Нещодавно у світовий та український кінопрокат вийшла історична стрічка «Наполеон».
Її постановник, уславлений Рідлі Скотт, вже давно зажив заслуженої слави як успішний режисер, здатний фільмувати картини будь-якого жанру.
У його фільмографії й фантастика, яка давно вважається класикою, як-то «Чужий»(1979) та «Той, що біжить по лезу» (1982); бойовики на кшталт «Солдат Джейн»(1997), а ще військові драми та навіть комедії, зокрема «Прекрасна афера» (2003) тощо.
Але особливе місце в доробку режисера посідають масштабні костюмовані стрічки, створені на історичному матеріалі: «1492: Завоювання раю» (1992), «Гладіатор» (2000), «Царство небесне» (2005), «Робін Гуд»(2010), «Остання дуель»(2021).
Цього разу Рідлі Скотт звернувся до біографії Наполеона Бонапарта, головні ролі у картині зіграли зірки - Хоакін Фенікс (Наполеон) і Ванесса Кірбі (Жозефіна).
Кадр з фільму "Наполеон", реж. Р. Скотт, у головній ролі Хоакін Фенікс
Нова робота відомого режисера здобула чимало схвальних відгуків, але викликала також чимало суперечок і нарікань, перш за все з боку істориків.
Але майже одностайно всі відзначають роботу виконавців головних ролей і незмінну майстерність режисера у постановці батальних сцен.
Для того, щоб ефектно та правдиво фільмувати битви режисеру потрібен особливий талант: він повинен добре відчувати масштаб кадру та ще й мати неабияке вміння та досвід, аби це реалізувати.
Безумовно важливо, що фільм сприяє руйнації деяких усталених міфів про 1812 рік, закладених ще на уроках історії в радянських школах.
Тож фільм Скотта нагадує нам про те, що давно відомо освіченим людям на Заході. Наприклад, що перемогли у битві під Бородіно не росіяни і що Москву підпалили аж ніяк не французи.
Репліка Наполеона про російського царя: «Він ладний спалити власне місто, але не домовлятися» викликає численні паралелі з іншими сторінками історії агресивної імперії та з війною нинішньою, яку Росія веде проти України.
Кадр з фільму "Наполеон", реж. Р. Скотт, у головній ролі Хоакін Фенікс
А ще прем’єра нового фільму про Наполеона – це чудова нагода згадати інші, свого часу не менш відомі картини режисера, українця за походженням, у яких Наполеон з’являється двічі.
Це актор і режисер Сергій Федорович Бондарчук (1920-1994), уродженець села Білозерка на Херсонщині.
Біографія Бондарчука - еталонний приклад блискучої радянської кінематографічної кар’єри. Вже перша його акторська робота у стрічці «Молода гвардія» (1948) його вчителя по ВДІКу режисера Сергія Герасимова привернула увагу глядачів і критиків.
Того ж року Бондарчук зіграв епізодичну роль у «Мічуріні» Олександра Довженка, а за два роки першу головну – «Кавалер Золотої Зірки» й теж у вже відомого режисера Юлія Райзмана.
Наступна головна роль Тараса Шевченка в однойменному фільмі визнаного метра радянського кіно, кінорежисера Ігоря Савченка, знятого у 1951 на Київській кіностудії, принесла Сергію Бондарчуку славу й визнання. Наступного року він отримав найвищу радянську нагороду – Державну (тоді – Сталінську) премію першого ступеню, а ще найвище мистецьке звання Народного артиста СРСР.
На ті часи це була нечувана подія, адже звання присуджували за суворим регламентом. До того ж не можна було «перестрибувати» через звання, тобто спершу митець мав отримати «заслуженого республіки», потім – «народного республіки», а потім вже посісти найвищий щабель – «народний СРСР».
Це звання отримували виключно відомі, досвідчені й популярні артисти, а тут мало не вчорашній студент!
У кінознавчих працях радянського періоду згадувалося, що роль Шевченка, зіграна Бондарчуком, надзвичайно сподобалася самому Йосипу Сталіну й він наказав нагородити молодого талановитого актора.
Звісно, Тараса Шевченка Бондарчук зіграв українською, як і ще одну головну роль – теж класика української літератури – у стрічці Київської кіностудії «Іван Франко» (1956), який до 100-річчя письменника зафільмував режисер Тимофій Левчук.
«Іван Франко» не здобув такої ж популярності, як картина про Шевченка, навіть отримав суперечливі відгуки критиків, до речі, й щодо акторської роботи Бондарчука, але це вже ніяк не вплинуло на його подальшу кар’єру.
На той момент його слава сягнула за межі Радянського Союзу.
Екранізація п’єси Вільяма Шекспіра «Отелло»(1955) режисера Сергія Юткевича в 1956 році здобула нагороду за кращу режисерську роботу на престижному міжнародному кінофестивалі в Каннах. Головні ролі у стрічці зіграли Сергій Бондарчук (Отелло) та його дружина, актриса Ірина Скобцева (Дездемона).
