5 грудня світ святкує Міжнародний день волонтера. День людей, які за рахунок власного часу, а подеколи і грошей, допомагають тим, хто цього потребує. З кожним роком кількість волонтерів у світі збільшується.
В Україні також розширюється волонтерський рух. Війна Росії проти України дала поштовх багатьом людям почати волонтерити та допомагати армії. Але робота відбувається не тільки на військовому фронті. Українські волонтери допомагають дітям, тваринам, бідним людям, природі. Kyiv Post зібрав історії тих, хто кожен день жертвує собою, але не жалкує, що обрав волонтерську діяльність.
Анастасія Рокитна, VATRA
«Мене як волонтера надихають військові»
Коли ви стали волонтером? Три роки тому ми почали волонтерити. Особисто я стала військовим волонтером, тому що зараз в суспільстві є така потреба. Ми приїздили у дитячі будинки, військові шпиталі, привозили бійцям продукти. З 24 лютого (коли почалось повномасштабне вторгнення Росії) працюємо посилено. Були величезні запити від бійців, тому ми розвозили допомогу.
Що для вас означає волонтерство? Взагалі волонтерство – це як стиль життя. Тому що ти постійно відчуваєш, що хочеш допомогти. Ти можеш часто ігнорувати власні потреби для того, щоб закрити запити інших. Волонтеру важливо мати ресурс, щоб ділитися своєю внутрішньою любов’ю і теплотою. Коли ти цього не маєш, досить складно. Бо не розумієш, навіщо ти це робиш. Тому волонтерство це і про внутрішній стан. Особисто мене як волонтера надихають бійці. Коли я бачу, в яких умовах вони живуть, мені хочеться ще більше працювати, щоб їм допомогти.
З якими труднощами стикаєтесь? Найбільші складнощі у роботі військового волонтера – обстріли та міни. Війна є перешкодою. Складно з тим, що люди звикають до війни, вони вже не такі активні в донатах. І ти як волонтер маєш вигадувати, як зацікавити людей, надихати їх, щоб вони допомагали грошима на забезпечення потреб військових.
Як волонтеру не вигоріти? Треба вміти балансувати, бо в якийсь момент починає переважати бажання допомогти комусь. Емоційне вигорання – це досить поширена історія. З початком великої війни дуже багато запитів, роботи, і ти весь час працюєш, а в якийсь момент не можеш зупинитися. Навіть коли береш один вихідний, тобі все одно телефонують, пишуть, бо не всі ж знають, що у тебе вихідний. Я рада, коли наші волонтери їдуть кудись відпочити чи просто беруть вихідні на тиждень-два. Всі повинні відпочивати.
Що надихає? Найбільш приємно, коли військові дякують. Вони завжди знаходять в собі ресурси, щоб і нас підтримати. Волонтери і військові – це взаємодопомога. Ми відчуваємо потребу один в одному. Тут взаємна любов. Інколи бувають і негативні моменти. Скоріш за все, це просто через вигорання. Люди втомлюються. Але ми зараз на одному фронті і маємо підтримувати один одного, а не шукати якісь проблеми.
Юрій Ліфансе, Спільнота Святого Егідія
«Приємно, коли вдається змінити становище людини»
Коли ви стали волонтером? Наша команда Спільноти вперше зібралася 1 грудня 1991 року в день референдуму за незалежність України. Батьки пішли голосувати, а ми пішли в інтернат до дітей. З того часу ми читаємо Євангеліє і допомагаємо бездомним та бідним людям.
Що для вас означає волонтерство? Я себе волонтером не називаю, намагаюсь бути християнином. Та волонтер – це перш за все безкорислива робота: ти працюєш, але не отримуєш за це зарплату. Тому, коли у мене питають, чим я займаюсь, відповідаю: у вільний від роботи час, викладаю італійську (сміється).
