ПОГЛЯД: Травма і перемога: Україна і Європа перед судом історії (Частина 2)

(Див. Частину 1 тут)

Історія – це боротьба проти стирання з пам’яті злочинів, але вона також є головним базисом політичної свідомості. Можливо, не можна вимагати від інших європейців такого ж героїзму, як від українців, але треба принаймні вимагати, щоб вони не нехтували правовими і політичними наслідками цих масових злочинів.

Отже, мають бути конкретні дії європейських союзників України задля її долі – і своєї власної. Звичайно, можна вказати на деякі позитивні зрушення: російська загроза нарешті почала сприйматися серйозно, принаймні в риториці більшості урядів; реальним є рішення про додаткове озброєння України та фінансування її оборонної промисловості, хоча й недостатнє.

Необхідну рішучість демонструють, хоча й занадто пізно, заяви про намір Путіна продовжувати війну до кінця, як і заяви про напади Росії на європейській території як військовими, так і іншими гібридними засобами. Проте не можна позбутися відчуття, що попереду ще довгий шлях.

Більше по темі

Сибіга: якщо «дух Анкориджа» і був, то зараз він мертвий

Очільник МЗС Андрій Сибіга прокоментував чутки про «дух Анкориджа». Дипломат наголосив, що будь-який мирний план без участі України «приречений стати примарою».

Європейці продовжують підлаштовуватися під наративи Трампа, які підтримує Путін. Той рішуче налаштований не поступатися ні в чому і довести свою війну на знищення до кінця. Ці наративи, які насправді є фантастичними, стосуються мирних угод, які, як усім відомо, є і будуть дипломатичною фікцією, доки Росія не буде переможена.

Я вже висловив свою думку щодо цієї ідеї, яка є не тільки абсурдною, а й надзвичайно небезпечною для України та Європи, оскільки історична логіка підказує, що будь-яка угода з Росією буде нею неминуче порушена. Угода з Москвою також означала би знищення Нюрнберга та того, що він символізує в історії, а це було би неабияким ідеологічним здобутком для Кремля.

Але цей вимір права і цінностей повністю відсутній у світогляді Трампа і його команди. «Освячення» дозволу на злочин, безсумнівно, не є виміром, який ця адміністрація здатна взяти до уваги.

Легкість, з якою вона повторює російські наративи і сприймає слова Путіна за чисту монету, свідчить як про її абсолютну некомпетентність, так і про її ідеологічну приналежність.

Чи займають європейці більш послідовну позицію? Відповідь усе ще  неоднозначна. Звісно, з їхнього боку немає ідеологічної самовдоволеності (за винятком, головним чином, Угорщини та Словаччини).

Європейці чітко заявили, що Росія не хоче миру, і твердо виступають за  безумовне припинення вогню. Вони ухвалили 17-й пакет санкцій проти Москви і готують наступний, який, зважаючи на погрози, що лунали з цього приводу, довго не буде реалізований. І, звичайно, виникає запитання: чому вони не робили цього принаймні з початку 2023 чи 2024 року?

Вони оголосили про нові заходи військової підтримки України як у вигляді поставок озброєння, так і фінансової допомоги українській оборонній промисловості. Однак цього далеко не достатньо. Коаліція охочих поступово формується, але знову ж таки занадто повільно і, як я вже зазначав, не без певних умов. До того ж, вона не має перспектив у найближчому майбутньому.

Символічне значення одночасного візиту до Києва 10 травня 2025 року чотирьох лідерів провідних військових держав Європи – я був там у той час – було, безперечно, великим, але його не можна вважати вирішальним кроком.

Насправді найбільше бракує саме вирішальних моментів, які перетворюються на конкретні дії, здатні змінити хід подій.

Незважаючи на цей, хоч і повільний, прогрес, більшість європейських голів держав і урядів продовжують дотримуватися хибної думки про можливе, хоч і віддалене, укладення мирної угоди. Багато хто навіть бачить себе в такій перспективі.

Іноді здається, що деяких із них охопила поразницька ментальність. Не надто вірячи в перемогу, вони не спрямовують свої слова та дії на досягнення цієї мети. Вони досі керуються ідеєю половинчастого результату, попри його загрозливий характер.

Вони досі переконані в тому, що я неодноразово називав формою когнітивного дисонансу, який змушує їх справедливо проголошувати принципи, що відповідають міжнародному праву – територіальну цілісність і суверенітет України, повернення депортованих дітей, покарання за злочини – без відповідних дій для досягнення цієї мети.

Я не буду повторювати тут, що мирна угода з Росією не лише несумісна з миром, а й ставить під сумнів авторитет демократій у плані стримування і означає визнання порушення міжнародного права – стосовно як кордонів, так і гуманітарного права, – яке забороняє державі безкарно вчиняти військові злочини, злочини проти людяності та геноцид.

Саме це відбувається на окупованих Росією територіях, де тортури, зґвалтування, депортація дітей та розстріли без суду і слідства є повсякденною реальністю. Це саме по собі означає, що мирна угода з Москвою, доки вона зберігатиме під своїм контролем хоч найменший шматок української території, буде перемогою злочинної влади.

Більше того, як зазначає Олександра Матвійчук [українська правозахисниця, очолює Центр громадянських свобод – ред.], ці території слугуватимуть тиловою базою для посилення російської армії, яка використовуватиме насильно призваних до війська молодих українців – на окупованих Росією територіях України живе 1,6 мільйона дітей, яких вже піддають примусовій мілітаризації та знищенню української ідентичності.

Окрім самого злочину, це буде сумним знаком для майбутнього. Буде назавжди підірвана довіра до демократій, і інші держави світу побачать це і шукатимуть угод, союзів і співпраці деінде, а не в ліберальних країнах.

