Цю статтю було написано та подано до Міністерства оборони США для перевірки службою безпеки 4 листопада, за тиждень до виведення Росією своїх військ з Херсону. Враховуючи цю подію, зміст цієї статті видається ще більш резонансним.
У середині жовтня Asia Times опублікувало статтю, в якій говорилося, що Росія шукає іранські ракети для поповнення своїх запасів наземних балістичних ракет. Це не дивно, враховуючи величезну кількість ракет, використаних з початку незаконного вторгнення Росії в Україну. Однак екстраполяція потреби Росії в збільшенні запасів ракет класу «земля-земля» породжує інше цікаве питання. А як щодо їхніх ракет класу «повітря-повітря»? Нещодавні повідомлення у російських ЗМІ свідчать про проблему… набагато більшу проблему.
До війни розвідки західних країн довго оцінювали російські ВПС як придатні до виконання бойових задач та оснащені достатньою кількістю ракет «повітря-повітря» для їх групи винищувачів. Цікаво, що 2 листопада Asian Times розрекламувала перше використання Росією ракети R37 (в НАТО позначеної як AA-13 Axehead) під час цієї війни, і заявила, що ракетою був збитий український винищувач. Текст статті змушував читача повірити, що Росія випускає нову, ще більш сучасну зброю, наражаючи Україну на ще більшу небезпеку. Варто зазначити, що переконливих доказів цього інциденту у статті надано не було, лише відеозапис запуску ракети та інтерв’ю з пілотом, який сказав, що використовував «ракету великої дальності» (він не уточнив, яку саме ракету). Інші засоби масової інформації відреагували на це повідомлення, і Twitter спалахнув обговореннями цієї новини. Однак для досвідченого ока та зваженого аналізу одразу стає зрозумілим, що використання Росією R37 у бойових діях висвітлювалось чомусь набагато рел’єфніше, ніж потенційна небезпека для України. А це свідчить, що Росія чимось стурбована.
Ось вам огляд характеристик сучасної ракети R37. Згідно з власними повідомленнями Росії, R37 – це ракета великої дальності, призначена для знищення великих літаків потенційного супротивника, які летять на значній відстані від поля бою, що має значно посприяти стороні, яка використовує R37. В арсеналі Збройних Сил США для цього передбачені E-3 AWACS, RC-135 Rivet Joint, EC-130H Compass Call, E-8 JSTARS, Airborne Tankers та інші ракети. Фізичні характеристики R37 загалом підтверджують те, що Росія стверджує призначення цієї ракети. Це товста, схожа на велику банку тунця більше, ніж на традиційну ракета штука, при тому маневрені поверхні її невеликі у порівнянні з розміром самої ракети. Очевидно, що це ракета з обмеженою здатністю маневрувати, але її діаметр забезпечує можливість застосувати масивну боєголовку – саме те, що інженери передбачають для знищення великих літаків. Але ось у чому проблема… Нещодавня російська PR-акція на сторінках Asia Times повідомила, що R37 збив український винищувач, а не велику масивну платформу C2ISR. Чи це можливо? Звичайно, можливо, але лише у разі, якщо українські пілоти літають на своїх винищувачах тільки прямо і горизонтально і жодним чином не намагаються уникнути ракет, що летять. Але я не знаю пілотів-винищувачів, які б свідомо прагнули загинути.
Варто зазначити, що російський ракетний арсенал має набагато потужніші ракети, спеціально розроблені для збиття винищувачів противника з більшою ймовірністю влучання. Крім R37, Росія також має наступні ракети класу «повітря-повітря» великої дальності: R27 (позначена НАТО як AA-10 Alamo), R77 (позначення як AA-12 Adder). Обидві ракети довгі, гладкі та мають високоманеврені поверхні, які чітко вказують на те, що вони призначені для знищення високоманеврених літаків противника (наприклад, винищувачів). З точки зору будь-якого грамотного пілота, ці ракети є найкращим вибором для російських ВПС, щоб озброїти свої літаки для повітряного бою. Є й інші непогані ракети цього класу. R37, як ми бачимо, не входить до трійки лідерів. То навіщо Росії використовувати R37?
Одна з теорій, поширених у Twitter, полягає в тому, що використання цієї ракети було частиною «кампанії обміну повідомленнями» Москви з Заходом. Російські пілоти несуть R37 для «демонстрації сили», щоб дати зрозуміти Заходу (власникам великих літаків C2ISR), що їм варто триматися подалі від цієї війни. У цій війні Москва зробила вже багато божевільних речей, тому не можна відразу відкидати цю теорію, але, як колишній бойовий пілот, я, безумовно, волів би мати ракети, які я міг би негайно застосувати в бою, а не використовувати їх для стратегічного обміну завуальованими повідомленнями. Якби Росія мала перевагу в повітрі в цій війні, то, можливо, існував би аргумент використовувати R37, але це далеко не так наразі.
Однак, якщо взяти все це в контексті і повернутися до початкового питання про російські запаси зброї, зокрема ракет класу «повітря-повітря», після восьми місяців запеклої повітряній війні, скільки R27 і R77 залишилося у росіян?
