Мчить авто нічною трасою, за кермом син, він поспішає, отримав сумну звістку – батько при смерті.
Попереду у сина довга і сумна дорога через усю Україну. Від Києва, де він давно мешкає, на свою малу батьківщину, Південну Україну. Там, у лікарні районного центру Баштанка, лежить його тато, а поруч із Баштанкою його рідне село Новоолександрівка.
Так починається роман Олександра Сизоненка «Білі хмари», який побачив світ у 1965 році. За словами письменника, на цій важкій дорозі «можна передумати все своє життя і життя своїх батьків».
Народився Олександр Сизоненко 23 вересня 1923 року, і на момент публікації «Білих хмар» йому виповнилося 42.
«Білі хмари» – твір автобіографічний: все описане в ньому автор – а в дитинстві малий Шурка – бачив на власні очі. Він не лише свідок, а й учасник тих подій, які прожив і пережив, як його батько, мати, сусіди, односельці.
Все це пригадує автор (у романі – син) за кермом авто, їдучи дорогою «в батькову смерть».
Варто одразу зазначити: «Білі хмари» – твір свого часу, аж ніяк не дисидентський, який на перший погляд цілком відповідає канонам проголошеного партією головного творчого методу – соціалістичного реалізму.
У тексті вистачає описів успіхів соціалістичного будівництва, є й про роль комуністичної партії, особисті важкі спогади про війну, але головне й найважливіше в «Білих хмарах» – усвідомлення свого коріння, непідробна й щира ніжність до батьків. А ще весь роман – це освідчення в любові до рідного краю, степів Південної України.
Ще один важливий аспект твору – історичне тло. Батько був активістом і засновником колгоспу, але його мучила совість, адже він був змушений «розкуркулити» сусіда, який своє хазяйство збудував власною тяжкою працею й не раз допомагав їхній родині.
Батько щиро вірив у колективізацію, однак забирати хліб у односельців виявилося справою нелегкою і болісною. Особливо коли «згори» спустили ще більший план заготівель, проти якого він намагався протестувати. Це не минуло безслідно – його виключили з партії та заарештували. Щоправда, незабаром відпустили. «Викачування» хлібу на селі спричинили страшний голод. У Сизоненка дослівно – «цей жахливий тридцять третій рік», коли єдиною їжею малого Шурки був шматок вареного буряка на добу.
Розповідям про 1933-й присвячено чималу частину роману з напрочуд образною назвою «Білі хмари». Батько вмів за хмарами передбачати погоду і говорив: «найважливішими є білі та круглі хмари, саме вони приносять у степ дощ». Він не продовжував думку, але все зрозуміло й так: буде дощ – буде врожай, а значить не буде голоду.
Фото зі знімального майданчику. Ліворуч Л. Норейка в ролі представника ЦК Анрєєва, праворуч Ю. Дубровін в ролі батька. Джерело: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.
Нині видається неймовірним – за радянських часів писати про події 1933-го так відверто, наскільки це було можливо в середині 1960-х. Менше з тим, твір пройшов цензуру, його надрукували в поважному видавництві «Радянський письменник».
Ймовірно, ще спрацювала інерція «відлиги», хоча на той момент Микиту Хрущова вже усунули від влади, й очільником компартії та країни став Леонід Брежнєв. Мине лише кілька років, і тема 1932-1933 у творах мистецтва стане не просто небажаною, а й відверто небезпечною. Власне, як і за десять років до виходу роману.
Напевно, свою роль у долі роману зіграла біографія Сизоненка – вже визнаного письменника, автора надрукованих оповідань, повістей та першого роману «Корабели» (1960) про робітників судноремонтного заводу в Миколаєві, де йому довелося працювати. Сизоненко був членом партії, ветераном Другої Світової війни, мав бойові нагороди й відповідно бездоганну репутацію.
А ще письменник кілька років пропрацював на Київській кіностудії ім. О. Довженка, був редактором картин «Новели Красного дому» (1963) режисерів М. Мащенка та І. Вєтрова, «Тіні забутих предків» (1964) Сергія Параджанова, «Загибель ескадри» (1965) Володимира Довганя, «Криниця для спраглих» (1965) Юрія Іллєнка та інших фільмів.
