Сергій Плохій
Агресія Росії проти України спричинила війну дев’ятнадцятого століття, яка ведеться із застосуванням тактики двадцятого століття та зброї двадцять першого століття. Її ідеологічне підгрунття сформувалося за часів російської імперії; її стратегія взята Кремлем із підручників часів Другої світової війни; її ключовою особливістю є широке використання дронів. Україна наразі веде битву за майбутнє усього демократичного світу, тому світ просто зобов'язаний і далі її підтримувати. Це стосується не лише України. Йдеться про таке майбутнє світу, яким ми його бачимо.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС!
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Сергій Плохій – професор історії та директор Українського науково-дослідного інституту Гарвардського університету. Його остання книга має назву «Російсько-українська війна: повернення історії».
Пітер Померанцев
Після двох років війни вже всім ясно, що Україна буде героїчно боротися за свою свободу. Але це вже війна не тільки проти України, постає питання, чи здатен Захід діяти консолідовано, аби протистояти російській загрозі, а також зростаючим загрозам з боку все більш агресивних авторитарних великих держав. Попри занепокоєння, яке останнім часом викликає ситуація у Сполучених Штатах, ми все ж таки бачимо перспективу у майбутньому. Майбутньому, в якому демократії по всьому світові об’єднуються, забезпечують себе усім необхідним (і, перш за все, достатньою кількість зброї) для стримування агресії банди диктаторів, які об'єднались зараз навколо Путіна. Україна буде лідером в цій демократичній спільноті. Але демократії можуть бути конкурентноспроможними в 21-му столітті, лише якщо ми будемо працювати разом. В протилежному випадку – якщо ми будемо розділеними – тоталітарні агресори винищать нас поодинці одного за одним.
Пітер Померанцев є старшим науковим співробітником Інституту SNF Agora Університету Джона Гопкінса, а також автором книги із назвою «Нічого правдивого й усе можливо: Сходження до сучасної Росії».
Євген Кисельов
Спогади про початок війни?
Тієї ночі я взагалі не спав. Густе передчуття війни висіло в повітрі, воно було таке густе, що, здавалося, стало вже якоюсь матеріальною субстанцією, наче її вже можна було торкнутися рукою. Читаю пости своїх друзів, знайомих, колег у соцмережах. Багато хто тієї ночі також не спав. Ніхто не хотів вірити, що ось-ось почнеться війна. Але інтуїція – первісний інстинкт небезпеки, успадкований від наших предків – підказувала нам, що ось-ось щось розпочнеться.
В Інтернеті я дивився пряму трансляцію з Нью-Йорка. Йшло засідання Ради безпеки ООН. На ньому розглядався протест України проти визнання Москвою незалежності самопроголошених республік Донбасу. Західні дипломати зачитували правильні, політкоректні промови, висловлюючи глибоку занепокоєність діями Путіна, говорили про категоричну неприпустимість порушення міжнародного права, про непорушністю кордонів.
І раптом десь вдалині пролунали вибухи. Мій будинок у Києві стоїть на пагорбі, що височіє над Подолом, а вікна моєї квартири дивляться на схід. Десь там, удалині, на лівому березі Дніпра виднілися спалахи далеких вибухів. Сумнівів вже не було: розпочався ракетний обстріл околиць Києва – можливо, удари завдавалися по аеропорту «Бориспіль».
Одразу пригадалися слова старої радянської пісні: «22 червня, рівно о четвертій ранку, Київ бомбили, нам оголосили, що почалася війна». Я глянув на годинник: ще не було й четвертої ранку.
На моніторі комп'ютера засідання Ради Безпеки ООН тривало, наче нічого не сталося. Там дотримувалися того самого порядку денного, який щойно на моїх очах повністю й безповоротно застарів. Мені хотілося закричати: «Хтось, скажіть їм там, що війна вже почалася! Занадто пізно висловлювати глибоку занепокоєність. Путін радить вам запхати вашу глибоку занепокоєність, самі знаєте куди».
У цей момент я почув жахливо гучний звук літака, що наближався. Здавалося, ніби реактивний винищувач пролетів над дахом мого будинку, ледь не зачепивши його. Скоро мені пояснять, що такий звук видає крилата ракета, яка низько прямує до цілі.
Потім я багато різного бачив – бачив шосе із суцільними рядами машин до самого горизонту, як у якомусь фільмі-катастрофі. Шосе, що веде на захід, натовпи біженців, які штурмують вагони потягів, вщент набиті жінками, дітьми, собаками й котами. Вони вже не плачуть і не жаліються, лише тихими голосами розповідають одне одному про тих, хто загинув чи пропав безвісти... Горе також настільки густо нависає в повітрі, що відчуваєш його майже фізично.
Така-от у мене картина першої ночі війни: дипломати на екрані, які зосереджено дебатують в ООН під акомпанемент вибухів і гуркіт крилатих ракет. Цей образ досі стоїть перед моїми очима.
О 4:30 ранку за київським часом Путін нарешті з’являється на телебаченні й фактично оголошує війну Україні. Як тоді, у далекому 1941 році, коли гітлерівська Німеччина постфактум оголосила війну СРСР, коли літаки Люфтваффе вже бомбили українські міста, а німецькі танки котилися українською землею.
Лише через півтори години після початку вторгнення представникові України в ООН нарешті дають слово й він повідомляє, що 45 хвилин тому російський президент оголосив війну його країні, і що вона вже палає.
Але про це я дізнався пізніше, зі стенограми засідання. На той час я вже перестав дивитися трансляцію – не було сенсу.
Тепер, через два роки, згадуючи все це, я знову й знову повторюю: лише перемога над агресором може відновити мир у Європі. Ні дипломатія, ні переговори, ні Рада Безпеки, ні Генеральна Асамблея ООН не зупинять знавіснілого кремлівського диктатора. Тільки військова поразка. Іншого шляху немає.
Євген Кисельов – російський тележурналіст, який до того, як його змусили переїхати з Росії до України, був ведучим щотижневої програми новин «Итоги» на НТВ у 1990-х роках і одним із найвідоміших російських тележурналістів. Він також є активний діячем російської демократичної опозиції.
