Після заборони проросійських партій найбільш суперечлива ситуація склалася навколо фракції в українському парламенті «Опозиційна платформа – За життя» (ОПЗЖ). Ця партія офіційно заборонена, але народні депутати, які були в складі її парламентської фракції, зберігають свій статус у Верховній Раді. Схожа ситуація і в багатьох місцевих радах, в яких існували фракції ОПЗЖ.
ОПЗЖ нібито вже немає, а її представники благополучно залишаються народними депутатами. Це дуже дратує українців. Чому так сталося? І чи можна щось зробити в цій ситуації?
Нагадаю, що понад 25 тис. громадян України підтримали електронну петицію до президента України про позбавлення мандатів народних депутатів від колишньої ОПЗЖ. Президент Володимир Зеленський адресував цей суспільний запит керівництву Верховної Ради. Річ у тім, що президент не має повноважень позбавляти парламентарів їх депутатського статусу. Це виключна компетенція самої Верховної Ради.
А далі починаються проблеми. Конституція України чітко визначає правові підстави для дострокового припинення повноважень народних депутатів (стаття 81). Якби в Конституції була норма про позбавлення депутатських мандатів представників партій, які заборонені, тоді не було б питань. Але такої норми немає, а змінювати Конституцію під час воєнного стану заборонено. Теоретично є варіант вирішення цієї проблеми через відповідне рішення Конституційного Суду України. Але його робота зараз зависла, відбувається процес оновлення його складу. Тому питання щодо депутатів від ОПЗЖ скоріше за все доведеться вирішувати на підстави діючих норм Конституції.
На мій погляд, доведеться застосовувати різні механізми, які передбачені Основним законом України.
Для таких, як Віктор Медведчук, потрібні обвинувальні вироки про державну зраду. На жаль, наші правоохоронна і судова системи працюють занадто повільно, і тому таких вироків доведеться почекати, і ще невідомо, як довго.
Депутатам Вадиму Рабиновичу та Ігорю Васильковському припинили їх повноваження на підставі позбавлення громадянства України.
З інших можливих механізмів дострокового припинення повноважень народних депутатів від ОПЗЖ більш-менш перспективним виглядає позбавлення депутатського мандату на підставі виїзду парламентаря на постійне проживання за межі України. Цю норму можна спробувати застосувати до тих депутатів, які з початком війни Росії проти України виїхали за межі країни і фактично припинили свою роботу в парламенті.
Найбільш простим і доцільним способом розв’язання зазначеної проблеми була б добровільна відмова від депутатських мандатів представниками ОПЗЖ. Це було б правильно з морально-політичної точки зору, як форма визнання особистої політичної відповідальності за позицію партії, яка працювала в інтересах Росії. Така собі форма морально-політичного каяття депутатів від ОПЗЖ. Є вже прецеденти добровільної відмови парламентарів ОПЗЖ від депутатського мандату, хоча, на жаль, і не в формі їх морального каяття.
Сумнозвісного депутата від ОПЗЖ Іллю Киву, який втік з України і перейшов на бік ворога, позбавили депутатського мандату на підставі його особистої заяви. Також відмовилась від депутатського мандата і Юлія Льовочкіна. До речі, ці прецеденти є важливими в тому сенсі, що Центральна виборча комісія України відмовилась надавати статус депутата тим особам, які були наступними в черзі на депутатство у виборчому списку ОПЗЖ, у зв’язку із забороною цієї партії. Тому кількість представників колишньої ОПЗЖ у Верховній Раді вже трохи зменшилась.
Але щось не поспішають представники колишньої ОПЗЖ відмовлятися від своїх депутатських мандатів. Чому? Справа в тому, що статус народного депутата надає правовий імунітет, хай і обмежений. Для представників колишньої ОПЗЖ це є дуже значущим чинником за нинішніх умов. Не менш важливою є і інша причина – залишаючись в парламенті, можна продемонструвати свою лояльність і державі, і нинішній владі. Безумовно, це не є автоматичною індульгенцією за політичні гріхи колишньої ОПЗЖ, але значну частину ризиків нейтралізує. А оскільки у правлячої партії на даний момент надійних парламентських голосів явно бракує (в силу різних причин), то підтримка (хай і суто кон’юнктурна) з боку депутатів колишньої ОПЗЖ є далеко не зайвою для фракції партії «Слуга народу».
Але нинішній партії влади не варто занадто покладатись на кон’юнктурно залежних і ситуативних «партнерів» з колишньої ОПЗЖ. У цих депутатів зараз є лише один визначальний інтерес – політично вижити і вберегтись від кримінального переслідування.
Цілком вірогідно, що значна частина (можливо навіть переважна більшість) народних депутатів від ОПЗЖ дотягне до завершення повноважень нинішнього складу Верховної Ради. А от далі їм доведеться визначатись – або спробувати залишитись в активній політиці, або взагалі піти з політики від гріха подалі. Другим шляхом, напевно, підуть чимало депутатів-бізнесменів, які свого часу приєднались до ОПЗЖ із суто кон’юнктурних міркувань. Для них так точно буде безпечніше.
Дуже вірогідно, що частина представників колишньої ОПЗЖ зробить політичний ребрендінг і спробує пройти до наступного складу українського парламенту під новою назвою і без проросійських гасел. Але чи спрацює така спроба? В цьому є великі сумніви.
По-перше, спадкоємці ОПЗЖ фізично втратять частину своїх виборців, які втечуть разом з окупантами або просто відмовляться від прямої участі в повоєнній політиці.
По-друге, більша частина їх колишніх прихильників вже кардинально змінила свої погляди під впливом війни і звірств колишніх російських «братів». Вони скоріше підтримають президента Зеленського та його партію або партії впливових місцевих політиків. Колишні проросійські політики вже стали для них об’єктом розчарування і неприйняття.
По-третє, політики, які були пов’язані з проросійськими силами, стали токсичними. Будь-яка спроба їх повернення до великої політики буде зустрічати дуже гостру і навіть агресивну суспільну реакцію. Не виключаю, що Верховна Рада згодом запропонує і законодавчі обмеження для участі в публічній політиці і державному управлінні тих осіб, які просували проросійські позиції.
ОПЗЖ вже пішла з політичного життя. Але набагато важливіше, що з української політики зникає проросійський табір як інституційне та ідеологічне явище, як окремий і вагомий центр впливу. Це означає кардинальні структурні зміни в українській політиці. Окремі представники цього табору фізично ще будуть якийсь час присутні в політичному процесі, але суто інерційно і вже без демонстрації проросійських поглядів.
Коментарі (0)