Який же письменник не хоче, щоб його твір втілили на екрані? Сизоненко написав заявку на сценарій та подав її на розгляд сценарної колегії кіностудії.
Звісно, в односерійному фільмі неможливо відтворити все описане в романі, тож за задумом автора стрижнем екранної дії, як і в романі, стала дорога, долаючи яку, син згадує життя батька та їхньої родини:
«Пафос фільму життєстверджуючий. Батько, як представник свого покоління, як людина, що прожила чесне трудове життя, сприймає смерть, як неминучість, із філософським спокоєм, з відчуттям виконаної місії: ні перед державою, ні перед друзями, ні перед дітьми він не завинив і не заборгував. І глядач теж відчує це з великою повагою і любов’ю до батька».
Кадр з фільму "Білі Хмари", Володимир Олексієнко в ролі "куркуля" Луценка.
Задум схвалили, і до роботи над сценарієм залучили молодого двадцятирічного режисера Ролана Сергієнка, випускника ВДІКу (Москва), який був студентом Олександра Довженка й Михайла Чіаурелі. Сергієнко вже успішно захистив дипломну роботу – документальний фільм, знятий на московській кіностудії ЦСДФ. Потім режисер переїхав до Києва й на кіностудії ім. О. Довженка зняв за оповіданням А. Чехова короткометражний фільм «Карти» (1964), а на кіностудії «Укркінохроніка» повнометражну документальну стрічку «Освідчення в любові» (1965-1966).
«Білі хмари» мали стати повнометражним дебютом Сергієнка в ігровому кіно.
24 березня 1967 року сценарна редакційна колегія кіностудії схвалила сценарій. Державний Комітет з кінематографії при Раді Міністрів УРСР теж узгодив кандидатуру режисера та запуск у режисерську розробку. Лишень попросили про деякі уточнення, насамперед «багатогранніше показати біографію часу, в який створювалася Радянська держава».
Останнє слово щодо запуску фільму у виробництво було за головною інстанцією – Держкіно СРСР (Державний Комітет по кінематографії при Раді Міністрів СРСР) у Москві. Сценарій переклали російською, і кіностудія отримала загалом позитивний відгук, цікавий задум похвалили, фільм у виробництво запустили, однак застерегли:
«В цьому вигляді сценарій найбільше уваги приділяє колективізації та колгоспному будівництву. Проблематика твору зосереджена на розповіді про труднощі та успіхи цього руху. При цьому в своїй розповіді автори не прагнуть до своєї власної художньої трактовки подій минулого. […] Процес колективізації має бути показаний історично достовірно. Тому в сценарії треба чітко і яскраво показати гостру класову боротьбу тих часів. Необхідно підкреслити, що розкуркулювання було результатом цієї боротьби, історично необхідною справою».
Тож радили дописати низку сцен, конкретизувати образ сина і врахувати всі пропозиції в режисерському сценарії, який, звісно, теж мали затвердити.
Кіностудія і Держкіно УРСР затвердили режисерський сценарій на початку серпня 1967-го і вирішили запустити фільм у підготовчий період. У Москві відзначили творчий підхід авторів у режисерському сценарії, але й «половинчастість» у показі класової боротьби. На їхній погляд, саме в цьому «поки не вдалося досягти потрібних результатів». Водночас запевнили: сумнівів щодо подальшого продовження роботи над картиною не мають.
Фото проби Миколи Олійника на роль Лісника, активіста і друга батька. Джерело: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.
Тим часом знімальна група шукала виконавців й зафільмувала акторські проби, також відзняли частину проїздів дорогами України. На роль батька Сергієнко запропонував цікавого й органічного актора Юрія Дубровіна, теж випускника ВДІКу, який з 1963-го працював у штаті кіностудії Довженка і вже зіграв епізоди та ролі другого плану у кількох картинах.
Деякі члени Художньої ради кіностудії мали сумніви щодо відповідності Дубровіна виписаному в сценарії образу, трохи вагався й сам Сизоненко, але все ж довірився режисеру. Цікава деталь: в обговореннях прозвучало, що Дубровін виглядає на екрані, як «інок», тобто монах. Почасти це так і було – гострі риси обличчя актора дійсно асоціювалися з аскетичністю.
