У п’ятницю, 12 червня, світ облетіла новина про те, що Україна та Молдова розпочали перший етап переговорів щодо вступу до Європейського Союзу — крок, який вимагав схвалення всіх держав-членів. Чи означає це, що перспектива членства стала ближчою? Безумовно, це хороша новина. Але саме тепер починається найскладніше.
Після поразки Орбана в Угорщині багато хто очікував, що головні перешкоди зникнуть. Це дуже хибне припущення. Втім, труднощі не зводяться лише до позиції інших країн, таких як Болгарія чи Словаччина, або до тривалої історичної та політичної суперечки з Польщею.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Початок переговорів відкриває довгий шлях до виконання вимог Європейського Союзу, серед яких є й особливо складні — зокрема ефективна боротьба з корупцією. Втім, вирішальним зрештою стане політичне рішення: чи готові нинішні держави-члени прийняти нових учасників до Євросоюзу.
Україна отримає $4 млрд допомоги від партнерів - Зеленський
У процесі переговорів може з’ясуватися, що країни, які сьогодні публічно вітають Україну на її європейському шляху, на практиці не так уже й прагнуть бачити її серед членів ЄС.
За несприятливого сценарію в Києві можуть прийти до влади політики-популісти, які відмовляться від курсу на європейську інтеграцію або використовуватимуть його для здобуття політичних дивідендів.
Пастка нескінченної інтеграції
У другій половині травня канцлер Фрідріх Мерц запропонував надати Україні особливий статус у ЄС. Цю ідею спершу схвально сприйняла значна частина медіа, що підтримують Україну. Проте така форма задекларованого зближення зрештою може привести не до повноправного членства, а до постійного особливого статусу — коли Україна залишатиметься близькою до ЄС, але назавжди поза його межами.
Не менш важливими є й ширші соціальні та політичні зміни в Європі. Підтримка радикальних партій зростає, і немає жодних гарантій, що ці політичні сили й надалі підтримуватимуть Україну так само, як останніми роками. Не кожна радикальна партія обов’язково піде шляхом так званої «мелонізації». Після виборів в Італії було чимало побоювань, однак, прийшовши до влади, прем’єр-міністерка країни зайняла помітно іншу позицію.
Після завершення війни може змінитися і політика Заходу щодо України. Безперечно, з’являться політичні сили, які виступатимуть за перезавантаження відносин із Росією, хоча після таких масштабних інвестицій у порятунок та відбудову України навряд чи її покинуть напризволяще. Навіть якщо діалог із Росією відновиться, ці відносини вже не будуть такими, як до 2022 року.
Втім, існує й інша небезпека. Після завершення бойових дій західні країни, без сумніву, робитимуть усе можливе, щоб не допустити нової війни. На жаль, заради досягнення цієї мети вони можуть бути готові поступатися інтересами України, і це може вплинути на її шлях до членства в ЄС.
Як показує досвід, Росія й надалі перевірятиме межі дозволеного. У сукупності ці чинники, передусім політичні, можуть загнати Україну в пастку нескінченної інтеграції без реального членства.
Яка ціна членства?
Із стратегічної точки зору Заходу вигідніше прийняти Україну до ЄС, ніж залишити її поза ним. Членство, безперечно, створить чимало викликів — від необхідності перегляду окремих положень європейських договорів до посилення економічної конкуренції. Водночас із погляду безпеки в найширшому розумінні — не лише військової — членство в ЄС також означає взаємний контроль і координацію політики та дій у межах спільної системи. Це стосується як конкурентоспроможності бізнесу, так і прав меншин чи прозорості демократичних процесів.
Упродовж багатьох років Україна демонструє значні зовнішньополітичні амбіції. Вона також має вагомі переваги — від технологічного розвитку та унікального бойового досвіду, здобутого під час війни, до спроможності завдавати ударів далеко вглиб російської території.