Ірина Скобцева та Сергій Бондарчук
Сергій Бондарчук не мав спеціальної режисерської освіти, однак у 1959 році відбувся його режисерський дебют.
Він зафільмував драму на тему Другої світової війни «Доля людини» за однойменним оповіданням Михайла Шолохова, де також зіграв головну роль. Протягом першого року прокату фільм подивилися 39 мільйонів глядачів, а ще картина здобула низку призів на міжнародних кінофестивалях.
Акторської роботи Сергій Бондарчук не залишив і продовжував зніматися у різних режисерів, як у відомих, наприклад, у класика італійського неореалізму Роберто Росселліні («Ніч у Римі», 1960), так і у режисерів-дебютантів («Сергійко», 1960, реж. Г. Данелія, І. Таланкін).
В 1961 році Сергій Бондарчук розпочинає роботу над своєю другою режисерською картиною, екранізацією роману Льва Толстого «Війна і мир», який став одним із найдорожчих та наймасштабніших історичних фільмів радянського кіно з кошторисом понад 8 мільйонів рублів.
Кадр з фільму "Війна та мир", реж. С. Бондарчук, у ролі Наполеона Владислав Стржельчик
Деякі епізоди «Війни та миру» фільмували в Україні, на Закарпатті, й краєзнавець, екскурсовод і волонтер з Мукачева Максим Адаменко дослідив, де саме: «З грудня 1962 по травень 1963 року знімальна група зі 150 вагонами обладнання працювала в кіноекспедиції на Закарпатті. Відзняли епізоди Шенграбенської та Аустерлицької битв 1805 року.
Через кліматичні умови тих років, у Закарпатській області було знято ще 231 сцену, які спочатку планували фільмувати в інших місцях.
Так, за участі 3000 солдатів Прикарпатського військового округу (2500 у французьких уніформах та 500 у російських) фільмували бій під Червоним, Шенграбенську битву - в районі села Куштановиця, битву під Аустерліцем – на околицях Сваляви».
На Закарпатті фільмувалися й епізоди з Наполеоном Бонапартом, якого зіграв відомий російський актор з Ленінграда (нині – Санкт-Петербург) Владислав Стржельчик.
Перші дві серії «Війни та миру» вийшли у прокат в кінотеатрах у 1965 році, ще дві серії – у 1967-му.
Фільм подивилися 59 мільйонів глядачів. Картина мала гучний міжнародний успіх, здобула «Оскар» та «Золотий глобус» за найкращий фільм іноземною мовою, інші відзнаки, демонструвалася на багатьох міжнародних кінофестивалях.
Кадр з фільму "Війна та мир", реж. С. Бондарчук, у ролі Наполеона Владислав Стржельчик
Варто згадати, що серед тих, кому завдячуємо успіхом фільму, був ще один українець, оператор-постановник Анатолій Петрицький, син видатного українського художника Анатолія Петрицького.
Тим часом ще у 1965 році легендарний італійський продюсер Діно де Лаурентіс ініціював створення історичного кінопроєкту «Ватерлоо», до участі в якому долучилася одна з найпотужніших американських кінокомпаній «Columbia Pictures».
Діно де Лаурентіс був визнаним авторитетом, успішним продюсером як стрічок видатних італійських режисерів, наприклад, Роберто Росселліні, Вітторіо де Сіка, Федеріко Фелліні, так і картин британських та американських режисерів.
В той час він випустив дороговартісну постановку «Біблія: Початок…» із класиком американського кіно, режисером Джоном Хьюстоном.
Тому звісно переговори щодо «Ватерлоо» спершу велися саме із Хьюстоном. Фільмувати планували в Європі, зокрема в країнах так званого «соціалістичного табору» - Югославії, Болгарії, Румунії, адже там зйомки обходились значно дешевше. Співпраця із Хьюстоном не склалася, та ще й попри свій авторитет де Лаурентісу ніяк не вдавалося зібрати необхідний бюджет.
Успіх «Війни та миру» наштовхнув відомого продюсера на ідею запропонувати кіностудії «Мосфільм» спільну постановку. До того ж «Мосфільм» на той час вже мав досвід копродукції з європейськими кінокомпаніями, а ще головна радянська кіностудія могла залучити військових і отже суттєво зекономити кошти.
Керівництво «Мосфільму» погодилось, але висунуло пропозицію доручити постановку Сергію Бондарчуку й Де Лаурентіс вочевидь з радістю погодився на кандидатуру «Оскарівського» лауреата.
У сценарії йшлося про найдраматичніший період життя Наполеона Бонапарта, від вигнання на острів Ельба у 1814 році до 1815-го, коли відбулася остання битва великого полководця під Ватерлоо, перебіг подій якої мав стати основою майбутньої стрічки.
На роль Наполеона запросили відомого американського актора театру та кіно Рода Стайгера, інших героїв також мали зіграти зірки, серед них канадієць Крістофер Пламмер (Веллінгтон), а невелику роль французького короля Луї XVIII – Орсон Уеллс. У стрічці також мали зніматися й інші радянські та іноземні актори.
Поза сумнівами саме Сергій Бондарчук і запропонував вже добре знані йому локації.