Коли допомагаєш, ти знаходиш сенс свого життя, свободу. Допомагати найбіднішим – це найбільша свобода. Тому що заради допомоги їм ти спілкуєшся і з самими бездомними, і з міністрами, і з мерами, робиш навіть неможливе. Особливо приємно бачити результати своєї роботи. Ми десятиліттями боремося за пункти обігріву по країні для бідних та бездомних, щоб вони виглядали цивілізовано. І тепер ми маємо «пункти незламності». Можливо, наша боротьба допомогла зрозуміти, якими мають бути ці пункти.
З якими труднощами стикаєтесь? Під час війни ми часто працюємо не у своїх містах. Ми повернулися в Київ роздавати їжу бездомним десь 28 лютого, між тривогами телефонували людям і кликали їх приходити за допомогою. Це незабутні враження.
Зараз бездомних людей більше навряд чи стало. Тому що вони так само евакуювалися туди, де є прихистки для біженців. По-справжньому відчувають бідність літні люди, які частіше стали до нас приходити на роздачу безкоштовної їжі.
Як волонтеру не вигоріти? Треба мати дуже багато друзів, які будуть тобі допомагати. З якими ти переживаєш всі складнощі свого життя. Це, мабуть, єдиний рецепт.
Що надихає? Люди, які приходять за допомогою, такі самі, як і всі. Є вдячні, є невдячні. Найкраще, що ти бачиш, коли вдається змінити становище людини. Що вона більше не потребує твоєї допомоги, а навпаки приходить допомагати іншим. Це приємно.
Валерія Жукова, «М’які лапки»
«Мені простіше купити корм тваринам, аніж витратити гроші на себе»
Коли ви стали волонтером? Спочатку ми з чоловіком почали годувати котиків на вулиці. Але це не було масштабно: тварин додому не брали, домівки їм не шукали. Пізніше з Наталією (подруга Валерії) ми створили групу у Фейсбук «М’які лапки», яка вже існує більше ніж 3 роки.
Що для вас означає волонтерство? Ми з Наталією волонтери за покликом душі. Не можемо пройти повз хворої чи голодної тварини. Ми кожен день годуємо котиків, собак. Інакше вже не можемо.
Я вважаю, що кожна людина може таке робити. Навіть якщо не залишити собі тварину, то хоч не пройти повз – віднести до клініки, розмістити пост та попросити про допомогу. Але не всі хочуть, бо вважають, що можна скинути це на когось іншого. Ми, напевно, і є тими людьми, на кого скидають (сміється).
Ми допомагаємо тваринам за власний рахунок, витрачаємо свій час. І ми не шкодуємо. Навпаки, намагаємось більше заробити, більше зробити – нагодувати, вилікувати, знайти домівку. Мені набагато простіше купити корм тваринам, аніж витратити гроші на себе.
З якими труднощами стикаєтесь? Складнощі в перетримці котиків. Ми більшість тварин з вулиці тримаємо у себе вдома. Якщо є хворий котик, його треба тримати окремо. Але якщо у мене вдома вже 7 котиків, то окремо немає де тримати. Тому допомога з перетримкою – це найголовніше.
Також труднощі з грошима. Бо дуже багато йде на лікування, деякі ліки не дешеві – можуть коштувати до 100 доларів. Тому ми закликаємо людей в нашій групі у Фейсбук допомагати.
Плюс з початком війни люди, які вирішили евакуюватися, залишали багато своїх тварин на перетримку. У мене на початку березня вдома був 31 котик. Тобто роботи додалось, а рук – ні.
Як волонтеру не вигоріти? Інколи тиждень тихо – ніхто не забирає до себе тварин. Вже руки опускаються, хочеться плакати. А інколи буває, що забирають ледве не всіх котиків. У мене навіть у квітні взяли дорослу кішку. Це було неочікувано, я була щаслива.
Якщо ж морально складно, то перше, що треба зробити – поплакати, і стає трохи краще. Потім береш себе в руки, заспокоюєшся. Ми з Наталією поговоримо, підтримаємо одна одну, і вже легше.
Що надихає? Щасливі життя наших котиків, які вже вдома, та їхні фотографії.
Коментарі (0)