Щось мені підказує, не багато. Головним доказом цього може бути те, що Росія зараз використовує ракети R37 за менш відповідного сценарію застосування через низьку кількість у них ракет R27 і R77. І це набагато більш сумна ситуація для Росії, ніж малі запаси ракет класу «земля-земля». Що стосується останніх, то платформа для запуску ракет класу «земля-земля» є або дешевшою за ракету, або за вартістю порівнянною з нею. Придбання нових ракет на різних системах запуску тут можливе, лише потрібно навчити військових їх використанню. Що ж стосується ракет «повітря-повітря», то повітряна пускова платформа набагато дорожча за ракету. Отже, придбання нової стартової платформи (нового літака) з ракетою є непомірно дорогим, не кажучи вже про надвисокі витрати на перенавчання пілотів. Крім того, не можна просто «додати» іншу ракету до можливостей літака. Експлуатаційна програма польоту літака (OFP) написана та розроблена для застосування лише конкретних ракет. Переписувати її, щоб додати різні ракети до арсеналу літака, було б надто масштабним завданням і потребувало б місяців досліджень, а потім сертифікації.
Це залишає Росії кілька варіантів. По-перше, вони можуть побудувати більше ракет R27 і R77, але, враховуючи дані, які Захід отримав від представників російського військово-промислового комплексу під час війни, ця здатність викликає сумніви. По-друге, Росія може попросити у кількох країн, яким вона продавала R27 і R77, дати можливість викупити їх. А й тут існує кілька проблем. Купівлю зброї надзвичайно важко зберегти в таємниці, і нереалістично думати, що Індія, Єгипет, Малайзія чи інші країни бажають вважатись прихильниками Росії в цій війні (білоруські ракети, ймовірно, уже надіслано та вже витрачено). По-друге, ці країни не мають великої кількості ракет (в Індії їх 500 – це максимум). У період глобальної невизначеності, навіть якби Індія була дипломатично готова продати ракети Росії, вони, скоріш за все, не погодились би створити потенційні загрози своїй безпеці заради інтересів РФ. Нарешті, всі ці країни, ймовірно, свого часу отримали від РФ експортні версії цих ракет, які є менш потужними, ніж ті, які Росія створила для власного використання (і, можливо, вони не відповідають OFP). Незважаючи на те, що щось краще, ніж нічого, невідомо, як російські пілоти сприймуть ракети з меншими можливостями, ніж та, на якій вони вчилися і тренувалися.
А як щодо Китаю? Китай є єдиною країною, яка також використовує R27 і R77 (або достатньо подібні варіанти) у кількості, достатньо великій, щоб надати підтримку Росії. Крім того, враховуючи їхню ідеологічну близькість і наземне сполучення, не підконтрольне Заходу, Китай міг би дискретно передавати таку зброю. Звичайно, OFP росіян повинен би був здатним взаємодіяти з китайською ракетою, що на даний момент сумнівно. Однак, якщо Китай надішле ракети до Росії та якщо вони будуть застосовані, одна з них рано чи пізно буде виявлена в Україні, і за допомогою елементарної криміналістики причетність Китаю буде викрита. Наразі, враховуючи дипломатичну позицію Китаю щодо цієї війни, це видається малоймовірним сценарієм.
Це гіпотетично можливі для Росії варіанти, втім жоден з них не виглядає реалістичним. Країни-ізгої, як-от Іран, могли б допомогти у постачанні балістичних ракет класу «земля-земля», але зараз брудна таємниця Москви полягає в тому, що вони стурбовані тим, як отримати більше ракет саме класу «повітря-повітря». Якщо вони не зможуть вирішити це завдання, незабаром їхні винищувачі зможуть стріляти лише інфрачервоними ракетами та гарматами малої дальності, що зробить небо над Україною потенційним призом для українських пілотів-винищувачів.
Полковник (у відставці) Джеффрі Х. Фішер (@JeffFisch), офіцер ВПС США, є військовим льотчиком з 30-річним досвідом, офіцером радіоелектронної боротьби з сімома бойовими турами до Іраку, Афганістану та на Балкани. Він літав як на EC-130H Compass Call ВПС, так і на EA-6B Prowler під час спільних з ВМС США операцій, провівши значний час на обох літаках. Крім того, Джеффрі був військовим аташе посольства США в Косово. Він має ступінь магістра Університету національної оборони та є автором книжок «LIVE RANGE» і «BALKAN REPRISAL», обидві доступні на Amazon.
«Погляди, висловлені в статті, належать автору і не обов’язково відображають офіційну політику чи позицію Міністерства оборони чи уряду США».
«Дозвіл на оприлюднення цієї публікації, наданий Міністерством оборони, не свідчить про схвалення ним її змісту чи про підтвердження точності наведених даних».
«Схвалено 9 листопада 2022 року Управлінням аналізу публікацій на відповідність правилам безпеки Міністерства оборони США».
Погляди, висловлені в статті, належать автору і не обов’язково співпадають з поглядами Kyiv Post.
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)