Протягом 1969 року фільмували інтер’єри у Римі, а Нижнє, Солотвино, Холмець, Середнє на Закарпатті перетворилися на околиці бельгійського селища Ватерлоо.
Кадр з фільму "Ватерлоо", реж. С. Бондарчук, у ролі Наполеона Род Стайгер
Письменник Олесь Ільченко у книзі «Збирачі туманів» розповів, як він дванадцятирічним хлопчиком побував на знімальному майданчику «Ватерлоо». Батько письменника Григорій Чужий працював директором картини «Комісари», яку саме в цей час фільмувала у Мукачеві знімальна група кіностудії імені Олександра Довженка на чолі з режисером Миколою Мащенком.
Випав вихідний, і Григорій Чужий з сином поїхали подивитися, як Бондарчук разом із іноземцями фільмує новий фільм:
«Бондарчук, із розкішним солом’яним брилем на голові, сидів на великому розкладному стільці й виглядав по-справжньому велично, як і належало творцеві грандіозної епопеї. А перевдягнена радянська піхота зображувала вояків армій країн Європи, які на початку XIХ століття зійшлися в битві під Ватерлоо».
Щоправда, того дня майбутньому письменнику не пощастило побачити на знімальному майданчику видатну гру Рода Стайгера у ролі Наполеона.
Фільм «Ватерлоо» вийшов у 1970 році, кошторис стрічки склав 25 мільйонів доларів, й за масштабністю батальних сцен за участі 17 тисяч солдат піхоти та 2 тисячі кавалеристів «Ватерлоо» перевершило «Війну і мир».
Кадр з фільму "Ватерлоо", реж. С. Бондарчук, у ролі Наполеона Род Стайгер
Наступного 1971 року «Ватерлоо» здобуло дві нагороди Британської кіноакадемії BAFTA за роботу художника-постановника та найкращий дизайн костюмів, а Діно Де Лаурентіс – найвищу відзнаку італійського кіно, премію «Давид Донателло» за найкращий фільм.
Фільм успішно демонструвався у Великій Британії та інших країнах Європи, однак повністю не окупився.
Попри це, нині «Ватерлоо» Сергія Бондарчука вважається класикою й однією з найбільш масштабних батальних стрічок в історії світового кіно. Майстерність, з якою зроблена картина, вражає й сьогодні, особливо беручи до уваги те, що створена вона задовго до того, як у кіно почали використовувати комп’ютерну графіку.
Фільм також вплинув і на наступні покоління кінематографістів, зокрема режисер популярної кінотрилогії «Володар перснів» Пітер Джексон якось зізнався, що один із фільмів, які надихали його власні проєкти – це «Ватерлоо».
У світі було і є не так багато режисерів, здатних створювали дорогі історичні картини з велелюдними батальними сценами, й Бондарчук один з них. Ймовірно, саме простори степів рідної Херсонщини вплинули на його відчуття масштабу на екрані. Бондарчук заслужено вважався чи не найкращим баталістом у радянському кіно, й змагатися з ним міг хіба що Юрій Озеров, поставновник кіноепопеї про Другу світову війну «Визволення»(1969-1972).
Хоча більшу частину свого життя Бондарчук прожив у Москві, він ніколи не цурався й тим більш не соромився свого походження, навпаки, завжди наголошував, що він українець, і згадував, що в батьківській хаті у них висів портрет Тараса Шевченка.
Сергій Бондарчук
Він підтримував щирі й теплі стосунки з українськими режисерами Володимиром Денисенком та Миколою Мащенком, у якого він зіграв кардинала Монтанеллі в трисерійному телевізійному фільмі «Овод» (1980).
А ще Сергій Бондарчук мріяв екранізувати «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя та зіграти роль Тараса й знімати цю картину у співпраці з кіностудією імені Олександра Довженка, однак втілити цей проєкт йому не вдалося.
Режисер і актор Олександр Денисенко, який закінчив акторський факультет майстерні Сергія Бондарчука та Ірини Скобцевої у ВДІКу (Москва) згадував, що на початку лекції майстр завжди звертався до своїх студентів українською, хоча, звісно, далеко не всі студенти були з України, й часто цитував на пам’ять рядки з «Кобзаря».
Бондарчук працював на «Мосфільмі», найбільшій та найпотужнішій кіностудії СРСР, він завжди отримував великі кошториси на свої фільми та міг собі дозволити багато з того, що видавалося недосяжним переважній більшості радянських кінематографістів.
Він був представником тогочасної радянської еліти, шанованим владою лауреатом, здається, всіх можливих радянських нагород, депутатом, секретарем Спілки кінематографістів СРСР. Однак варто визнати, він дійсно був талановитим режисером, актором і педагогом.
Звичайно, не слід поспішати називати його українським режисером, він діяч радянського російського кіно.
Серед тих, хто творив російську культуру, було чимало відомих українців, і Сергій Бондарчук один з них. Це потрібно знати та пам’ятати, як і те, що перший з усього двох «Оскарів» радянського кіно здобув саме українець.
Коментарі (0)