Анастасія Баірд, Катерина Курман і Софія Гусєва — три різні за темпераментом, творчим досвідом й художнім почерком — справжні зірки театру «Київ Модерн-балет». Кожна з них вносять свій вагомий внесок у формування характеру театру, заснованого відомим хореографом Раду Поклітару
На сцені кожна з прим проживають десятки історій, щоразу знаходячи нові інтонації у своїй пластичній мові. Для кожної з них танець — більше, ніж професія. Це спосіб мислення, внутрішня дисципліна, мистецтво бути чесною із собою та публікою. Під час повномасштабної війни сцена стала ще й місцем, де народжується надія, а кожен вихід перед глядачем набув нового змісту.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
KyivPost поговорив із двома провідними артистками театру — Анастасією Баірд, Катериною Курман та солісткою театру Софією Гусєвою — про міфи довкола сучасного балету, ролі, що змінюють артистів, місію мистецтва під час війни та джерела сили, які допомагають виходити на сцену навіть після найважчих ночей.
Куди піти в Києві цими вихідними: афіша подій 4-5 липня 2026 року
Анастасія Баірд
Провідна артистка академічного театру «Київ Модерн-балет» від 2020 року. Виступала на міжнародних балетних гала-концертах у Латвії, працювала запрошеною артисткою Hamburg Ballet у Німеччині, а також була асистенткою Раду Поклітару під час постановки балету «Вій» у Ризі.
Її сценічні роботи вирізняються поєднанням технічної точності, драматизму та емоційної відкритості.
Kyiv Post (KP): Який міф про балет або сучасний танець вам хотілося б зруйнувати?
Анастасія Баірд (АБ): По-перше, міф про те, що це легко. Коли ви бачите балет на сцені, здається, що це просто танець і нічого складного в ньому немає. Але за цією легкістю роки підготовки, щоденна кропітка праця, дисципліна й постійна робота над собою.
По-друге, міф про те, що балет і сучасний танець – це не спорт. Я вважаю, що мистецтво танцю у виставі можна прирівняти до Олімпійських ігор, адже все відбувається наживо. У нас є лише один шанс виконати технічний елемент — пірует, стрибок чи підтримку. Немає можливості зупинитися, виправити помилку чи виконати елемент повторно. Саме тому фізична й психологічна підготовка артистів є не меншою, ніж у професійних спортсменів.
KP: Яка роль або партія відкрилася для вас по-новому протягом року?
АБ: Напевно, це партія Віолетти у балеті «Травіата». Напередодні прем’єри я травмувалася, тому не танцювала першу виставу.
Коли відбулася моя прем’єра, увесь свій фізичний біль — травма була непростою, я намагалася уникнути операції й якнайшвидше повернутися на сцену — я перенесла у глибинний світ самої героїні. Віолетта також страждає від важкої хвороби й до останнього бореться за своє палке кохання. Думаю, саме тому ця партія відкрилася для мене зовсім по-новому.
КР: Як повномасштабна війна змінила ваше розуміння ролі мистецтва?
АБ: Війна ще більше переконала мене в тому, що їй ніколи не вдасться перемогти мистецтво та культуру. Ми, українці, продовжуємо творити, виходити на сцену, грати вистави, давати концерти й нести українське мистецтво на високому рівні. Для мене це надзвичайно важливо, адже поки існують українське мистецтво й культура — існує наша нація.
KP: Що сьогодні, під час війни, після обстрілів, мотивує вас виходити на сцену знову і знову?
АБ: Коли почалася повномасштабна війна, я евакуювалася за кордон. Не повірите, але перше, що я купила після приїзду, — це балетні балетки. Потім одразу почала шукати балетний зал, щоб підтримувати себе у формі.
Тому я скажу так: ця дисципліна вже давно в мене в крові. Мабуть, я просто не можу жити без танцю.
Так, після обстрілів і безсонних ночей дуже складно фізично працювати. Але тоді я думаю: а що роблять лікарі, які після таких самих ночей мають зранку оперувати людей? А що роблять люди, які працюють на всіх фронтах нашої країни? А військові, які щодня нас захищають?
Саме тоді я знаходжу в собі сили виходити на сцену. Бо, можливо, хтось із цих людей прийде на нашу виставу і хоча б на одну годину зможе відволіктися від усього, що ми сьогодні переживаємо разом.
