез, ця брехня розвалилася після 24 лютого 2022 року. Розмовляючи з моєю подругою дитинства, яка за замовчуванням була росіянкою, я миттєво перейшла на українську. «Минуло багато часу», – сказала вона, коли я запитала її про зміни, що відбулись за ці кілька місяців. «У мене немає якихось особливих почуттів, що прив’язують мене до російської мови. Я знаю, що це корисна навичка, але я не хочу більше її популяризувати».
Дуже часто люди, які нещодавно перестали розмовляти російською і яких запитували про причини такого рішення, говорили про огиду до російської мови після того, як вони почули про жахливі злочини, які Росія вчинила в Україні. Говорили також про зручність використання рідної мови чи про бажання належати до ширшої україномовної спільноти. Мова є одним із перших критеріїв, які ми використовуємо, коли підсвідомо визначаємо: «ми» це чи «вони», друг це чи ворог.
У реаліях війни це дещо спрощене розрізнення стає ще простішим: навіть російськомовні медики переходять на українську, коли евакуюють поранених українських бійців з поля бою. Чути знайомі звуки, знайомі слова, навіть якщо вони не рідні, є заспокійливим маячком у серпанку болю: «Ми такі, як ви, ми все ще на вашому боці, ми з вами». Але найдивовижніший для мене випадок зв’язку через мову стався просто на моїх очах.
Мама почала писати мені українською. Як і моя тітка. Ця зміна спочатку викликала занепокоєння, але вона підтвердила переконання, які я плекала протягом тривалого часу. Україномовні українці в Україні не є якоюсь дивиною чи новиною або виключно проявом політичних реалій.
Це природний хід історії, яка виправляється. Модель поведінки багатьох з нас поступово починає оздоровлюватися після більш ніж 70 років радянського гноблення мови та мислення з постійним російським втручанням у традиційну культуру українців. І хоча до повного розуміння того, ким ми є насправді, ще далеко, мова, якій ми віддаємо перевагу, говорить про те, якими ми хочемо, щоб нас бачив світ.
Висловлені у статті погляди належать автору і не обов’язково поділяються Kyiv Post.
Коментарі (0)