Множаться припущення з приводу того, якими будуть наслідки довгоочікуваного весняно-літнього наступу України. Кілька високопоставлених експертів повторюють таку тезу: якщо Україні не вдасться повернути всі території, які Росія захопила з 2014 року, Захід повинен буде посадити Україну за стіл переговорів з Росією до кінця року. Це, на думку експертів, має запобігти затяжній війні на виснаження, яка заведе обидві сторони у глухий кут.

Мається на увазі, що для того, аби переконати Київ погодитися на переговори з Путіним, Захід просто має зменшити обсяг військової допомоги, яку він надає Збройним силам України.

Advertisement

Але одна із більш глибоких тез, як і аргументи на її користь, пролунали 13 квітня зі сторінок Foreign Affairs, дуже впливового серед вашингтонських політиків видання. У статті під заголовком «Заходу потрібна нова стратегія щодо України» Річард Хасс і Чарльз Купчен стверджують, що Захід повинен дати українцям все, що їм потрібно, щоб весною і влітку вони змогли витіснити Росію зі своєї території. «Тому настав час Заходу припинити стримування і почати надавати Україні танки, ракети великої дальності та іншу зброю, необхідну їй, щоб повернути контроль над більшою частиною своєї території найближчими місяцями».

Advertisement
РФ обіцяла евакуацію поранених в Авдіївці, а натомість вбила їх - 110-а бригада ЗСУ
Більше по темі

РФ обіцяла евакуацію поранених в Авдіївці, а натомість вбила їх - 110-а бригада ЗСУ

Вихід особового складу бригади ЗСУ з Авдіївки відбувався в умовах безперервного бомбардування авіацією, постійних атак на евакуаційні автомобілі та обстрілів евакуаційних шляхів.

Однак у наступному абзаці автори пропонують охолоджуючу оцінку: «Проте, незважаючи на всю користь, яку принесла б більша військова допомога Заходу, вона навряд чи змінить фундаментальну реальність того, що ця війна зайшла в глухий кут». Виходячи з цього, автори статті припускають, що Сполучені Штати повинні розробити план припинення вогню, який вони могли б нав’язати Києву.

18 квітня у Foreign Policy з’явилася ще більш песимістична стаття Стівена М. Уолта, який пише: «Як би ми не хотіли побачити швидке звільнення української території, недостатньо оснащені, недостатньо навчені українські сили, які зараз готуються до весняного наступу, навряд чи продемонструють далекосяжні успіхи у війні проти Росії». Зрештою, Уолт передбачає «мирний план великих держав» між США, Росією та Китаєм, який так і тхне Ялтинською угодою чи Віденським конгресом.

Advertisement

Немає сенсу напружено міркувати наперед про те, чим обернеться український наступ. Досить запитати: скільки з тих самих аналітиків передбачали швидке падіння Києва в разі тотального вторгнення Росії? Зокрема, той же Купчан помилявся майже на кожному етапі війни.

Можна сказати, що те, що зараз поставлено на карту в Україні – це не що інше, як Pax Americana, «Американський світ», яким насолоджувалися кілька поколінь європейців, а також американців, африканців та азіатів, сприймаючи його як належне.

Advertisement

Де була б Європа без НАТО

Ризикуючи повторити очевидні речі, дозвольте все ж таки для початку зафіксувати, на якому етапі її власної історії опинилась наразі Європа.

Протягом останніх трьох чвертей століття (приблизно життя трьох поколінь) західноєвропейці насолоджувались періодом безпрецедентного миру, який характеризувався високим рівнем економічного розвитку та добробуту, а також сприятливою системою охорони здоров’я  та соціального забезпечення.

Безпосередніх причин цього було кілька: колонізація та нещадна експлуатація населення менш розвинених регіонів світу, технологічна перевага та деякі інші фактори. Результатом же стало те, що ми, наші батьки та наші діти спостерігаємо на власні очі, а саме мир і процвітання.

Advertisement

З історичної точки зору цей тривалий період спокою на континенті можна вважати скоріше винятком, ніж чимось закономірним. З моменту появи писемної історії, а ймовірно навіть раніше, європейські держави постійно нападали одна на одну. Можливо, відтоді, як Римська імперія встановила свій Pax Romana, у Європі не було такого тривалого періоду миру.

Було б абсурдом припустити, що цей мир був би можливим без створення альянсу НАТО та присутності американських збройних сил на європейській землі. Радянський Союз у період свого розквіту мав відверто експансіоністську програму для своєї комуністичної системи, і багато країн навіть в американській сфері впливу – особливо Італія – мали потужні комуністичні партії, віддані Москві. Дійсно, після Другої світової війни Вашингтон доклав величезних зусиль для таємної боротьби з цією загрозою, зокрема в ході відомої операції «Гладіо».