Катерина Курман
Провідна артистка академічного театру «Київ Модерн-балет» від 2018 року, хореографиня та авторка низки постановок, серед яких «Ой, я чумак нещасливий», THESE PEOPLE, Referent, «Ці люди» та повнометражний балет «Аліса в Задзеркаллі». Брала участь у міжнародних мистецьких проєктах в Україні та за кордоном, співпрацювала з американською хореографинею Stefanie Noll, створила перформанс Farba, а у 2025 році стала хореографкою-постановницею балету «Соляріс» у Львівській національній опері. Гастролювала у Нідерландах, Угорщині, Латвії, Німеччині, Франції та Бельгії. Для Катерини сучасний танець — це передусім енергія тіла, свобода художнього самоствердження.
KP: Який міф про балет або сучасний танець вам хотілося б зруйнувати?
Катерина Курман (КК): Один із найпоширеніших міфів про сучасний танець полягає в тому, що це лише набір хаотичних рухів. Насправді за видимою свободою стоїть велика технічна підготовка, багаторічна практика та глибоке розуміння власного тіла. Навіть для того, щоб рухатися вільно й безпечно, танцівник має володіти технікою.
Професійні артисти сучасного танцю працюють із навантаженнями, співставними з навантаженнями професійних спортсменів. Ця сфера вимагає фізичної витривалості, дисципліни, постійного пошуку та вдосконалення. На мою думку, класичний танець є важливою основою, на якій будується багато практик сучасного танцю, навіть якщо їхня сценічна форма суттєво відрізняється.
КР: Яка роль або партія відкрилася для вас по-новому протягом року?
КК: Для мене цього року відкрилася роль спостерігача. Не лише в театрі, а й загалом у житті.Я почала більше спостерігати за тим, що відбувається навколо мене, помічати деталі, які раніше могли залишатися непомітними. Саме ця позиція допомагає мені глибше розкривати персонажів, розуміти їхні внутрішні конфлікти, переживання та найтонші емоційні моменти. Для мене роль спостерігача стала важливою частиною не лише професії, а й власного життя.
КР: Як повномасштабна війна змінила ваше розуміння ролі мистецтва?
КК: Війна дуже заземлила мене й, я б сказала, розплющила очі на мистецтво загалом і на мою роль у ньому.
Якщо раніше мистецтво для мене було більше про споглядання чи розвагу, то сьогодні українське мистецтво — це своєрідний маніфест кожного митця: бути почутим, бути зрозумілим, донести свою думку.
Зараз мистецтво, як на мене, відіграє одну з найважливіших ролей у культурному житті країни. Саме воно здатне висвітлювати важливі теми, піднімати складні питання, говорити про нашу національну ідентичність і допомагати кожному українцю краще розуміти себе. У цьому я бачу його величезну силу.
Тому сьогодні надзвичайно важливо створювати й бути почутим. Мистецтво має надихати. Для мене воно також має бути певною мірою загоювальною історією для кожного з нас. Адже зараз у нашому житті дуже багато болю, тривоги й переживань.
Мені хотілося б, щоб мистецтво стало таким прекрасним фільтром, який допомагає людям проживати ці емоції. Хотілося б, щоб на мистецькі події приходило дедалі більше людей, щоб мистецтво ставало більш масовим, об’єднувало українців і митців, а держава цьому всіляко сприяла.
КР: Що сьогодні, під час війни, після обстрілів, мотивує вас виходити на сцену знову і знову?
КК: Чесно кажучи, щоразу ставлю собі це запитання: як вийти на сцену? Як це зробити?
Не хочу романтизувати цю тему, тому що це справді важко. Важко зібратися, важко зібрати думки докупи, важко знайти натхнення, очиститися від усього, що накопичується під час тривог, паніки, постійної втоми й стресу.
Насправді дуже складно зберігати внутрішню дисципліну, коли навколо стільки хаосу. Ти теж піддаєшся цьому хаосу, а потім буквально збираєш себе по шматочках.
Але всередині завжди є відчуття якоїсь надмети, що це — надзвичайно важливо. Ти постійно шукаєш відповідь на запитання, чому це важливо саме зараз. І ця відповідь може змінюватися.
Та, мабуть, найголовніше для мене — це той особливий зв’язок, який виникає між глядачем і артистом. У цьому я бачу певну лікувальну силу мистецтва – і для тих, хто сидить у залі, і для тих, хто виходить на сцену.
Софія Гусєва
Солістка академічного театру «Київ Модерн-балет», яка приєдналася до трупи у 2022 році після завершення навчання в Київському державному фаховому хореографічному коледжі. Лауреатка міжнародних конкурсів, виконавиця провідних партій у виставах театру, серед яких «Довгий різдвяний обід», «Дискримінація», Swan Lake. Modern, «Спляча красуня», «Друзі», «Вій», «Кармен.ТV», «Завтра», «Болеро» та інші.
Попри молодий вік, поєднує технічну впевненість із тонкою емоційністю.
