Одним із найбільших досягнень близькосхідної дипломатії Путіна до і після початку його війни проти України було те, що Москві вдавалося підтримувати добрі відносини і з Іраном, і з тими близькосхідними країнами, що побоюються його (Ізраїль, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати). На превеликий жаль для США і України, союзники Америки на Близькому Сході не приєдналися до Заходу ані в підтримці України, ані в запровадженні санкцій проти Росії. Однак нещодавній удар по іранському заводу з виробництва зброї в Ісфагані показав, що їм стає дедалі складніше тримати дистанцію між війною в Україні і їхнім регіональним суперником – Іраном.
Повідомлення в пресі вказують на відповідальність Ізраїлю за нещодавню атаку, проте тут багато чого залишається неясним. По-перше, достеменно невідомо, яких ушкоджень зазнав іранський завод (уряд Ірану каже, що вони мінімальні, але офіційні повідомлення можуть бути неправдивими). До того ж, невідомо, наскільки серйозно ця атака вплинула на виробництво ракет, дронів, чи іншої зброї. І нарешті, неясно, чи припинилося виробництво зброї, призначеної для передачі Росії для її війни проти України.
Ясно одне: зірвала ця атака на завод в Ісфагані виробництво зброї для Росії, чи ні, вона показала, що Ізраїль та інші, включно зі Сполученими Штатами, здатні це робити. Те, що речниця російського МЗС засудила цю атаку, показує, що Москва зовсім не рада.
Поки Росія не почала використовувати іранські дрони проти України, союзники США на Близькому Сході, які найбільше побоюються Ірану, воліли закривати очі на те, що Москва підтримує Тегеран, сподіваючись, що Іран зважатиме на їхні добрі стосунки з Путіним і не буде до них надто ворожим. Але зараз, коли здатність Росії вести війну дуже залежить від іранських бойових дронів, Тегеран хоче взамін отримати від Москви новітнє озброєння, приміром винищувачі Су-35.
Далі, хоча російські війська й залишаються в Сирії, перекидання російських зенітних комплексів і частини особового складу звідти до театру бойових дій в Україні означає, що Росії буде важче стримувати дії Ірану та його угруповання Хезболла проти Ізраїлю в Сирії. Те, що Росія не змогла завадити Азербайджану досягти (за підтримки Туреччини) нових успіхів у нещодавніх воєнних діях проти московської протеже Вірменії, свідчить про слабкість позицій Путіна в стримуванні агресивних дій інших країн.
Оскільки, будучи залежною від іранських дронів та інших видів озброєння, Росія може надати Ірану більші можливості для завдання ударів по його суперниках на Близькому Сході, і оскільки з'являються ознаки того, що вона вже менше здатна (якщо й була здатною) стримувати Іран та інших, то не дивно, що для ізраїльського прем'єра Беньяміна Нетаньягу важливіше послабити Іран, аніж умилостивити Путіна (хоча Нетаньягу це непогано вдавалося під час попередніх каденцій).
Звісно, що Ізраїль атакував завод в Ісфагані не для того, щоб не дати Росії отримувати звідти зброю для завдання ударів по Україні, а для того, щоб не дати Ірану можливості мати більше зброї для завдання ударів по Ізраїлю. Але досягнення останньої мети допомагає й у досягненні першої.
Крім цього, дії Ізраїлю, що не дають Ірану виробляти зброю, йдуть на користь Саудівській Аравії та ОАЕ, які, бажаючи зберегти співпрацю з Росією, самі потрапляли під удари ракет, які Іран постачав Ємену, і самі побоюються прямих ударів з боку Ірану. Хоча і Ер-Ріяд, і Абу-Дабі невдоволені тим, що Вашингтон більше опікується безпекою України, аніж їхньою, їх зовсім не радує те, що їхній “друг” Путін посилює здатність Тегерану атакувати їх.
Від самого початку повномасштабної війни в лютому 2022 року Ізраїль та інші союзники Америки на Близькому Сході намагаються не вплутуватися в неї, а Росія намагається підтримувати з ними добрі відносини і в той же час продовжує підтримувати Іран. Але через залежність Росії від іранської зброї, а також через її дії, що посилюють здатність Ірану загрожувати союзникам Америки на Близькому Сході, залишатися осторонь їм дедалі важче. Війна в Україні з одного боку і суперництво між Іраном і його численними ворогами з іншого стають дедалі тісніше взаємопов'язаними.
Погляди, висловлені в статті, належать автору і можуть не поділятись Kyiv Post.
Марк Н. Катц – професор врядування і політики Школи політики і врядування при Університеті Джорджа Мейсона, старший науковий співробітник Атлантичної ради.
Коментарі (0)