Приїзд до України здавався мені чимось страшним, життєво небезпечним і водночас життєво необхідним, як повітря. Я втомилася плакати ночами в чужій квартирі чужої країни і мріяти про одне: обійняти маму та тата. 

Я планувала відвідати батьків десь наприкінці серпня/середині липня. Але життя внесло свої корективи настільки поспішно, що я зібралася за 2 дні і поїхала, як говорили мої нові друзі, «у війну».

«Я заплачу, як тільки побачу київський вокзал, - думала я, - а, побачивши маму, що зустрічала мене на пероні харківського вокзалу, заридаю в голос...» Але ні того ні іншого не сталося. Ще я думала що в'їду в країну під ті самі звуки вибухів, під які рятувала своє життя, їдучи в невідомому напрямку. Неважливо куди - аби в тишу. 

Advertisement

Дорога на батьківщину була важка і склала дві доби в сидячому положенні. Я згорталася калачиком і намагалася поспати сидячи хоч півгодини. Те саме місто Пшемисль з тим самим паспортним контролем, де рік тому я стояла на морозі 8 годин у рваних чоботях, падаючи з ніг від голоду та безсоння... Цього разу все було інакше. Можна навіть сказати, що я закрила гештальт. Але було дуже не по собі.

Advertisement

І ось, я – вдома.

Перша та друга доба відчуття сну та нереальної реальності. Можна поцілувати рідних і близьких, зайти в квартиру і поводитися в ній так, як тобі подобається, тому що ти - її господиня, а не боятися зайвого разу човгати в передпокої, щоб тобі не почав висловлювати своє невдоволення el casero* або ще гірше - вигнав на вулицю.

Я дуже полюбила Іспанію, зокрема Барселону, проте в останній немає такої великої кількості зелені, як в Україні. Каштани квітнуть, паркові зони так і запрошують тебе на прогулянку... А люди! Як це невимовно смачно - кинути репліку на адресу собачки, що гуляє, коли у відповідь піде місцевий, але тонкий гумор її власника. Бесіди з таксистами, зустрічі з друзями, покупки у магазинах.

Advertisement

Європа робить препарацію мозку. Після неї ти не можеш повернутися додому колишнім, носити свої улюблені в минулому вбрання, які так відважно й терпляче чекали твого повернення до шафи. У тебе інший погляд – крізь натовп, поверх натовпу. Тобі більше не властиве засудження чужих недоліків тіла чи відсутності у когось смаку та стилю в одязі – бо тобі давно начхати, хто у що одягнений. Адже Європа насамперед дала тобі відчуття себе, звільненого від моди та штучного глянсового гламуру. Твоя хода – впевнена та карбована. Мабуть, так призовно і зухвало крокує лише жіноча сила. Європа дала тобі знання ще кількох мов.

І ось з білінгва ти перетворюєшся на поліглота. Ти мовчиш відразу на 6/7 мовах. Стіни твоєї квартири обвивають твоє тіло та емоції подібно до удава. Цьому неможливо чинити опір. Своїм корінням та улюбленим місцям. Ти плачеш. Бо місто виглядає як генерал-інвалід: гордо, але без очей та зубів, з виправкою, але з обличчям землистого кольору, в орденах, але тримаючи в руці вінки для братських могил.

Advertisement

Стороннім людям ти здаєшся високомірною. Вони кажуть: «ти глянь на неї, приїхала! Ціни скласти собі не може!». Але все в цьому житті має свою ціну. Ціна біженства – розпиляне серце. Одну частину тебе було паралізовано більше року, іншу не пристосовано до повноцінного існування. І ти знову стоїш на перехресті вибору: куди йти, якою мовою говорити, в якого бога вірити, залишитися чи повернутися.

Тепер у тебе дві батьківщини, одна з яких врятувала та захистила, тоді як інша підставляла себе під кулі. На цю тему маю вірш.

Advertisement

Барселона бере за руку маленьку

п'ятирічну мене

і веде до моря.

Вона – таємнича незнайомка

З темним кольором шкіри.

Ми стоїмо і мовчки дивимося

на лінії горизонту.

Наче два художники

Мріють розмити цю лінію,

Створивши зовсім нову ланку живопису життя.

Хвилі обіймають мої босі ноги,

Але обійми настільки слабкі...

Не те що мамині...

Жінка гладить мене по голові

і каже, що скоро все закінчиться.

Я прикушую губу до крові,

щоб не заплакати.

Смаглява жінка дозволяє абсолютно все:

сміятися коли хочеться,

вірити у дива,

їсти кислі немиті мандарини, що впали з дерева,

не носити безглузді дівчачі бантики,

Advertisement

збивати коліна на велосипеді,

йти гуляти в чужий квартал...

Жінка дбає про мене,

але чи любить?

Вона не ставить жодних питань,

не приймає ніжності та ігнорує

прохання «хочу на ручки».

Мені хочеться вимовляти слово "мама".

Кажуть, не та мати, що народила,

а та що виховала...

Тоді маю запитання:

як бути у випадку з Батьківщиною?

Адже тепер я маю їх дві.

Я виїжджала під звуки сирен, які вили наввипередки то «не їдь» то слово "мама". Якби можна було об'єднати дві країни - Україну та Іспанію - в одну, я незмінно там жила б. Столиця цієї держави називалася б БарХат (Бар/селона-Ха-рків).

*el casero - домовласник.

Коментарі (0)

https://www.kyivpost.com/assets/images/author.png
Напишіть перший коментар до цього!