З часом, історичним і побутовим, Микола Павлович перебував у доволі складних стосунках. Пару разів я стикався з тим, що він сприймав мене заледве не як свого ровесника, хоча належав до покоління моїх батьків.

Коли наближався ювілей Мащенка, 70 років, я спробував схилити його до ювілейних торжеств. Куди там? Підливаючи в мою чарчину свій традиційний коньяк, який він завжди магічним порухом виймав з кабінетних глибин («пий, це не той гімнякуватий коньячок, який ти мені недавно приносив, це брати-вірмени мене обдарували»!), Мащенко оповів, а точніше відтворив, у мініспектаклі, водночас ексцентричному і реалістичному, багатому на квазіправдиві подробиці, свою поїздку на батьківщину, на Луганщину (Луганщину, о, порятуй її, Господи!).

Advertisement

Там усі родичі, з якими спілкувався, хрещена мати, до прикладу, переконливо довели, що Коля Мащенко (так він себе називав) народився ні в які не 1920-ті, а значно пізніше… Та й чи народжувався? - такий сумнів зблиснув у моїй захмелілій голові. Зблиснув і миттю погас: Микола Павлович проголосив тост за наших матерів…

Матінку свою він боготворив. Завжди підкреслював, що походив із народних низів - але таких, де панували висока мораль і так само висока естетика.

Advertisement

Сам у своїй поведінці, одязі, манерах виглядав аристократично. Кажуть, у цьому він багато що взяв у Івана Петровича Кавалерідзе, режисера, скульптора, з яким працював на початку своєї кінокар’єри. Жодної розхлябаності в одязі, жодного нехлюйства. Ніяких тобі світерів і джинсів. Таких модних у його ровесників. Хіба що іноді можна було побачити його без піджака і краватки, але ж у білосніжній, свіжій сорочці…

Жінкам це подобалось - а як це могло не подобатись?

Мащенко - режисер, що значить директор по життю, у англійців воно так і називається, director. Так що призначення Миколи Павловича в кінці 1980-х, на хвилі наростаючого патріотичного піднесення, генеральним директором кіностудії імені Олександра Довженка, було логічним.

Advertisement

У цій ролі він просто купався - жести, мова випромінювали справжню насолоду тим подарунком, який піднесло йому життя. Хоча подарунок був такий собі, адже йшлося і про велику відповідальність за долю українського кіно.

Перші два пункти у програмі Мащенка-директора були такі. Перший - позбутись специфічного запаху сечі, який ударяв в ніс кожному, хто заходив до адміністративного студійного корпусу (уповні совєтський запах, який супроводжував радянську людину, куди б вона не поткнулась). Другий - українізувати друкарські машинки (на них не було українських літер!). З цим якось упорались, хоча й не відразу.

Advertisement

А далі пішло більше – новий директор зробив ставку на молодих. На студії з'явилось об'єднання «Дебют» на чолі з Мащенковим товаришем Олександром Ітигіловим (разом вони зняли «Іду до тебе» і «Як гартувалась сталь»), і пішло-поїхало: Сергій Маслобойщиков, Олесь Янчук, Андрій Дончик, Віктор Приходько, Наталя Андрійченко...

Мащенко щораз бурхливо радів з'яві молодих. Накривались столи, з'являвся неодмінний дорогий коньяк (знов-таки од братнього вірменського народу), Микола Павлович п'янішав – не від алкоголю, від того, що ось воно, плем'я молоде і незнайоме! І це було продовження вже давньої його діяльності – адже саме він у Спілці кінематографістів був куратором молодих, саме завдяки йому виник і досі функціонує міжнародний кінофестиваль «Молодість».

Advertisement

А ще такий епізод, від Романа Балаяна. Молодого тоді режисера заходились викурювати зі студії - знайшлись недоброзичливці. Уже облаштувалась якась засіданка, уже пішли в хід відповідні характеристики. І тут до кімнати вривається Мащенко і голосно, пристрасно, як умів тільки він, кричить: «Це ж кого ви збираєтесь зі студії виперти? Це ж новий Фелліні?». Усі одразу замахали руками: «Коля, заспокойся ти! Нічого такого…». На тому процес і зів’яв, не политий супротивними словесами. І це не якийсь поодинокий випадок…

Узагалі Мащенко, поруч Тимофія Левчука, так багато визначав у житті Спілки. І, може, найперше от се: радість чужому талантові. Слівце «геніально!» злітало з його щедрих уст не завжди у згоді з реальною цінністю кінотвору, але завжди щиро, завжди як аванс і надія на талант і долю.

Advertisement

Із тих, кого я знав, тільки Богдан Ступка міг дорівнятися в оцій радості таланту, особливо ж молодої людини. Може тому вони й поховані майже поруч, у кінці центральної алеї Байкового цвинтарю.

Попри те, що Мащенко був директором, та зйомки епічного «Богдана-Зіновія Хмельницького» велися з великими труднощами і великими перервами. Якось зустрічаю його на студії. «Щоб ти знав – приїздив до нас президент Кучма, Леонід Данилович, да! Я показав йому наш матеріал, свого «Хмельницького»… Він плакав».

Я, з недовірою: «Ну да, заплаче він, як же. Це із нього коньяк крапав, яким ви його напоїли!» Мащенко, обурено: «Що ти, що ти, це ж президент. Я сидів поруч, у темряві. Сльози текли, потім він обняв мене і подякував. Грошей пообіцяв - не мені, студії…». Як пообіцяв – так і «виконав».

Хоча Мащенко умів ладити із владою, як ніхто, одначе в останні роки і йому це вдавалося усе рідше.

Він завжди був вхожий у високі кабінети, його любили можновладці. Справжній авторитет і пошанування кіноманів і колег приніс йому колись фільм «Комісари». Тоді, в 1969-70-му, режисерові попсували чимало крові, вимагаючи нових і нових переробок. Причиною було те, що комісари в картині (в далекому 1921-му) вже сумнівалися у своїй вірі і в своєму вождеві, Володимирі Леніні. Не всі, звичайно, але навіть найправовірніші вважали, що не зле б знову пальнути з «Аврори», так би мовити обнулити революцію, почати все спочатку. Хоча за великим рахунком фільм, стилістично й світоглядно, тяжіє до оповіді про першохристиян, першовірян.

Той, хто вірує, завжди наражається на спротив тих, для кого віра, а з тим разом совість і честь, є чимось несправжнім, ефемерним. Мащенко - за моїми спостереженнями - завжди вірив - у те, що робив, що сповідував. У завтрашній день, зрештою.

Вони лишились в історії кіно, Мащенкові фільми. Не всі, звичайно. На мій смак, йдеться передусім про картини «Дитина», «Комісари», «Іду до тебе», «Овід», «Все перемагає любов», «Богдан-Зіновій Хмельницький»… Хтось забере щось звідси, хтось додасть. Були ще документальні стрічки, були книжки.

Микола Мащенко у чомусь був більшим від своїх фільмів. Життя його - це ще один фільм, який він витворював з неймовірним запалом, пристрастю, енергією, любов’ю.  Й самоіронією - без цього теж не траплялось жодної його імпрези.

Пригадаймо сьогодні Миколу Мащенка.

Запрошую всіх на вечір з нагоди ювілею кінорежисера, який відбудеться 25 січня в Будинку кіно. Вхід вільний.