Режисер все ж наполягав на кандидатурі Дубровіна. Можливо, такий типаж відповідав його баченням образу батька, на які його надихнув автор, адже в тексті роману «батько – мученик і добряк». Керівництво кіностудії ставилося до Сергієнка прихильно, тому дозволили зробити ще одні кінопроби.
6 жовтня 1967 року, після представлення нових кінопроб, студія і Держкіно УРСР затвердили кандидатуру Юрія Дубровіна, а разом із ним інших виконавців головних ролей. На роль представника ЦК Андрєєва був затверджений актор з Вільнюса Лаймонас Норейка; актор кіностудії Володимир Олексієнко мав зіграти Луценка, розкуркуленого батьком сусіди; на роль активіста й друга батька Лісника затвердили студента кінофакультету Київського театрального інституту Миколу Олійника.
Частину епізодів спогадів успішно відзняли в описаних Сизоненком місцях –Баштанці Миколаївської області. Фільмували на чорно-білу кіноплівку, і оператор картини Михайло Бєліков, який майстерно зняв у чорно-білій гамі свою попередню стрічку «Хто повернеться – долюбить».
Водночас постала проблема, бо узгодження сценарію забрало чимало часу, і зйомки розпочали з великим запізненням лише в середині осені, коли погода почала псуватися й можливість повноцінних фільмувань проїздів була втрачена.
Наприкінці листопада в Першому творчому об’єднанні студій та сценарно-редакційній колегії переглянули відзнятий в експедиції матеріал і одноголосно відзначили цікаві пошуки зображального рішення, виправдану стриманість і точність у побудові кадру і взагалі високий рівень професійності режисерської та операторської робити. У Держкіно УРСР якихось серйозних претензій теж не мали, лише висловили зауваження щодо надмірної, на їхню думку, жертовності головного героя, адже «ключ творчого вирішення фільму має бути світліший, оптимістичніший».
Група продовжила роботу, однак 22 лютого 1968 року наказом Голови Комітету з кінематографії при Раді Міністрів УРСР фільмування стрічки «Білі хмари» зупинили «з причини необхідності переосмислення відзнятого матеріалу і уточнення ідейно-художньої концепції картини».
Зараз очевидно – таку реакцію спричинила саме «ідейна» складова матеріалу, а не художня, бо до того одноголосно хвалили саме точність візуального рішення. Стрижневу лінію проїздів дорогами процвітаючої соціалістичної України, яка мала у фільмі врівноважувати важкі епізоди колективізації, не відзняли через зміну погоди.
Тому керівництво студії та Держкіно УРСР вирішили доопрацювати сценарій, ввести нові драматургічні лінії. Заразом постановили позбавитися частини відзнятого в Баштанці матеріалу, наприклад, сцени «похмурого за тональністю», на думку Держікно, першого дня колективного господарювання. Викинули й інші сцени – протест жінок проти хлібозаготівель, арешт радянськими каральними органами представника ЦК Андрєєва, репліки персонажів на кшталт слів матері «Тяжко хліб у людей одбирать», хоча це було в сценарії та романі теж.
Схоже, всі ці сцени, ще й майстерно відзняті на чорно-білій плівці, викликали сумнівні з точки зору радянської ідеології асоціації. Тим паче, серед майбутніх глядачів картини вистачало тих, що добре пам’ятали 1932-1933 роки. До того ж, здається, у Держкіно УРСР почали усвідомлювати – матимуть проблеми, коли фільм здаватимуть у Москві.
Кадр з фільму "Білі Хмари", селяни змушені здавати хліб державі.
13 березня 1968 року студія запропонувала план сценарних доробок. Його затвердили у Держкіно УРСР, фільмування продовжили.
27 травня 1969-го Перше творче об’єднання та сценарно-редакційна колегія кіностудії переглянули відзнятий групою матеріал і дійшли висновку: нові драматургічні ліні, які мали відобразити сучасність, не спрацювали, дорогу все ж необхідно дознімати.
