Україна — це Європа!

Українці багато сперечаються про те, які саме європейські цінності справді є частиною національної «ДНК».

Серйозно боротися з корупцією чи влаштувати родича на «тепле місце»? Купувати овочі в магазині чи вирощувати їх на власному городі? Обирати відповідальну владу чи скидати політиків у результаті перевороту? Куріння — це ОК чи ні? Чи має право на свободу слова сусід, який постійно напідпитку? Кіоски із шаурмою — користь чи шкода для суспільства? Чи зобов’язані водії завжди зупинятися перед велосипедистами та пішоходами?

Жартома кажучи, через 34 роки від здобуття незалежності лише одне внутрішнє питання беззаперечно об’єднує українців у «європейському таборі»: стан доріг — це ганьба та свідчення того, що Україна ще не повністю інтегрована в Європу, та неймовірно цього прагне. 

Більше по темі

Українські церкви закликають світ до спільної молитви на День Незалежності

Мета акції — попросити у Всевишнього справедливого миру, захисту для невинних та припинення війни, демонструючи духовну солідарність з українським народом.

Під час масових протестів на Майдані Незалежності в Києві та в інших містах, які стали відомі як Помаранчева революція 2004-2005 років та Революція гідності 2013-2014 років, українці підтвердили свою демократичну європейську самоідентифікацію та відмову від російського деспотичного імперіалізму в усіх його проявах (блокування інтеграції України до європейських і північноатлантичних структур, нав’язування енергетичної залежності, маніпулювання політичним, культурним і релігійним життям та посів розбрату за мовною та регіональною ознаками).

Водночас поза межами країни більше немає сумнівів: у жорсткій реальності національної безпеки та військової сили місце України в Європі вже визначене. Популісти на кшталт Віктора Орбана в Угорщині, Роберта Фіцо у Словаччині, Марін Ле Пен у Франції чи Аліси Вайдель у Німеччині заперечують право України на членство в європейській спільноті. Але геополітична реальність на континенті змінилася безповоротно.

Останні три десятиліття мир і добробут у Європі забезпечували армії НАТО. Тепер це роблять чоловіки й жінки Збройних сил України (ЗСУ).

Після поразки у «холодній війні» НАТО скорочувало свої армії, а США дедалі швидше відходили від Європи, зосереджуючись на війнах на Близькому Сході. Тим часом Кремль відновлював військовий потенціал і неодноразово застосовував армію та гібридні методи проти сусідів.

Сьогодні серед військових аналітиків поширене твердження: навіть після завершення нинішньої агресії проти України Росія та її військова сила нікуди не зникнуть, і Європі доведеться жити з цим поколіннями.

Принаймні найближчі п’ять років, а швидше за все й довше, єдиною реальною гарантією безпеки Європи від Росії залишатимуться ЗСУ.

Російське вторгнення і три з половиною роки війни змусили українців — мирний народ, який ніколи ні на кого не нападав, — навчитися воювати й жертвувати, аби зупинити ворога, який у чотири рази більший, і довести це протистояння до кривавої рівноваги.

У 2014 році Україна мала лише три-чотири боєздатні бригади (приблизно по 3 000 військових у кожній). Станом на 2025 рік ЗСУ перетворилися з армії, яку Кремль вважав «легкою здобиччю», на найпотужнішу військову силу Європи.

Найважливіше для майбутнього Європи те, що доки континент не відновить власний військовий потенціал або США не визнають захист Європи від Росії головним національним пріоритетом, єдиною силою, здатною реально зупинити російську армію, залишатимуться ЗСУ.

За даними українського уряду, у Збройних силах служить близько пів мільйона чоловіків і жінок, приблизно 40% ВВП спрямовується на воєнне виробництво, а 40–50% військового оснащення виробляється всередині країни.

За відкритими джерелами, кількість бойових бригад, розгорнутих уздовж 1 500-кілометрової лінії фронту російсько-української війни, різниться. Але, за обережними оцінками, на 34-ту річницю незалежності Україна має приблизно 90–100 регулярних армійських бригад і ще 20–30 бригад тероборони та Нацгвардії — практично всі ці сили зосереджені проти Росії.

За оцінками української воєнної розвідки, Російська Федерація, ймовірно, зосередила в Україні майже всі свої професійні сухопутні сили — близько 60% усього військового потенціалу країни. Це приблизно 500 тис. військових і офіцерів, 115 професійних бригад та ще 20–30 бригад місцевих формувань і сил безпеки.

Якби Росія мобілізувала всі свої збройні сили — проти України чи будь-кого іншого — ця цифра, ймовірно, зросла б до майже 200 сухопутних бойових бригад, озброєних, підготовлених і здатних вторгнутися в іншу європейську країну. Для порівняння: зараз Сполучені Штати мають у Європі лише чотири бойові бригади. Чотири.

Підрахунки відрізняються залежно від критеріїв боєготовності, але справедлива оцінка така: нині Польща має близько 30 бойових бригад, здатних протистояти російському нападу. У Німеччини — вісім, а країни Балтії разом мають шість. Якщо додати слабо підготовлені й погано оснащені резервні та національні гвардійські частини, ця кількість могла б зрости на 20–30%.

Навіть із цими підрахунками кремлівський стратег у 2025 році дійшов би очевидного висновку: якщо війська, що воюють в Україні, використати для наступу на інших ділянках Європи, Росія мала б чотири- чи п’ятикратну перевагу в силах над НАТО.

І це лише цифри. Російські війська, загартовані в боях, протистояли б «зеленим» бригадам НАТО, які ніколи не воювали проти рівного супротивника. Російська армія є другою у світі за ефективністю застосування дронів — після України. За скромними оцінками, армії НАТО відстають у цій сфері на 5–10 років, а дрони нині є найсмертоноснішою зброєю сучасної війни.

Ситуацію ускладнює те, що США прагнуть скоротити військову присутність у Європі й відкрито відмовилися вважати стримування Росії в Європі пріоритетом національної безпеки. Чи готові вони воювати за незалежність Естонії — ніхто не знає. Та Кремль може сприймати це як можливість.

Європа переозброюється, і якщо оборонні бюджети в таких країнах, як Польща, Німеччина та держави Скандинавії, збережуться, то до 2030–2035 років НАТО, ймовірно, матиме достатньо сухопутних сил, аби стримувати Росію від нової агресії.

Та до того часу перед Європою стоїть екзистенційне питання: як утримати Росію від вторгнення, якщо її армія значно переважає європейські сили, а Сполучені Штати фактично відсторонюються від європейської безпеки?

Україна не є членом НАТО, і з огляду на десятки тисяч убитих та мільйони біженців від російської агресії, українським військовим не потрібно хвилюватись про 5 статтю. Вони просто воюють, захищаючи свої домівки та родини. 

Тридцять чотири роки тому ніхто й не міг передбачити, що саме українці стануть щитом і мечем Європи.

Можна сперечатися, коли — і чи взагалі — українські розбиті дороги стануть рівними, як у Німеччині чи Швеції. 

Але за «класичними» континентальними мірками — безпека, військова сила, кров і сталь — нині немає країни більш європейської, ніж Україна.