ПОГЛЯД: На Сході та Заході – мужність проти тиранії

Тисячу років тому, коли король чи імператор тримав своїх підданих у покорі та під контролем за міськими мурами, збираючи армії, аби дати відсіч тим, хто загрожував набігом на володіння монарха, зрозуміло, мало хто наважувався кинути виклик його владі, тому що міркування безпеки переважали над ідеєю свободи.

Минали століття, монархи та деспоти накопичували статки та володіння, абсолютні монархії та інші збочені форми одноособової влади сприяли виникненню все більш жахливих тираній. У 20-му столітті через технічний прогрес могутність держав досягла свого піку, і це зробило можливим існування найкривавіших і найреакційніших деспотій. Нацистські та сталінські тоталітарні жахи стали вершиною людської аморальності, але Пол Пот і Мао також запропонували світові вражаюче жахливі видовища.

Дуже прикро, що з усіма нашими сучасними технологічними можливостями спілкуватися один з одним і століттями розвитку політичної філософії, яка мала б дати нам освітню базу, на якій можна формулювати та викладати ідеї свободи та наше бажання звільнитися від рабства, ми досі не можемо вирішити проблему узурпації влади особою з викривленим баченням історії, яка створює систему тотального контролю над суспільством.

Сьогодні Україна й та критична ситуація, у якій вона наразі опинилася через дії (або бездіяльність) своїх союзників і ворогів, є ланкою в тому ланцюзі невдач, через який ми досі залишаємося поневоленими тиранією. І здебільшого всі ці проблеми витікають з єдиної людської слабкості – відсутності мужності.

Зокрема, на думку одразу спадає нерішучість Сполучених Штатів, чиї політики сперечаються та зволікають, в той час як українці, які борються за свою та нашу свободу, перебувають у найкритичнішій точці свого опору повномасштабному вторгненню окупантів. Республіканці та їхні прибічники з часом перейшли від початкової млявості до небезпечної непоступливості.

Але ця недуга розповсюджена по всьому світові. Багато є тих, хто давно блукає лабіринтом пацифістської утопії, вірячи, що всі проблеми врешті-решт вирішать сліпа надія, переговори з агресором чи ізоляціонізм. До того ж завжди у суспільстві знайдеться когорта селебріті, чиї моральні компаси хитаються туди-сюди, підлаштовуючись під запити влади чи диктатора. Останнім часом такі морально нестійкі особи набувають все більшої популярності.

Що дійсно впливає на ситуацію, так це те, чи спроможні ті, хто хоче бачити світ вільним від свавілля деспотів, відкрито звертатись до суспільства, пропагуючи ідею свободи від деспотії. Поки що ці голоси недостатньо гучні. Згідно з опитуваннями, у США більшість людей підтримують Україну й хочуть, щоб США прийшли їй на допомогу. Проте канали соціальних медіа захоплені «гучною меншістю», а важливі політичні рішення блокуються тими, хто слухняно виконує вказівки цієї політичної кліки. У країні вільних, в домівці сміливих сміливі мають проявляти себе більш безстрашно та активно.

У Європі деякі національні лідери досі тремтять перед уявними наслідками «ескалації» війни в Україні. Тим часом Росія, бачачи цю очевидну слабкість Заходу, нахабно загострює риторику. Зокрема, знову публічно погрожує ядерними ударами по європейських містах, добре розуміючи, що це не дає слабкодухим західним лідерам спокійно спати.

Громадянам авторитарних держав також критично не вистачає мужності. Чому ми й далі дозволяємо тиранам панувати над мільйонами? Звичайно, легко сидіти в безпеці в затишній Європі й обговорювати ситуацію в тоталітарних суспільствах, громадяни яких мають добре подумати, перш ніж почати протестувати. Але я ставлю це запитання дуже узагальнено.