9 липня знімальна група «Білих хмар» презентувала Художній раді кіностудії перший варіант стрічки «Білі хмари», де закадровий текст озвучив сам Олександр Сизоненко. Роботу режисера, як і всієї знімальної групи, оцінили позитивно, сподобалися актори й музика композитора Валентина Сильвестрова. Художня рада ухвалила: з невеликими уточненнями картину прийняти й подати у Держкіно УРСР. Там стрічку теж прийняли добре і 30 липня 1968 року направили на розгляд Держкіно СРСР для прийняття рішення про випуск стрічки на всесоюзний екран.
У Москві висновок підписали аж 26 серпня, майже за місяць. У перших рядках документа трохи похвалили: «Молодий і талановитий режисер зміг себе проявити в низці окремих епізодів», крім Сергієнка добрим словом згадали оператора Бєлікова та деякі акторські роботи.
Але далі тон різко змінився – у фільмі побачили «серйозні прорахунки в ідейній концепції, пов’язані в першу чергу з історично неточним показом процесу колективізації, класових боїв, які точилися на селі в той час»[…] «не знайдене переконливе рішення для розкриття ворожої сутності куркульства, його жорсткої боротьби з радянською владою» […] «не показана у фільмі в яскравих образах і діяльність комуністів, які будують на селі нове життя».
Також, на думку Держкіно СРСР, у фільмі найбільш яскравим вийшов образ куркуля Луценка, а всі сцени з ним вибудовані так, що відчувається очевидне співчуття авторів до нього, і «в фільмі не розкрита вся повнота, сила та значення перемоги колективізації, не показана людина, яка стверджує пафос праці й усього існування радянських людей тих часів, не показана сила та зростання партії, яка керує поступом розвитку радянського суспільства».
А ще «серйозні заперечення викликає й та обставина, що фільм, який покликаний розповісти про життя одного з ентузіастів соціалістичного будівництва на селі, розвивається швидше як розповідь про його смерть».
Тому, попри велику і важку роботу над фільмом Республіканського комітету і студії, Держкіно СРСР не може визнати «Білі хмари» вдалим твором і вважає недоцільним його випуск на широкий екран, тобто прокат лише в межах України.
На подальшій долі картини фактично поставили хрест, але кіностудія на чолі з директором Василем Цвіркуновим вирішила боротися за фільм і надіслала до Москви розлогий лист аж на чотирьох сторінках, в якому висловлювалася категорична незгода з висновком Держкіно СРСР. Автори листа вважали, що у Москві поставилися до картини упереджено, довільно трактуючи, та ще й «в низці випадків викривлюючи теми та ідейну концепцію стрічки». Кіностудія вважає фільм вдалим перш за все за його ідейний зміст і наголошує: рішення про невихід фільму на широкий екран, яке «Держкіно СРСР все частіше застосовує до продукції союзних республік, є дуже недосконалим та вразливим з точки зору національної ленінської політики».
Копію листа керівництво кіностудії направило й до ЦК Компартії України з проханням втрутитись. У пояснювальній записці зазначено: «Висновки Держкіно СРСР образливі й абсолютно неприйнятні для офіційного документу, який вирішує долю картини й таким чином негативно оцінює роботу всіх причетних до створення фільму».
Наразі невідомо, що відповів ЦК КПУ. Там, цілком імовірно, вирішили не втручатися, але з подальшої переписки між Москвою та Києвом видно – Держкіно СРСР й далі гнуло своє: «Найбільш повна і всебічна оцінка фільму можлива лише після його обговорення суспільством республіки, як це відбувалося по відношенню до інших суперечливих стрічок, вироблених республіканськими студіями. В залежності від цих результатів і від даних республіканського кінопрокату можна буде розглянути рішення про дубляж фільму (російською) та випуск його на всесоюзний екран».
Хочеш не хочеш, картину треба було завершувати, тому керівництво кіностудії та автори стрічки були змушені йти на поступки. Перемонтували та переозвучили низку сцен, дещо викинули з авторських закадрових монологів, в окремих місцях авангардну музику Сильвестрова замінили на народні мелодії та пісні.
