Ольга Семьошкіна — одна з найуспішніших українських хореографок, понад 15 років головна балетмейстерка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Її постановки — зокрема «Конотопська відьма», «Сойка», «Король Вишиваний» — мають гучний успіх в Україні та за кордоном. Хореографом-постановнико Ольга виступила й у новому романтичному фентезі 2026 року «Мавка. Справжній міф». Невдовзі у театрі Франка очікується прем’єра «Король Лір», спільна робота з Анатолієм Хостікоєвим, що обіцяє стати важливою подією сезону.
Втім, на четвертому році повномасштабної війни фокус роботи хореографки змістився на новостворений Театр ветеранів — ініціативу, створену разом із військовими та добровольцями. На сцені вийшли ветерани з бойовим досвідом, пораненнями й ампутаціями.Перша вистава цього театру — «Енеїда» за Котляревським, прем’єра якої відбулася у лютому 2026 року в Києві.
Росія завдала комбінованого удару по Києву: є загиблі та поранені
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Kyiv Post (KP): Над якими проєктами ви працюєте зараз і які теми для себе відкриваєте на цьому етапі навесні 2026?
Ольга Семьошкіна (ОС): Театр ветеранів вже не просто проєкт, а середовище, де ми всі змінюємося. Я не можу без своїх ветеранів. У нас є структура: Микола — адміністратор, Ахтем Сеітаблаєв, художній керівник театру, координує процес, є наш «командир» — полковник Дмитрашківський. (Усміхається.) Але по суті це родина. Дуже висока чесність — люди одразу бачать, де ти помиляєшся.
Паралельно народжуються нові роботи. Наприклад, «Біла Тінь» у франківському драмтеатрі. П’єса Карела Чапека «Біла хвороба» (1937) звучить як документальна хроніка 2024 року. У часи перед Другою світовою війною суспільство, як і тепер, не хотіло вірити, що війна може увірватися в їхній дім. Постановка з’явилася завдяки молодій команді: художнику Андрію Фішеру і Тая Карась. Вони прийшли з ідеєю, і ми разом її розвинули. Це іммерсивна вистава, де глядач стає частиною процесу. Ми майже не працюємо через текст — більше через контакт, присутність. І кожен бачить свою версію. Це про вибір: не спати, а бути в житті.
KP: Які ваші роботи сьогодні відчуваються найбільш особистими?
ОС: На початку повномасштабної війни я дуже шукала, як бути корисною. Хотіла навіть піти у військо, але мене зупинили — сказали: твоя задача інша, — майбутнє покоління піднімати. Це був складний момент, бо звична творча реалізація зникла. І тоді ми разом зі Славою Пілунським, Євгеном Ніщуком почали допомагати, як могли. Паралельно народилася ідея відеоробіт. Я зробила три кліпи “Скажи життю ТАК/Say yes to life”. Місія проєкту — творчим шляхом сповістити світ про насильство, яке коїться окупантами в Україні, коли медіа, соцмережі почали банити як чутливий контент фото про злочини, які ми намагалися регулярно публікувати. Кожна історія відео триптиху у художній формі передає ті життєві випробування, через які проходять люди у воюючій країні та пошук особистого для кожного виходу з обставин. До цього проєкту долучився і Віталій Козловський — ми тоді всі думали, як допомогти, як бути помічними цивільним та військовим. Ми використали музику Макса Ріхтера — написали композитору, і він дозволив взяти її безкоштовно для некомерційного проєкту. Це був дуже важливий момент підтримки.
Підпис до відео:
Ольга Семьошкіна виступила автором ідеї соціального проєкту «Скажи життю ТАК/Say yes to life». Місія проєкту — творчим шляхом сповістити світ про насильство, яке коїться в Україні.
Ці роботи відгукнулися, особливо в Європі. І я тоді зрозуміла: якщо намір чистий, ти можеш достукатися до будь-кого.
KP: Як війна змінила цю «внутрішню хореографію» — те, що відбувається з тілом і свідомістю?
ОС: Війна загострила увагу до людської психіки та тілесності. Коли люди повертаються з фронту чи з полону, вони часто зламані й травмовані, і моя команда спершу не знала, як допомогти. Це зовсім інший стан — не про віру чи бажання жити, а про те, що людина не бачить світла й майбутнього.
Я згадую слова Віктора Франкла: сенс можна знайти навіть у найбільших стражданнях. Для мене це стало орієнтиром у роботі з ветеранами. Ми шукали способи, як через рух і творчість відновлювати контакт із життям. Інтуїтивно я почала малювати на стінах у місті — це був простий спосіб знайти вихід, дати користь пензлику й фарбі, і водночас показати: творчість здатна трансформувати біль у сенс.
Поступово, довіряючи собі і тілу, відчуваєш біль іншого, відчуваєш, що поряд з тобою хтось отримує підтримку. Тіло пам’ятає і передає інформацію — про досвід, історію, травми — і, довіряючи цьому, ти можеш допомогти. Це свідомий крок — не дозволяти зовнішньому світу керувати твоєю реакцією, а народжувати власне, свідоме існування у межах людської подоби.
Творчість стає не лише формою мистецтва, а інструментом відновлення, способом доторкнутися до себе й інших, дати сенс тому, що здається безнадійним.
KP: Як почався Театр ветеранів?
ОС: 1 січня 2025 року в Кримському домі — з розмови з Ахтемом Сеітаблаєвим. Він сказав: у мене є ідея, і мені здається, ти зможеш це зробити. Ми знаємо одне одного понад 20 років, тому довіра була одразу. Далі долучилися волонтери — Наталка Лютікова, Валя Калиновська. Вони допомогли організувати зустріч із ветеранами. Прийшли хлопці, була одна дівчина. Ми чесно сказали: не знаємо, що з цього вийде, але давайте спробуємо. (Усміхається.) Спочатку ми не робили виставу. Ми вчилися довіряти, працювати з тілом: падати, тримати баланс, знаходити опору. Це було ключове — повернути відчуття, що тіло може. Частина людей пішла, але ті, хто залишилися, пройшли цей шлях разом. І це стало спільнотою. Родиною.
Kyiv Post: Що дає вам силу працювати з різними дуже непростими темами?
ОС: Віра людей і момент зустрічі з глядачем. Ми нещодавно були в Чернівцях — для мене це особливе місце, я колись працювала в театрі Ольги Кобилянської. І було важливо повернутися і побачити, як люди реагують. Коли глядач відкривається, коли в очах сльози — це означає, що виникає справжній контакт. Мої актори-ветерани не грають. Вони живуть на сцені. І ця правда — найцінніше.
KP: Що світ має зрозуміти, відучути про українську тілесну мову?
ОС: Мені здається, головне — що нас неможливо зламати. Це проявляється і в русі, і в мисленні, і в довірі одне до одного. Це наш внутрішній код. Ми всі пам’ятаємо початок повномасштабної війни — як люди підтримували одне одного, допомагали, відкривали свої доми. Це і є ця мова. Зараз складніше, бо є втома. Але це тимчасово. І саме тому руховий театр стає таким важливим — це універсальна мова. І Театр ветеранів доводить: почати можна в будь-якому віці. Навіть після всього пережитого. І це змінює людину. На краще.