Як так вийшло, що у сучасних державах із мільйонами громадян, набагато більших, ніж будь-яка середньовічна деспотія, примхи однієї особи все ще визначають долі всіх цих мільйонів? Наші королі стали президентами, королівський диктат і примус відбувається переважно в повідомленнях у соціальних мережах, але по суті, мені здається, нічого не змінилося.

Відповідь на моє питання значною мірою полягає у передумовах. Десятиліття апатії та усвідомлення того, що спроби щось змінити ні до чого не призводять, вчать людей якось пристосовуватися до несприятливої ситуації, вони намагаються абстрагуватись від неї й створити певну подобу нормального життя в обмеженій сфері. Сімдесят років панування марксизму в Росії частково пояснюють політичну ситуацію в цій країні. Система освіти, яка не сприяє незалежності розуму, не вчить критично мислити й критикувати владу в поєднанні з тривалими періодами диктатури сформувала у росіян звички, яких важко позбутися. З огляду на це ми на Заході також маємо удосконалювати нашу систему освіти задля суспільного прогресу.

Але у цій культурі немає приреченості. Україна змогла подолати наслідки марксизму-ленінізму після десятиліть пригноблення з боку імперської влади Кремля з усіма притаманними їй приниженнями та звірствами. Після тієї довгої темної комуністичної ночі українці не втратили глибоке почуття самоповаги та прагнення до незалежності й самовизначення.

Кращий світ може бути створений, якщо у нас вистачить сили духу боротися з егоїзмом деспотів, дивитися один одному в очі і говорити, коли потрібно: «Досить!» і будувати краще майбутнє, в якому людство позбавиться нарешті ярма безперервної влади кількох зловмисників, які нею зловживають.

Наразі кількість автократів при владі, яка нас так обтяжує, можна порахувати на пальцях. І це проти восьми мільярдів нас? Що ми, в решті-решт, робимо для нашого звільнення? Чого ми чекаємо? І навіть ті, хто служить деспотам, отримуючи матеріальну вигоду від своєї лояльності, чи не бажають вони у глибині душі допомогти людству побудувати щось краще? Вони повинні подивитися в дзеркало і запитати себе, що вони залишать у спадок своїм нащадкам.

Щоб досягти бажаного результату, потрібні дії з обох сторін кордону тиранії. Ті, хто стикається із зовнішнім поширенням тиранії, повинні протистояти їй і бути чіткими та впевненими у своїх намірах. Нам не сприяє й те, що на Заході ми довгий час плекали ненависть до свого минулого, що певною мірою ослаблює нашу спроможність протистояти поширенню тиранії через побоювання, що нас звинуватять в неоколоніалізмі. Геть ці побоювання.

Але люди, які живуть в країнах із жорстким репресивним режимом, повинні, будьмо відвертими, бути сміливішими й більш готовими, попри усі ризики, вимагати кращого для себе. Після приблизно 10 тисяч років розвитку з моменту зародження сільського господарства людська цивілізація може створити для себе значно кращі умови культурного та політичного порядку й точно на це заслуговує. Після тривалого періоду роздумів і експериментів чи готові ми покласти край толерантності до рабства та страху перед кийком тирана?

В такому прагненні немає жодної наївності. Ідея світу, вільного від автократій, які загарбують і концентрують владу на шкоду всім нам, є цілком практичною. Ми маємо чимало прикладів народів, які уникли рабської долі. Доклавши достатньо зусиль і рішучості, ми можемо побудувати суспільства, в яких людина та її права будуть поважатись. І в яких будуть створені підзвітні народові та контрольовані ним гілки влади та система стримувань і противаг, які не дозволять уряду зловживати владою.

Однак для цього нам потрібні не тільки ідеї, плани, зусилля та наполеглива праця. Нам необхідна сміливість, щоб повірити в це, бути готовими заявити про це та зрештою досягти цього. Тоді, можливо, у нас з’явиться шанс покласти край тисячоліттю безсилля й знайти нарешті шлях до більш продуктивного політичного устрою.

Погляди, висловлені автором в цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.

Чарльз Кокелл, професор астробіології Единбурзького університету.