Два тижні тому, вшосте з початку тотальної війни Росії проти України – війни на винищення, повторюємо це невтомно, я відвідав Україну.
Іноді неможливо описати кількома словами те, що відчуваєш там, побоюючись неточності, яка завжди таїться в загальному враженні. Перш за все, як західна людина, що живе в безпеці в західноєвропейській країні, я не можу інтерпретувати середньостатистичні почуття людей, що живуть у країні, де щодня і щоночі над ними нависає смерть, не маючи іншої мети, окрім як посіяти терор.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Спробую висловити цю особисто сприйняту реальність кількома словами. З одного боку, ситуація здавалася мені ще жахливішою: ще стільки тисяч загиблих з часу моїх двох поїздок у 2024 році, ще жахливіша жорстокість росіян, у садизм яких просто неможливо повірити, умови, в яких живуть, воюють і вмирають, такі жорстокі, яких мало яка війна була свідком. Російська війна – це перманентність смерті, що б’є наосліп.
Україна за червень уразила 11 НПЗ та понад 20 стратегічних об’єктів РФ — Міноборони
З іншого боку, Україна чинить опір з мужністю і рішучістю, жертовністю і волею, але цей опір не є відчайдушним.
День за днем він приносить свої плоди, хоча й надто повільно через боягузтво Заходу, який досі далекий від того, щоб надати Києву всю необхідну зброю. Російські війська, попри інтенсивність бойових дій, не досягають значного прогресу. Іноді вони займають кілька квадратних кілометрів території ціною жахливих втрат, але в кінцевому підсумку це дуже мало. Збройним силам України вдається завдавати все більшої шкоди складам зброї та боєприпасів, а також нафтовій інфраструктурі на російській території далеко від кордонів України.
Немає жодного виправдання поразницьким настроям, які поширюються в деяких колах і які, як завжди, проплачені пропагандисти використовують для підриву морального духу і підтримки.
Але поряд із реальністю життя і смерті українців існує інша, майже сюрреалістична і безперспективна: хибна дипломатія з її масками і маскуванням, і епізод у Стамбулі є лише її останнім проявом.
Коментатори у своїх репортажах і так званих аналізах часто втрачають будь-який здоровий глузд і розбірливість. Мало того, що вони часто плутають поняття «припинення вогню», «перемир’я» і «мирна угода», так вони ще й зациклені на дипломатичному балеті ні про що.
Є навіть щось непристойне в цьому видовищі, яке часом нагадує поганий водевіль, у якому ані слова про сотні тисяч українських жертв.
Звичайно ж, я не звинувачую українську сторону, яка прекрасно це усвідомлює. Я можу тільки вітати угоду, яка врятує ще тисячу українських військовополонених від тортур і смерті, враховуючи варварські умови, в яких їх утримують, що є кричущим порушенням Женевських конвенцій.
Реальність така, що президент Зеленський був змушений грати в цю шараду проти своєї волі. 11 березня він погодився на безумовне припинення вогню на 30 днів (росіяни на нього не погодилися). Він заявив, викриваючи тим самим крайню безхребетність російського диктатора, що навіть готовий особисто зустрітися з Путіним у Стамбулі. Він добре знає, що з Москвою ні про що домовитися не можна, але відчуває, що Трамп і деякі інші союзники змушують його робити вигляд, що це не так.
Це нагадує мені заперечення адміністрації США під керівництвом Джо Байдена, які 9 травня 2025 року повторив Джейк Салліван на Київському безпековому форумі, де я також виступав – заперечення того, що американці примушували Київ до переговорів.
З боку Трампа цей тиск ще більш явний. Можу лише уявити, яку силу характеру повинен мати президент Зеленський, щоб в інтересах свого народу погодитися грати в цю принизливу гру. Він цього не забуде, і ми не забудемо.
В Україні за цим похмурим театром спостерігають здалеку, і ця дволикість нікого не обманює. Перемога України – і я повторюю це тут вже два роки – буде в першу чергу здобутком українського народу.
