Ми повинні переглянути звичні погляди на Москву та загалом Росію, виходячи з теперішніх реалій.
Коли я був студентом, а потім аналітиком з питань СРСР і журналістом у кінці 1970-х-1980-х, ми робили все можливе, щоб зрозуміти, що відбувається в радянській політиці, і особливо в Кремлі. Ми базували свої аналітичні припущення щодо ситуації в Радянському Союзі на будь-яких відомостях, які просочувались з цього закритого, тоталітарного суспільства.
У ті часи, аж до кінця 1980-х років, існувала не лише залізна завіса, яка відокремлювала СРСР та його «комуністичні» завоювання у Східній Німеччині, Польщі та Чехословаччині від західного світу, але й підвищена секретність усередині радянської системи в самому СРСР.
Не забувайте (а якщо ви набагато молодші за мене, знайте), що в ті часи повідомлення про те, що відбувалося в радянській країні, суворо контролювалися та фільтрувалися радянським ідеологічним і цензурним апаратом у Москві. Західні журналісти, яким вибірково було дозволено працювати в радянській столиці, були вимушено стримані. Вони могли передавати зовнішньому світові лише те, що могли зрозуміти з публікацій офіційні радянських ЗМІ, і те, що могли спостерігати самі.
Таким чином, їхні репортажі та аналіз ґрунтувалися на читанні між рядків, на чутках і плітках, а також на висновках з очевидної подібності того, що відбувалося до чогось, що було у минулому, і, зрештою, на обґрунтованих припущеннях.
Кремлелогія – намагання усвідомлено вгадати, що насправді відбувається на вершині радянської системи – була єдиним інструментом, який був тоді в нашому арсеналі.
Ця наука містила різні методи: від уважного спостереження за тим, хто стоїть на мавзолеї під час параду на Червоній площі найближче до тогочасного радянського лідера, таким чином відстежуючи будь-які зміни в офіційній ієрархії, до моніторингу, чи не були дозволені які-небудь публікації ліберального ґатунку. Це також передбачало звернення уваги на будь-які чутки про скандали чи погане здоров’я радянських лідерів та їхніх потенційних наступників.
І сьогодні, враховуючи дедалі більш закритий, секретний характер «відроджуваного» автократичного репресивного режиму Путіна, через понад 30 років після розпаду радянської системи ми знову змушені повернутися до методів і спадщини школи кремлелогії.
Я пам’ятаю, як я писав для британської преси на початку 1980-х років, зокрема для The Spectator, в суто кремлелогістському дусі про хворого Брежнєва, про тих, хто потенційно міг би стати його наступником, і про скандали в Москві, пов’язані з питанням тогочасного престолонаступництво. І потім те саме про його наступників Андропова, Черненка (хтось із вас їх зараз пам'ятає?) і нарешті Горбачова.
Тоді відчувався голод до інформованого, спеціалізованого аналізу та припущень. Багато з моїх знайомих колишніх кремлелогів, можливо, навіть більшість, з їхніми москво- та російськоцентричними підходами, здатні були відчути, що відбувається в самій Москві, але загалом були досить короткозорими і тому проґавили важливі зміни. Вони ігнорували або недооцінювали справжню природу радянської імперської системи та тих придушених сил, які давно прагнули покінчити з нею. Коли СРСР остаточно розпався наприкінці 1991 року, коли Україна взяла на себе роль головного тарана демократизації, вони разом із деякими західними лідерами, які мали бути краще поінформовані про те, що відбувається, були здебільшого захоплені зненацька та розгублені.
Отже, головним недоліком більшості адептів кремлелогії було обмеження їхньої уваги Кремлем, Москвою та Росією. Попри всі свої безперечні здобутки, вони не змогли зрозуміти ситуацію в СРСР, а згодом і на пострадянському просторі більш широко, не спромоглися зробити правильні висновки та змінити фокус своїх аналітичних досліджень.
Сьогодні кремлелогію почали відроджувати і знову роблять на неї ставку. І наразі перед її сучасними прихильниками постають такі питання:
Чи дійсно Путін серйозно хворий? Якщо так, то чи здатен він ще контролювати ситуацію? Ми бачимо його чи його двійників? Чи точиться вже залаштункова боротьба за його спадок? Хто може перемогти в ній і з якими наслідками? Яким є масштаб передбачуваних внутрішніх конфліктів на владному Олімпі, викликаних воєнними невдачами Росії в Україні та політичними й економічними їх наслідками? Попри всю її браваду, до якої міри Росія ослабла і куди вона рухається?
Спираючись на уроки минулого, важливо зберігати фокус на Кремлі, але не випускати з уваги те, що відбувається у більш широкому вимірі. І цей вимір передбачає врахування масштабів опору та рішучості українців не дозволити Росії визначати курс розвитку України, а також фундаментальну зміну Заходом своєю звичною політики щодо Росії та його дедалі більша відданість справі підтримки України «попри всі перешкоди». І не варто недооцінювати потенціал сил у Білорусі та навіть самій Росії оголосити на певному етапі про припинення війни.
Озираючись назад, кремлелоги визнають, що кінець радянської системи був прискорений змінами в Кремлі та неефективним розв'язанням проблем, що постали перед країною, але врешті-решт крах СРСР здебільшого був спричинений тими силами, які прагнули покінчити з радянською імперською системою, хоча Захід значною мірою і не зміг усвідомити цей критичний фактор.
Тож сьогодні нам потрібна нова кремлелогія, яка враховує уроки минулого – кремлелогія, уважна до подій у Кремлі, але чутлива і до ширших реалій.
Коментарі (0)