Advertisement

Одного разу після Другої світової війни, коли в Європі спалахнув серйозний збройний конфлікт – під час югославських війн 1990-х років – НАТО довелося вдатися до прямих воєнних дій, щоб зупинити кровопролиття. У 1995 році, коли внаслідок різанини, здійсненої руками боснійських сербів, загинули понад 8000 боснійських мусульман у Сребрениці, НАТО розпочало операцію «Зважена сила». Протягом місяця 400 літаків піддали бомбардуванням понад 300 військових об’єктів боснійських сербів, що в решті-решт і змусило їх сісти за стіл переговорів. Протягом чотирьох місяців було розроблено та підписано Дейтонську мирну угоду.

Після розпаду Радянського Союзу не менше дев’яти європейських країн, які раніше перебували у сфері впливу Москви, насолоджувались миром, безпекою та процвітанням, до того доступними лише мешканцям Західної Європи. Ці країни не були примушені долучитись до «Американського світу» якоюсь мерзенною вашингтонською групою, на що натякають певні критики, наприклад,  Джон Міршаймер і Ноам Хомський, якщо назвати найвідвертіших з них. Навпаки, ці країни практично благали Вашингтон надати їм гарантії безпеки (які могло запропонувати лише НАТО), бо вони боялися російського реваншизму.

Тим, хто применшував реваншистські наміри Москви ще в 1990-х і 2000-х роках – включно зі мною – тепер немає виправдання. Володимир Путін показав як словами, так і вчинками, що він має намір відновити «велич» Росії, а це явно передбачає контроль над країнами, де живуть росіяни та/або російськомовні.

Що не так з переговорами?

У переговорах як таких немає нічого поганого. Очевидно, що війна має закінчитися якоюсь домовленість. З огляду на обміни полоненими, які відбуваються регулярно, є зрозумілим, що росіяни та українці вже спілкуються на певному рівні.

Такі аналітики, як Хасс, Купчан і Уолт, виступають за дуже прагматичний (якщо не сказати цинічний) компроміс. Він передбачає підштовхування України – проти її волі – до територіальних поступок, щоб решта світу могла продовжувати жити життям, до якого ми всі звикли, перш за все завдяки Pax Americana.

Така готовність відображає дуже небезпечну раціоналізацію того, що фактично є сучасним варіантом Чемберлінівської realpolitik, якщо не відвертим лукавством.

Коли у 2014-2015 роках президент США Барак Обама відмовився надати українцям летальну зброю, а канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд намагалися примирити Путіна та Україну, ледь не кидаючи останню під автобус під час Мінських переговорів, ще можна було послатися на невизначеність остаточної мети Путіна та його реальних намірів.

Але тепер подібна політика «примирення» не має жодного виправдання. Путін прямо заявив і на ділі продемонстрував, що Україна має припинити своє існування як суверенна держава. Більше того, після Бучі, Маріуполя та Ізюма будь-яка спроба пристосуватися до вимог Росії заради якогось «звичайного бізнесу» означала б пособництво міжнародним воєнним злочинцям.

Враховуючи значну перевагу Заходу у військовому потенціалі в поєднанні з бажанням України продовжувати боротьбу, аби запобігти знищенню власного народу, немає жодної пристойної альтернативи військовій допомозі Україні – рішучій допомозі аж доти, доки Путін не зазнає поразки. А визначення цієї поразки дуже просте: вигнання сил Москви з української території в межах міжнародно визнаних кордонів1992 року (які Росія також визнала, зокрема, підписавши Будапештський меморандум 1994 року).

Все, що буде меншим за це, поставить під загрозу мир, який США допомогли встановити та проклали шлях до його збереження. За відсутності твердої відданості ідеї поразки Путіна Європа, швидше за все, повернеться до свого звичного історичного режиму: безперервних міжусобних воєн. І тоді Москва, завжди готова напасти, досягне своєї стратегічної мети.

Ця теза заслуговує на постійне повторення: зараз на карту поставлений світовий порядок, заснований на правилах, який піднявся з попелу Другої світової війни.

Сьогодні Україна також прагне долучитись до вигод Pax Americana. І після того, як вони пролили стільки крові, українці точно не сприймуть це як безкоштовний подарунок.

Коментарі (0)

https://www.kyivpost.com/assets/images/author.png
Напишіть перший коментар до цього!