KP: Який міф про балет або сучасний танець вам хотілося б зруйнувати?
Софія Гусєва (СГ): Хотілося б зруйнувати міф про те, що балетні вистави — це нудно і що театр — це «минуле століття».
Театр завжди був про взаємодію глядача й артиста. З часом людина певною мірою втратила потребу шукати емоції та враження саме в театрі, який колись був джерелом, з якого черпали яскраві барви життя. Частково причиною цього стала тотальна діджиталізація та емоційне перенасичення.
Але театр і досі залишається простором взаємодії та взаємного емоційного збагачення. Просто це відбувається не «прямими» формами, а значно глибше. Кожен глядач бачить і проживає виставу по-своєму, крізь призму власного бачення, досвіду та внутрішнього світу.
Саме сучасні танцювальні вистави здебільшого мають глибокий сенс і надмету, яка так чи інакше є відображенням сьогодення. Водночас вони зберігають естетичну цінність і дарують насолоду. У них більше щирості та піднятих важливих тем, ніж бажання просто вразити чи гіперболізувати.
Тому сучасний танцювальний театр є актуальним у будь-який час. Він відкритий для кожного і чекає на свого глядача. Це можливість щось переосмислити, щось відчути, щось зрозуміти. Але не варто очікувати від нього «прямого тексту».
Мені здається, сучасний танцювальний театр потрібно дивитися не лише очима, а й серцем.
Тому міф про те, що театр уже не актуальний, мені хотілося б зруйнувати найбільше. Адже жоден штучний інтелект не має таких ниток впливу на людську підсвідомість, як мистецтво.
KP: Яка роль або партія відкрилася для вас по-новому протягом року?
СГ: Напевно, кожна роль щоразу відкривається для мене по-новому. Це залежить і від самої партії, і від її драматургії.
Якщо партія потребує повного емоційного залучення, має чітку внутрішню структуру, яку потрібно прожити, щоб донести до глядача, то кожного разу цей процес відбувається по-іншому. Він проходить крізь мої стани в конкретний момент, мій досвід, забирає їх із собою й трансформує у щось нове.
Буває, що взагалі не можеш увійти в образ. Буває, що спочатку йдеш не тим шляхом. Саме тому кожен образ, навіть якщо ти вже виконував його раніше, щоразу стає новим і відкривається по-іншому.
КР: Як повномасштабна війна змінила ваше розуміння ролі мистецтва?
СГ: Саме під час повномасштабної війни я потрапила до театру і почала розуміти, що таке мистецтво. Тому мені складно сказати, як саме війна змінила моє сприйняття, адже цей шлях для мене розпочався вже в новій реальності.
До театру мистецтво танцю для мене було насамперед про естетику, форму й красу руху — воно більше нагадувало спорт. Але згодом я зрозуміла, що рушієм є не форма, а внутрішній стан, емоція. Саме це допомогло мені трохи глибше відчути, що таке мистецтво.
У хореографії є те, що ми бачимо, — тіло, і те, чого не бачимо, — внутрішній світ людини. Коли поєднуються ці два світи, народжується третій. Саме він і створює мистецтво, яке здатне впливати на людей і торкатися їхньої душі.
Водночас мистецтво для мене дуже суб’єктивне й до кінця невизначене. Воно не має чітких меж чи кордонів. Мені здається, мистецтво народжується саме в моменті, який неможливо продумати чи спрогнозувати. Особливо в хореографії, де вирішальною стає миттєва реакція глядача на побачене, якщо воно залишає в ньому глибокий слід.
КР: Що сьогодні, під час війни, після обстрілів, мотивує вас виходити на сцену знову і знову?
СГ: Напевно, це люди. Спочатку — наш колектив, а потім — глядач.
Відчуття після вистави, особливо коли отримуєш віддачу від глядачів, для мене якісь магічні. Як би не було складно, саме вони надихають.
Внутрішня дисципліна є не завжди. Іноді треба змусити себе працювати, а іноді — дозволити собі побути у стані спустошення. Але важливо пам’ятати, що життя перманентне: після ночі завжди настає світанок. Так само працює і тут.
Я намагаюся жити в моменті. Театр дарує мені багато щасливих і натхненних моментів, заради яких варто триматися, дисциплінувати себе навіть тоді, коли не бачиш сенсу або не знаєш, чого хочеш.
Зараз мені складно визначити, що для мене найважливіше і де саме я маю бути. Але театр — це місце, яке здатне хоча б на секунду додати ясності моєму життю й допомогти відчути, що я на своєму місці. Саме це мене надихає.
Росіяни вдарили балістикою по Києву: виникли пожежі, є постраждалі