Однак інша небезпека для Європи, яку несе мирна угода, є менш очевидною для лідерів вільного світу. Якщо буде оголошена така угода, що містить слово «мир», громадська думка в європейських країнах перестане усвідомлювати масштаби та неминучість російської загрози.

Вони перестануть розуміти, чому необхідно продовжувати постачання зброї Україні, зміцнювати українську армію, яка є передовим загоном європейської оборони, і навіть чому європейські країни самі повинні прискорити нарощування власної оборони, щоб терміново довести її фінансування до щонайменше 5% ВВП.

Російська пропаганда, яка ще більше посилилася би завдяки такій угоді і отримала би ще більшу свободу дій для підриву свідомості та безпеки демократій. Вона ще більше закріпила би ці наративи про «воєнну пропаганду» західних країн, спрямовану проти Росії, яка нібито перебуває в стані миру, але насправді, маючи набагато більші військові спроможності, готує новий наступ на Київ і набагато далі – вглиб Європи.

Західним лідерам давно пора усвідомити цю реальність.

Тут необхідно торкнутися питання, яке я почав досліджувати у своїй книзі «Notre Guerre. Le crime et l’oubli» («Наша війна: злочин і забуття»), не сформулювавши, однак, на той час усіх його наслідків. Це питання може здатися моральним, але воно має й когнітивний характер.

З одного боку, ми маємо тотальну війну, яку веде Москва, що супроводжується жахливими злочинами, про які я вже згадував. Я часто доводив, що це не війна за територію, і навіть не в першу чергу «імперіалістична» війна, якими б не були її масштаби, а скоріше війна на знищення цілого народу.

Ми також добре знаємо, що в уяві Путіна і його оточення ця війна є вічною, і що він не має наміру зупинятись ані в Україні, ані на її кордонах.

З іншого боку, заходи, до яких вдається Захід, абсолютно не відповідають реаліям цієї війни. Санкції, хоч би якими ефективними вони не були (треба раз і назавжди розвінчати аргумент про їхню неефективність), залишаються надзвичайно обмеженими порівняно з цими злочинами.

Ми вже сотні разів повторювали: поставки зброї досі залишаються мізерними на тлі абсолютного зла, яке вчиняє радикальний ворог. Не буду повертатися до дискусії про конфіскацію заморожених активів російського Центробанку та передачу їх Україні. Фінансові аргументи проти цього є сумнівними, якщо це зроблять усі чотири основні валютні зони (євро, долар, фунт стерлінгів та ієна).

Юридичні аргументи також були відхилені більшістю експертів у галузі права, і, на мій погляд, існує вагома причина – як юридична, так і політична – для конфіскації цих активів: не існує прецеденту таких санкцій проти держави, яка проводить стратегію тотального знищення.

Так не було ні з гітлерівською Німеччиною, ні з Сербією Мілошевича. Але зараз є конкретна реальність із путінською Росією. На радикальне зло можна відповісти лише радикальними заходами.

Якісь юридичні формальності у разі радикального злочину – це навіть щось непристойне.

Судді в Нюрнберзі вирішили піти новим шляхом у відповідь на нацистські злочини, які не піддавалися розумінню, і не застосували принцип незворотності кримінального права. У разі подібних злочинів, скоєних Росією, посилання на можливі прецеденти є одночасно ганебним і безвідповідальним.

Однак усе відбувається саме так, ніби західні лідери не усвідомили фізично, інтуїтивно і особисто всю масштабність цих злочинів. Вони також не зрозуміли, що ми перетнули точку неповернення, і що повернення до сьогоднішньої Росії ніколи не буде.

У книзі «Наша війна» я описав їхній страх перед радикальністю дій Росії, який призвів до певного репресивного стану. Сьогодні я піду далі: вони не усвідомили значення цього радикалізму і тому не здатні уявити і сформувати радикальну відповідь, якої очікувала би будь-яка цивілізована людина. Адже для тих, хто хоче покласти край війні, є тільки одне радикальне рішення.

Багато людей часто відповідають мені (звичайно, переважно співробітники в Москві, але визнаймо, що деякі з моїх опонентів іноді діють і з добрими намірами), що насправді я – не за мир, або що я – за війну.

Сьогодні я можу сказати в унісон з українцями, що я прагну насамперед миру – «справедливого і тривалого миру», як це зазвичай називають дипломатичною мовою.

Однак те, що зараз називають «мирною угодою» через так звані «переговори», не має нічого спільного з миром, доки Росія не буде переможена на полі бою. Це буде «угода про війну» або угода, яка створила би передумови для наступної війни. Насправді так звані «миротворці» є – свідомо чи несвідомо – найжорстокішими адвокатами війни.

Додамо ще одну неприємну правду: гарантії безпеки, як їх зазвичай представляють, матимуть небагато практичного значення, якщо Україна не відновить свою територіальну цілісність, і якщо Москва не буде переможена на полі бою.

Західні війська (якщо й будуть розміщені на українській землі, будуть набагато вразливішими в умовах непереможеної Росії, яка зможе переозброїтися після можливого скасування санкцій.

Зберігши контроль над частиною української території, Росія також матиме глибший тил. За такого сценарію ймовірність прямого протистояння вільних народів із Москвою, яка зараз є низькою, буде вищою.

Необхідно негайно зробити все для того, щоб стирання злочинів із пам’яті та продовження їх не стали передвісником майбутніх воєн. Українці це розуміють. А ми? Чи будемо й далі сліпо вживати половинчастих заходів?

Передрук з дозволу автора з його блогу Tenzer Strategics на Substack. З оригіналом можна ознайомитися тут.

Висловлені в статті думки є думками автора і не обов’язково збігаються з позицією редакції Kyiv Post.