Конференція в Києві «Північний Кавказ як рубіж європейської безпеки» була приурочена до третьої річниці ухвалення Верховною Радою постанови №2672-IX про тимчасову окупацію території Чеченської Республіки Ічкерія (ЧРІ).
Її головний висновок полягає в тому, що стабільність Європи нерозривно пов’язана з долею народів Північного Кавказу. Тому «кавказький напрям» має перейти від декларацій до продуманої політики — з інституційними механізмами та чітко визначеними адресатами.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Склад учасників підкреслив політичну вагу та увагу до теми. У конференції взяли участь Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук і перший заступник голови Олександр Корнієнко; третій Президент України Віктор Ющенко; радник керівника Офісу Президента Михайло Подоляк; Прем’єр-міністр ЧРІ Ахмед Закаєв; депутатка Європарламенту Раса Юкнявічене (ексміністерка оборони Литви, віцеголова фракції ЄНП у Європарламенті); колишня міністерка закордонних справ Польщі Анна Фотига; а також українські парламентарі й міжнародні експерти.
33 роки з початку війни в Абхазії: окупований регіон згадує про трагедію
Такий склад учасників розширює рамку обговорення — від національного до загальноєвропейського й трансатлантичного рівня, засвідчуючи, що питання Північного Кавказу поступово виходить на передній план безпекових дискусій у Європі.
Основний напрям дискусії визначила Київська декларація.
По-перше, вона задає стратегічну оптику: Північний Кавказ є ключовою ланкою загальноєвропейської безпеки, а загрози мають транснаціональний характер — гібридна агресія, репресії, депортації, дезінформація — і потребують скоординованої міжнародної відповіді.
Такий підхід означає відмову від «загальноросійської призми» на користь бачення Північного Кавказу як окремого макрорегіону з власними елітами та траєкторією розвитку.
По-друге, декларація визначає практичну рамку — «дорожню карту» з чотирьох напрямів, яка дозволяє інтегрувати цю тему в політику ЄС і НАТО, а також у національні стратегії:
- Правовий напрям — універсальна юрисдикція, документування злочинів, підтримка позовів до міжнародних судів;
- Санкційний — розширення персональних і секторальних заходів у відповідь на репресії, мобілізацію, депортації та культурне знищення;
- Гуманітарний — захист біженців і політичних в’язнів, забезпечення доступу до медичної та психологічної допомоги, збереження мови й культури;
- Комунікаційний — протидія дезінформації, підтримка незалежних медіа та аналітичних центрів.
По-третє, значну увагу приділили українському виміру. Учасники закликали Верховну Раду зробити кроки, які дозволять «ічкерійським структурам» діяти в межах українського правового поля: визнати громадянство ЧРІ; забезпечити представництво її громадян у третіх країнах до міжнародного визнання; надати Державному комітету з деокупації ЧРІ офіційний статус органу національно-визвольної боротьби; а також започаткувати постійний міжпарламентський діалог.
Також пропонувалося активізувати міжфракційні об’єднання та підтримати законопроєкт №11402 про взаємодію з національними рухами поневолених народів Російської Федерації.
У сукупності ці ініціативи переводять морально-політичні декларації у площину дієвих юридичних механізмів.
У документі виокремлено дві групи зовнішніх партнерів.
Першу — Європейський парламент, ПАРЄ/Парламентська асамблея НАТО та національні парламенти — закликають посилити парламентський вимір політики деокупації: ініціювати публічні слухання та місії зі збору доказів, налагодити системний діалог із національно-визвольними рухами й розширити санкційні списки, включно з відповідальністю за використання вихідців із Північного Кавказу у війні Росії проти України.
Другу — уряди та інституції ЄС, Великої Британії, Канади та США — заохочують інтегрувати питання Північного Кавказу до стратегічних оглядів і планів стримування, а також підтримувати права людини, культурну спадщину й мови народів Кавказу.
Важливим практичним результатом конференції стало рішення створити експертну мережу та громадську моніторингову платформу Caucasus Watch — інструмент, що поєднує моніторинг прав людини, відстеження санкцій і аналітику, зменшуючи інформаційну асиметрію для політиків і регуляторів. Також передбачено окрему грантову програму для дослідників, які працюють над темами права, безпеки та культури Північного Кавказу.
Тон дискусії добре передали зауваження Лаури Ліндерман зі США (старшої наукової співробітниці Євразійського центру Atlantic Council та директорки програм Центральноазійсько-Кавказького інституту при Американській раді зовнішньої політики). Вона відзначила «стратегічне згортання» Росії на Південному Кавказі, зміну архітектури посередництва та вразливість трьох опор контролю на Півночі — надмірної мілітаризації регіону, бюджетних дотацій і системи персональної лояльності (зокрема «моделі Кадирова»).
Ослаблення цих опор підвищує ризики локальних конфліктів і тероризму, а також відкриває поле для зовнішніх гравців. Саме тому інтеграція «кавказького напряму» в ядро євроатлантичних стратегій — це питання запобігання, а не реагування.
Звідси випливає практична логіка Київської декларації: інституціоналізація суб’єктності, стандартизація санкційно-правової роботи, збір достовірних даних і розвиток парламентської дипломатії.
Очікувані результати можна поділити на три напрями:
- Правовий напрям — розбудова кейсів на основі універсальної юрисдикції та договірних процедур;
- Політичний — зміцнення міжпарламентських форматів, зокрема каналів комунікації з національними рухами та діаспорами;
- Інформаційний — зменшення залежності від фрагментарних свідчень шляхом створення єдиного центру даних (Caucasus Watch).
Ризики очевидні: втома від санкцій і бюрократизація процесів; обмежений доступ до джерел та проблеми із захистом свідків; зіткнення зовнішніх інтересів.Втім, сам перехід до практичної рамки з чітко визначеними адресатами та інструментами вже є важливим кроком. Політична воля парламентів і згуртованість експертних мереж стануть ключовими чинниками — як для реалізації українського напряму (зокрема рішень щодо громадянства ЧРІ та статусу Держкомітету), так і для інтеграції «кавказького треку» в стратегії ЄС і НАТО.
Київ запропонував не лише нові аргументи, а й політичну інфраструктуру — від законодавчих ініціатив до механізмів виконання. Подальший поступ визначатиметься не кількістю заяв, а швидкістю інституційних кроків і якістю міжвідомчої координації.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