Чергову редакцію картини знову подали до Москви та ще й додали докази «відгуків суспільства» – схвальні рецензії в газетах «Радянська Україна» (органі ЦК Компартії України) та «Вечірній Київ», врешті-решт у середині листопада 1968-го фільму таки видали прокатне посвідчення на всю територію СРСР.
Фільм не здобув широкого розголосу. Можливо, стрічка отримала невисоку категорію і, відповідно, тираж фільмокопій був невеликим.
За рік, у 1969-му, на кіностудії ім. О. Довженка Ролан Сергієнко почав працювати зі сценарієм Івана Драча «Одержима» за мотивами біографії та творів Лесі Українки, однак образ поетеси аж ніяк не вписувався в на ті часи стандартне бачення «революціонерки-демократки». Сценарій багато разів переробляли, і Сергієнко пішов з картини, яку в 1972-му таки завершив режисер Микола Мащенко, вже з назвою «Йду до тебе».
Далі Ролан Сергієнко працював на «Укркінохроніці», зняв низку документальних фільмів. Один із них – «Відкрий себе» (1972), присвячений 250-річчю з дня народження Г. Сковороди, «поклали на полицю», і він вийшов лише в часи горбачовської «Перебудови». Двічі Сергієнко повертався на кіностудію ім. О. Довженка, де зняв ігрову стрічку «Щастя Никифора Бубнова» (1986) та документальний фільм «Поріг» (1988) про наслідки аварії на ЧАЕС. І знову проблеми з цензурою, як і з фільмом «Дзвоном Чорнобиля» (1986-1989). Але обидві картини все ж були випущені в прокат, а в 1991 році за фільм «Відкрий себе» Ролан Сергієнко та інші творці картини стали лауреатами Шевченківської премії. Сергієнко пішов із життя в 2020 році в Москві, залишивши в своєму творчому доробку 29 стрічок, переважно документальних. Йому було 84.
Олександр Сизоненко прожив довге життя і пішов засвіти у 2018. Він опублікував низку творів. За роман-трилогію «Степ», «Була осінь», «Мета» у 1984 році був нагороджений Шевченківською премією. Ніде правди діти – до кінця життя, навіть після здобуття Україною Незалежності залишався вірним комуністичним ідеалам.
Оператор «Білих хмар» Михайло Бєліков (1940-2012) на початку 1970-х перейшов у режисуру. Його фільми «Ніч коротка» (1981), «Які ж молоді ми були» (1985) та «Розпад» (1989) здобули любов глядачів та відзнаки фестивалів.
Юрій Дубровін (1939-2022) знявся у більше ніж 150 фільмах, переважно в невеликих ролях, заживши слави майстра епізоду. Його цінували й любили режисери. Батько у «Білих хмарах» – одна з небагатьох головних ролей у його фільмографії.
Музика Валентина Сильвестрова до «Білих хмар» стала першою кінематографічною роботою цього видатного і визнаного не лише в Україні композитора, представника Київського авангарду 1960-х.
Твір Сизоненка, здається, є єдиним і справді відвертим висловлюванням в українській літературі радянського періоду про примусову колективізацію та Голодомор у формі роману. Поза сумнівом, йому це боліло. За спогадами сучасників, письменник вважав «Білі хмари» найкращим своїм твором, і попри радянську ідеологічну складову «Білі хмари» – це таки справді хороша проза.
Зараз важко уявити, якою була перша версія стрічки, хіба що документи почасти дозволяють це зрозуміти. Непроста історія екранізації картини, яка варта уваги ще й візуальними рішеннями, є промовистим прикладом боротьби з цензурою, і тут варто добрим словом згадати кіностудію, яка стала на бік творців стрічки.
Нині в цій картині, навіть у такому, після численних перероблень вигляді, чітко простежується тема Голодомору, особливо в масових сценах за участі селян, які певно добре пам’ятали ті події, тож звісно, який тут міг бути «оптимізм»?.
А до теми Голодомору український кінематограф зміг знову звернутися лише в останні роки перебудови, перед самим розпадом СРСР.
Коментарі (0)