ПОГЛЯД: Геноцид, світовий безлад і американське втручання

Як не дивно, але досі живі люди, які пам’ятають геноцид вірмен 1915-1920 років, ті, хто пережив український Голодомор, Шоа євреїв, геноциди в Камбоджі, Дарфурі, М’янмі тощо. Дійсно, минуле століття було винятково зловісним.

Але не обов’язково бути столітнім дідом, щоб пам’ятати жахіття епічного масштабу. Як гуманітарний працівник, я був свідком жахливих подій у Ліберії та Сьєрра-Леоне на початку 1990-х років, де загинули щонайменше чверть мільйона людей. А в квітні 1994 року, майже рівно 30 років тому, я бачив зблизька геноцид у Руанді 1994 року, під час якого були вбиті приблизно 800 тисяч мирних жителів, переважно представників народності тутсі, більшість із них зарубали мачете.

Звичайно, страхітливий врожай масових убивств у сучасній історії не залишився непоміченим. Окремі люди та держави зібралися разом і вирішили, що ці трагедії «більше ніколи» не мають повторяться. Були створені поважні міжнародні організації, які мають виконувати дуже важливі гуманітарні місії, перш за все Організація Об’єднаних Націй, до структури якої входить Міжнародний суд. ООН також дала нам Конвенцію про запобігання геноциду, яку підписали 159 країн, серед яких і найбільші її порушники.

Були створені спеціалізовані органи для розслідування воєнних злочинів: Міжнародний кримінальний суд, Міжнародний трибунал для колишньої Югославії та аналогічний трибунал для Руанди. Інші суди були засновані для розслідування злочинів у таких країнах, як Камбоджа та Сьєрра-Леоне. Також у цих країнах були утворені так звані комісії правди та примирення.

Світова спільнота розробила принципи «гуманітарного захисту» та «права на захист», які, серед іншого, дозволяють використання збройних сил для захисту цивільного населення. І кожного разу, коли відбувалося чергове кровопролиття, поважні світові лідери піднімалися на трибуни й урочисто клялися, що це не повториться «ніколи знову».

Шляхетність не рівнозначна нігілізму. Усі міжнародні договори, миротворчі контингенти й протести правозахисників не змогли врятувати від загибелі мільйони мирних жителів у таких віддалених одна від одної країнах, як Україна, Газа, Ефіопія, Демократична Республіка Конго та багато інших. Від Харкова до Хартума земля залита людською кров'ю.

Так що ж пішло не так? Через стільки десятиліть ми просто звикли до величезної кількості смертей? Чи ми вже погоджуємося підсвідомо із висловлюванням, яке приписують Сталіну, що «одна смерть – трагедія, мільйон смертей – статистика»?

Я думаю, що це НЕ ТАК. Навпаки, наше обурення через вторгнення Росії в Україну та вбивство Ізраїлем тисяч мирних палестинців, здається, доводить, що це неправда, що ми начебто вже нездатні співпереживати тим, хто потерпає від насильства. Натомість виявилося, що тих правових гарантій, які ми запровадили на міжнародному рівні, виявилося недостатньо для боротьби із наявним тепер у світі рівнем зла. Зрештою, дієвість закону залежить від того, наскільки суворо забезпечують його дотримання.

Мою країну, Сполучені Штати Америки, часто звинувачують у іноді незграбному втручанні у справи інших країн. Багатополярність, як нас запевняють, набагато краща за однополярність. До ідеї про те, що США знову мають взяти на себе функцію «світового поліцейського», у деяких частинах світу ставляться із відвертою підозрою або навіть із роздратуванням. Певною мірою це можна зрозуміти, але, з іншого боку, цим цинічно користуються ті режими, що процвітають в умовах загального хаосу та насильства. Зрештою, усі злочинці дуже не люблять копів.

За останнє століття людство остаточно довело, що годі сподіватися, що люди без зовнішнього спонукання будуть завжди належно поводитися зі своїми ближніми та сусідами. І враховуючи сумний досвід ООН щодо підтримки світового правопорядку, які у нас є альтернативи? Очевидно, що це не морально збанкрутілі диктатури, такі як Китай чи Росія.

Якою б недосконалою вона наразі не була, найкращим і єдиним рішенням є міцна, впевнена у своїх силах та активна Америка. Можна з іронією поставитися до бажання довірити безпеку світу нації, яка свого часу винищила багато своїх корінних народів і відігравала головну роль у работоргівлі. Проте в тих випадках, коли ми діяли достатньо твердо і в той же час далекоглядно й виважено, результат переважно був позитивним. Згадайте Боснію, із проблемами якої європейці довго марно намагалися впоратися самі, поки не усвідомили, що необхідно звернутися за допомогою до Вашингтона. Або Кувейт, на вторгнення на територію якого армії Саддама Хусейна світ певний час дивився крізь пальці. Та й поразка, здавалося б, непереможного халіфату ІДІЛ в Іраку та Сирії була б неможливою без втручання Сполучених Штатів.

І навпаки, коли ми малодушно відмовлялися втручатися, як це було в Руанді 30 років тому, кількість людських жертв була жахаючою.

Отже, чи здатні ми наразі зібрати усю нашу рішучість і ресурси, необхідні для порятунку життів цивільних людей у світі, у якому панує дедалі більший безлад? Слідкуйте за оновленнями: одну важливу відповідь на це запитання має дати Конгрес Сполучених Штатів, коли він знову збереться і нарешті перейде до серйозної підтримки боротьби України за свободу та незалежність.

Погляди, висловлені автором у цій статті,можуть не поділятися Kyiv Post.