Кілька днів тому я повернулася з відрядження. Це була моя перша поїздка на Схід України. Мені хотілося побачити на власні очі те, що раніше я читала тільки в новинах. Поспілкуватися з населенням. Зрозуміти для себе, як це жити у прифронтових містах.
Одним із найкрасивіших є Краматорськ у Донецькій області – місто під українським прапором. Хоча і воно пережило тримісячну окупацію у 2014 році. Після деокупації Краматорськ оголосили обласним центром на час окупації Донецька.
Перед тим як по-щурячому напасти на Україну цьогоріч, Росія неодноразово обстрілювала Краматорськ. Цей обстріл посилився з 24 лютого.
Місцеві розповідають, якщо вибухи замовкають на два дні, їм стає ще більше страшно, бо «сама тиша лякає». Одним із найжахливіших днів для міста стало 8 квітня, коли ворожа ракета влучила в залізничну станцію, убивши понад 50 ні в чому не винних людей, серед яких п’ятеро дітей.
При в’їзді в місто дивний міраж нормальності. Люди гуляють вулицями й п’ють каву, в той час як повз проїжджає громадський транспорт. Згодом лунає сирена тривоги, яка, на відміну від Києва, лунає значно довше.
Тільки тоді ми помічаємо, що життя тут далеке від нормального. Більшість закладів у місті закриті, хоча деякі кав’ярні відкриваються на страх і ризик їхніх власників Ті потребують будь-яких грошей для виживання. Сьогодні в місті працює чотири супермаркети, але відчувається дефіцит товарів. Ціни зросли в кілька разів, і багато постачальників через логістичні проблеми та зростання цін на пальне відмовляються транспортувати продукти та товари до Краматорська. Це не поодинокий випадок. Така ж ситуація в багатьох прифронтових містах українського Донбасу.
Проїжджаючи далі містом, ми бачимо руйнування житлових комплексів і заводів. За словами заступника голови Краматорського районного управління ДСНС Олексія Саміська, від російських обстрілів постраждали промислові об’єкти, критична інфраструктура та житлові квартали. Сьогодні снаряди та ракети летять “без будь-якої цілі”. Жертвою одного з останніх нападів став пологовий будинок, а перед цим на початку вересня – психіатрична лікарня.
Самісько розповів, що постійно надходять нові повідомлення про поранених і загиблих, але ситуація могла би бути гіршою, якби люди не евакуювалися. За словами чоловіка, близько двох третин із 180 000 довоєнних жителів міста евакуювалися.
«Чим більше населення в місті, тим більше потенційних жертв. Крім того ми не знаємо, що буде далі», – зазначив Самісько.
За його даними, щодня з міста евакуюють в середньому від 50 до 100 осіб. Спочатку їх везуть у сусідні міста, зокрема Покровськ, аби там посадити на потяги. Тоді вони або їдуть до знайомих, або волонтери знаходять їм тимчасові притулки, наприклад у Києві чи Львові.
Крім загрози обстрілів, у міської влади є ще один привід спонукати людей виїжджати – наближається опалювальний сезон, і він дійсно буде дуже важким.
«Якщо ЗСУ не вдасться відтіснити ворога на безпечну відстань, регіон залишиться без газу, тому що відновити постачання буде неможливо. Тому краще виїхати і провести зиму в більш безпечному місці з теплом і водою. Так, будуть певні незручності, але людям буде тепло і безпечно», – пояснював раніше міський голова Краматорська Олександр Гончаренко.
Під час нашої подорожі Краматорськом над головою пролітає винищувач. Ми відразу напружуємося, але помічаємо, як інші спокійно продовжують займатися своїми щоденними справами. Спілкуємося з місцевими мешканцями, які кажуть, що вже звикли до цього. І коли ми запитуємо, чому вони не їдуть, лунає наступна відповідь:
«Куди мені піти? Я провів тут все своє життя. Це мій дім».
За один день я почула цю фразу мабуть разів 10.
Пізніше ми чуємо звуки вибухів. Деякі люди йдуть у підвали, але бомбосховища важко знайти. Незважаючи на те, що війна на сході України триває вже дев’ятий рік, багато новобудов міста не пристосовані до обстрілів.
«У старому місті більше підвалів, бо будинки там будували після Другої світової війни. Оскільки Краматорськ з роками розширювався, ніхто не думав, що сюди знову повернеться війна. Але люди зараз готові – фактично вони готові вже вісім років. Можливо, тому вони не хочуть їхати, бо вони вже пережили війну», – каже Самісько.
Коли день переходить у сутінки, люди на вулицях міста зникають. Гасне світло, і дороги замовкають. О 9 вечора розпочинається комендантська година. Адже найсильніші обстріли відбуваються вночі. Мешканці зачиняються у своїх будинках з надією знову вийти з настанням нового дня.
Краматорськ, як і багато інших, є українським містом, де вже не світять вуличні ліхтарі, окрім світла надії на перемогу України – і надії на день, коли звук тиші знову стане частиною повсякденного життя, а не миті боятись.
Оригінал англійською тут.
Коментарі (0)