“Війна, війна! І знов криваві ріки! І грім гармат, і шаблі дзвін. Могили, сироти, каліки… І сум покинутих руїн”. Цим словам одного із моїх улюблених українських поетів - Олександра Олеся, більше сотні років. Цій істині віки.
Одного разу на уроці історії під час розбору подій Першої світової війни, моя викладачка Лариса Петрівна сказала, що війну може розпочати лише той, хто не стояв на полі бою і не бачив ціни “перемоги”. Далі розвинулася дискусія. І здавалося всі все розуміють. Нам було 14 років. Чи міг тоді хтось із нас подумати, що через 8 років я купуватиму одному із однокласників елементи військового спорядження? Буду хвилюватися, знаючи, що “цієї ночі у нього бойовий вихід”? Ми були дітьми. На світ дивилися через призму окулярів. І в нашому спектрі кольорів здавалося не було війни.
А тепер і взагалі пройшло 9 років…
Тиждень тому я дізналася, що з 2022-го року мою незалежність захищав ще один однокласник - Руслан. Спершу мене опанувала гордість. Я пишаюся кожним, хто взяв до рук зброю, аби знищити ворога. В моїх очах вони усі Герої! А потім мене шокувала наступна звістка: виявилося, що вже близько трьох місяців Руслан в російському полоні.
Я пишу це і не йму віри. В моїй пам'яті ці хлопці юнаки з гітарами в руках, які влаштовували шкільні вечірки. Розбишаки і одночасно відповідальні учні. Навіть після всього побаченого, мені важко уявити звичайних “дітей”, які хотіли миру, дорослими хлопцями, що тримають в руках зброю.
Останній місяць я почала займатися трішки новим для себе заняттям - допомагаю рідним безвісти зниклих із пошуком. Це сталося випадково. До мене почали звертатися, оскільки я працюю журналісткою. А я у свою чергу знайшла різноманітні канали та шляхи пошуку. Так я потрапила до спільноти “Зниклих безвісти”. І от уже місяць мені важко прийти в себе. Щодня в чатах сотні повідомлень. І кожне з них - це біль. Біль, який важко оцінити, не переживши його. Мені здається “безвісти зниклий” це найгірше. Бо так, наче є якийсь шанс, а з іншого боку - ти живеш у невідомості. А уявіть!!! Є батьки, дружини, діти, які чекають своїх захисників ще з 2014-го року, не маючи про них ніякої звістки…
На кінець 2022-го року в Україні було 15 тисяч зниклих безвісти тільки військовослужбовців!!! Мова не про цивільне населення!!! Ще понад 3,4 тисячі перебували в полоні. Такі цифри називала уповноважена президента з питань прав захисників України Альона Вербицька.
Варто розуміти, що з початком зимового наступу росіян на Донбасі, ці цифри значно зросли. Кожне фото, яке прилітає в групу “Зниклих безвісти” - це удар по душі. Це молоді хлопці мого віку. Деякі тільки стали повнолітніми. І завжди одне і те ж питання “Чому?! Кому це потрібно?!”. Люди жили своє життя. Своє мирне, можливо в чомусь не ідеальне, але це було їхнє спокійне життя. БЕЗ ВІЙНИ.
Щовечора в чат пишуть новини про тих, чи інших військовослужбовців. Перед сном я уявляю обличчя кожного і кожної, хто отримав інформацію про свого родича. Я уявляю щастя і зникнення макси невідомості та відчуженості. Хочу якнайшвидше, щоб мій однокласник приїхав до батьків. І я так мрію, аби одного дня, кожен український захисник повернувся додому…
Бо немає нічого гірше війни. І, як казав колись Цицерон, нічого краще ПЕРЕМОГИ.
Коментарі (0)