Як слід говорити про травму і злочини «правильно»? Це запитання я ставлю собі вже понад три роки і досі не можу знайти абсолютно задовільної відповіді. Це турбує багатьох із нас. Я сам намагаюся висвітлювати це в міру своїх сил, і є багато репортажів і статей з детальними описами – читати про це часто нестерпно для будь-якої «нормальної» людини.
Мало того, що масштаби злочинів не піддаються розумінню – понад сто тисяч жертв серед цивільного населення, серед яких багато дітей, точну кількість яких ми дізнаємося лише після перемоги України (і з цієї причини вона також має перемогти, бо інакше жертви залишаться безіменними і непохованими) – так ще й абсолютна жорстокість, яку викривають деталі, свідчить про абсолютну нелюдськість росіян, які коїли ці злочини.
Свідченням цього стали безглузді тортури, яких зазнала Віка Рощина, чиє жахливо понівечене тіло потім було повернуте в Україну, страти без суду і слідства, в тому числі дітей, зґвалтування, позбавлення їжі та догляду, систематичні й навмисні бомбардування дитячих майданчиків, шкіл, лікарень, ринків, ресторанів, житлових будинків, а також депортація дітей, іноді з метою подальшого примусового призову до російської армії.
Російська держава схожа на ту варварську державу, яку описав Мішель Сьорат, говорячи про Сирію Асада. В Україні смерть може спіткати будь-кого - зненацька, уві сні, в дорозі, під час прогулянки. Цілому народові загрожує знищення в гігантському проєкті винищення, який зупиниться лише тоді, коли його зупинять силою. Якщо існує імперія, яку Росія хоче відновити, то це перш за все імперія смерті – назвемо її також імперією радикального зла.
Українське населення зазнало незліченних травм: у солдатів, які воюють в умовах важчих, ніж у більшості попередніх воєн; у цивільних, більшість яких має близьких, які загинули або стали каліками; у матерів і батьків, які втратили своїх дітей на фронті або під час смертоносних ударів; у дітей, які осиротіли через щоденний терор, особливо тих, які передчасно подорослішали через постійну загрозу смерті.
Ці травми іноді виринають на поверхню, але вони також здебільшого замовчуються, тому що люди повинні виживати, боротися і триматися. І український народ тримається, як ніколи, про що свідчать опитування, які показують, що переважна більшість українців проти фальшивих мирних угод, які призведуть до їхнього поневолення і ще більших жертв. Багато з цих травм спливуть пізніше і залишаться закарбованими в душах українців на десятиліття вперед. Бог знає, скільки треба буде працювати, щоб хоча б загладити їх, якщо не вилікувати.
Ці травми, в будь-якому випадку, залишаться назавжди, якщо російські злочини не будуть розслідувані і покарані, і якщо російська загроза залишиться.
Слід визнати, що деякі європейські лідери говорять про ці злочини, хоча все ще занадто мало. Більшість із них досягли прогресу у створенні міжнародного трибуналу над винуватцями злочину агресії, як він був визначений у Нюрнберзі. Цей трибунал доповнить роботу Міжнародного кримінального суду, що має юрисдикцію щодо воєнних злочинів, злочинів проти людяності та злочинів агресії.
Проте залишається логічна непослідовність, про яку я часто згадував: як можна одночасно визнавати вчинення Росією злочинів і уявляти собі так звану мирну угоду, яка, по суті, відбілює їх і запобігає будь-якій реальній можливості здійснення правосуддя?
Як переконати громадську думку у надзвичайній важливості скоєних злочинів, окрім обурення і жаху, які викликали Буча, Ізюм, Ірпінь, Суми, Маріуполь і те, що сталося в багатьох інших місцях, а також майже щоденні бомбардування цивільного населення? Як зробити так, щоб цей злочин, у його перманентності та еквівалентності російській дійсності, дійшов до свідомості людей і залишився в ній надовго?
Передрук з дозволу автора з його блогу Tenzer Strategics на Substack. З оригіналом можна ознайомитися тут.
Висловлені в статті думки є думками автора і не обов’язково збігаються з позицією редакції Kyiv Post.
ПОГЛЯД: Як Україна ізолює Крим