Членство в ЄС також створить механізми для управління та контролю ескалації таких дій. Простіше кажучи, якщо Україна стане частиною західних структур, вона матиме вплив на ухвалення рішень Заходом, а Захід — на ухвалення рішень в Україні. Це стане стабілізуючим механізмом із вбудованою системою стримувань і противаг — безцінною перевагою для регіону, на якому війна залишила глибокі рани.
Що може зробити Україна?
Одним із беззаперечних, але часто недооцінених досягнень України є те, що, попри війну та величезні труднощі, вона залишається демократичною державою. Не менш очевидно й те, що сам процес європейської інтеграції допомагає підтримувати цей демократичний курс. Україна має використовувати кожне вікно можливостей для проведення послідовних і довготривалих реформ. Це може виявитися непросто, особливо якщо такі реформи вимагатимуть жертв від окремих груп інтересів. Україні також варто уникати загострення відносин зі своїми союзниками — суспільствами та політичними елітами країн, підтримка яких і надалі буде їй потрібна.
Насправді все це неможливе без політичних лідерів, готових ставити стратегічні рішення вище за рейтинги й короткострокові політичні інтереси.
Приклад такого загострення нині можна побачити у відносинах із Польщею. Громадська думка в цій країні різко відреагувала після того, як президент Володимир Зеленський присвоїв одній із військових частин почесне найменування на честь діячів УПА, яких багато українців вважають героями. Незалежно від аргументів і деталей цієї суперечки, Україна зрештою постане перед політичним вибором: що для неї є пріоритетом — європейська інтеграція чи подібні рішення. Україні не відмовлять у членстві в ЄС через історичну пам’ять про націоналістичні рухи часів Другої світової війни. Проте такі питання дедалі частіше можуть ставати джерелом політичного спротиву в різних країнах Європи.
Водночас різні політичні сили можуть використовувати ці теми як зручний аргумент для тих, хто й без того виступає проти вступу України до ЄС. У процесі розбудови держави та формування національної ідентичності Україна може чесно й відкрито обговорювати їх усередині країни — тим більше, що вона є багатонаціональною державою, де українська ідентичність визначається насамперед свідомим вибором, а не етнічним походженням.
Розчарування і суверенізм
Суперечка з Польщею може також посилити сувереністські настрої. Особливо в символічній площині вони ґрунтуються на переконанні, що ніхто за межами України не має права впливати на її вибір. Зрештою, йдеться про те, заради чого насправді триває боротьба, що почалася з Євромайдану і продовжується нинішньою війною. Чи це боротьба за ізоляціонізм і символи, які відштовхують союзників? Чи за те, щоб стати невід’ємною частиною вільного Заходу — з усіма його недоліками, але також добробутом, гідністю, розвитком і свободою?
Поряд із суверенізмом може виникнути й інше почуття — розчарування Заходом. Поки що його майже не помітно, але неважко уявити, що впродовж наступного десятиліття після завершення війни з’являться популістські сили, які будуватимуть свою політику на таких настроях: «Попри всі наші зусилля, нас не хочуть приймати» або «Вони хочуть вирішувати за нас».
Політика, побудована на скривдженій гордості та образі, рідко приводить до чогось доброго. Цей ризик стане особливо відчутним, якщо Україна знову і знову чутиме від Європейського Союзу «ні» або якщо процес вступу й надалі затягуватиметься, попри реальні зусилля з проведення реформ. Саме тому відчутний прогрес на шляху до інтеграції має таке велике значення.
Українське суспільство має залишатися стійким до популізму й не піддаватися розчаруванню. Відчутні результати інтеграції з часом дадуть українцям змогу відчути не лише те, що вони рухаються до Заходу, а й те, що вже є його частиною. Інакше зростаюче розчарування може породити різні форми ізоляціонізму чи суверенізму — ідеї, які на практиці значно менш привабливі, ніж можуть здаватися на перший погляд.
Перед Україною відкрилася історична можливість, і її політичні еліти мають зробити все можливе, щоб не змарнувати її.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
