Приймаючи рішення про вторгнення в Україну в лютому, Володимир Путін зробив два помилкових припущення – про силу власної армії та силу опору, з яким він зустрінеться в Україні. Перше він переоцінив, а друге – недооцінив. Оцінка його і не могла бути іншою, оскільки базувалася на густо сплетеній мережі поширення фейкових новин всередині системи та ще більш густій мережі корупції, на якій традиційно тримається російське суспільство. Після першого шоку, викликаного введенням російських військ в Україну, лише за кілька днів стало зрозуміло, що навіть керівники найвищого рівня в російській державі отримують викривлену інформацію, на основі якої можна прийняти лише неправильні рішення.
За цими двома ключовими помилками, з якими Путін почав війну, пішли інші неправильні припущення, які ще більше ускладнили російську завойовницьку кампанію та значно зменшили шанси на її успіх. Наприклад, припускалось, що Захід розділиться у ставленні до конфлікту або й взагалі не приділить йому особливої уваги, тому не допоможе Україні захищатись. Таку оцінку Путіну доніс хтось, боячись гніву правителя, коли він почує погані новини. На столі Путіна нагромаджувались схвальні оцінки, і всі пропонували одне й те саме – наступаймо, час настав, перемога буде швидкою та легкою.
Але все було лише купою брехні, потрібною для досягнення давно поставленої мети, яка теж базувалася не на об’єктивній інформації, а на міфо-езотеричній балаканині про повернення «історичної Русі». Нічого з планів, з якими Росія виступила на завоювання України, не реалізовано. Починаючи з так званих «демілітаризації та денацифікації», про які Путін говорив як про головні цілі вторгнення в ніч, коли воно почалося. Повалення київського «нацистського» і «наркоманського» режиму (цитую Путіна) не відбулося, а 60-кілометрова військова колона, яка йшла виконувати це завдання, застрягла, щойно в’їхавши в Україну, частково через сильний опір українців, частково через звичну для росіян погану організацію процесу.
Не допомогло й те, що цілі війни змінилися раптово через поразки на полі бою. Проголошене «звільнення» східних регіонів України триває вже майже вісім місяців. Воно мало увінчатися проголошенням їхньої незалежності та приєднанням до Росії після химерних псевдореферендумів. Але що всі зусилля Кремля є марними, стало зрозуміло вже через кілька днів – після успіхів українського контрнаступу, який повернув Україні значну частину цих окупованих областей.
Ці події призвели до того, що бульбашка самообману, яку роздували в Кремлі протягом семи місяців, луснула, бо все йшло не так, як вони собі уявляли. Не зважаючи на зростання невдоволення всередині країни через поразки, жертви та економічну ізоляцію, Кремль вперто ігнорує інтереси й думки власних громадян.
Справжні проблеми виникають тоді, коли в кремлівських стінах починаються конфлікти, погрози та взаємні звинувачення з приводу того, хто винен у краху історичної місії, яку взяли на себе колективно. Слід мати на увазі, що мова йде не про нормальних, демократично обраних держслужбовцях, які приймають рішення відповідно до конституції та законів країни. Більшість із них – доларові мільярдери, які сприймають державу як компанію, акціонерами якої вони є, але чиї бізнес-рішення залежать лише від волі та суджень верховного власника, а не від об’єктивного стану справ у «компанії» та ринкової кон’юнктури.
Деякі з наближених до Путіна навіть публічно погрожували вийти з «української справи», якщо не зміниться спосіб ведення війни. Наприклад, глава Чеченської Республіки Рамзан Кадиров. Після численних перемог української армії на сході країни та відходом російських підрозділів до кордонів РФ, інсайдерські чутки про велике невдоволення «акціонерів» військовим керівництвом, особливо міністром оборони Сергієм Шойгу та начальником Генштабу Валерій Герасимов, почастішали.
Минулого тижня The Washington Post повідомила, що хтось з «ближнього оточення» Путіна скаржився та висловлював невдоволення самому Путіну щодо поганого керівництва воєнною кампанією в Україні, яке призвело до великих втрат.
Путін вкотре опинився в ситуації, коли він змушений приймати складні рішення, але знову отримує від оточення лише обман, лестощі та фейкові новини. У Росії просто немає іншого матеріалу, на підставі якого можна приймати виважені рішення, і путінська Росія в цьому плані не відрізняється від усіх попередніх формацій російської держави. Росія завжди складалась з брехні та фальшивок. Їх більш ніж достатньо і в Росії путінського зразка, і ця тотальна брехня і фальсифікації неодмінно ще глибше занурять його армію, його країну, його самого та все його оточення у стан руїни.
Йдеться про нанесення масованих ракетних «ударів у відповідь» по великих містах України, включно з Києвом. Це були атаки поза будь-якою військовою логікою, розраховані лише на те, щоб після великого успіху спробувати деморалізувати супротивника, нагнати страху, загрожуючи новими подібними розправами. Ці напади є відповіддю Путіна його найближчому оточенню, яке стало незадоволеним і засмученим. Так кремлівський тиран намагається показати, що він все ще сильний і жорстокий, що він той самий Путін, якого вони знають і люблять, президент, під чиїм правлінням вони отримали владу і гроші. Навіть Кадиров залишився задоволений бомбардуванням мирного населення України. «Тепер я на сто відсотків задоволений тим, як проходить спецоперація!», – сказав він.
Але, як і сім місяців тому, Путін приймає рішення, виходячи з хибних припущень. Радикалізувавши своє вторгнення, призначивши генерала Сергія Суровікіна, відомого своєю жорстокістю в Сирії, командувачем в Україні та відтіснивши Шойгу на другий план, Путін вважає, що зможе заспокоїти своїх найближчих спільників.
Але його армія не здобуде нових перемог; вона не стане більш організованою, краще оснащеною чи мотивованою. Він просто показав, що може вилити свій гнів, обстрілюючи здалеку мирні міста й села, позбавляючи їх електрики та води. Але це не свідчення дійсної влади, навпаки!
Зрештою, цією ницою помстою Росія також зруйнувала свій важливий проєкт, над яким вона довго працювала і начебто почала вже досягати успіху, а саме намагання змусити Захід відмовитися від України, зосередившись на власних проблемах з енергоносіями та зростанням цін. Але безжальні ракетні удари по центру Києва – це образ, який глибоко вразив західний світ, і він не зможе його «переварити».
Західні уряди, які, на відміну від Путіна в Росії, перебувають під тиском своєї громадськості, до якої вони дуже чутливі, безсумнівно, збільшать свою підтримку України, позбавившись будь-яких коливань щодо постачання їй важкої зброї. Це стосується в першу чергу Німеччини.
План Олафа Шольца створити фонд у 200 мільярдів євро для субсидування цін на газ ще до останнього нападу Росії на українські міста європейці розкритикували як свідчення егоїстичної відмови від підтримки України. Після жахливої ракетної помсти Путіна витримати все це європейцям буде ще важче, особливо якщо повторюватимуться сцени знищення українських міст, страждання мирного населення та утвориться нова хвиля біженців.
Рішення Путіна таки призвели до мобілізації та підняття морального духу, але не там, де він очікував. Загнаний у кут, він продовжуватиме приймати неправильні рішення і в майбутньому, все частіше і все згубніше для його завойовницької імперії. Я впевнений, це триватиме не надто довго. Кінець Путіна та його фейкового «руського міра» стрімко проявляється – від загальних обрисів до чіткої картини.
Погляди, висловлені в статті, належать автору і не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.
Оригінал англійською тут
Коментарі (0)