Чому саме музеї?

Музей лише здається нейтральним сховищем артефактів. Насправді він активно формує уявлення про минуле — і часто робить це переконливіше за книгу чи телевізор.

Працює предметність. Людина бачить «оригінал», який лежить перед нею у вітрині, й сприймає його як доказ, а не як інтерпретацію. Коли поруч стоїть «науковий співробітник» і додає до цього доказу свої коментарі, відчуття достовірності лише посилюється.

Саме ця презумпція правдивості робить музей зручним каналом впливу.

По-перше, працює візуальність і тактильність. Будь-який предмет у підсвіченій вітрині, під охороною та з акуратним підписом автоматично читається як речовий доказ історії.

По-друге, діє авторитет експерта. Екскурсовод або музейна етикетка подають твердження як встановлений факт, а не як інтерпретацію.

Більше по темі

«Бензина нет»: дефіцит пального підсилює гнітючі настрої у Криму, - ГУР

Українська розвідка оприлюднила перехоплення з Криму, де мешканка скаржиться на дефіцит пального.

По-третє, важливу роль відіграють емоції. Спосіб розташування експонатів, логіка експозиції та її візуальна мова формують необхідний настрій і потрібний дискурс.

Для себе Росія визначила пріоритетну аудиторію цієї роботи — дітей і молодь. Смисли, засвоєні у дитячому віці, залишаються з людиною на десятиліття. Водночас дорослі теж не випадають із поля зору. Музеї працюють із військовими, ветеранами, науковцями, людьми літнього віку та людьми з інвалідністю. Окремі заходи проводять навіть для ув’язнених. Так, у 2026 році так зване «міністерство культури» Запорізької області організувало культурний захід у жіночій виправній колонії в окупованому Мелітополі.

Кожна група отримує власну версію «правильного» меседжу та «правильного» погляду на події.

Кінцева мета цієї роботи — переформатування ідентичності. Виховати покоління, для якого Росія є рідною державою і батьківщиною, яку необхідно захищати навіть ціною життя, а Україна — ворогом, який має бути знищений разом з усім, що її представляє.

Що відбувається на окупованих територіях?

Перш ніж музей почне розповідати «правильну» історію, простір потрібно очистити від «неправильної».

Для цього російська влада спершу привласнює українську спадщину через політичні та юридичні інструменти — стратегії, нормативні акти, рішення окупаційних адміністрацій. Потім завозить власних працівників. А далі переміщує, знищує або буквально закатує під асфальт усе, що не вписується в нову картину світу.

Мета проста — звільнити місце для «правильних» експонатів, які розповідатимуть «правильну» історію.

Відомо про викрадення музейних цінностей із Херсонської та Запорізької областей. Відомо про переміщення колекцій музеїв Маріуполя, Бердянська та Мелітополя до Донецька, Луганська або безпосередньо на територію Росії.

Так само можна говорити про мільйони вилучених археологічних знахідок під час щонайменше 1 358 археологічних робіт, проведених на окупованих територіях упродовж 2014–2025 років. За наявними даними, лише 5–10% цих знахідок потрапили до музейних колекцій. Доля решти залишається невідомою.

Те, що не можна вивезти, цілеспрямовано знецінюють. Об’єкти позбавляють охоронного статусу, прибирають із публічного простору українські сюжети, стирають зв’язок із місцевою історією.

Натомість завозять новий контент.

У квітні 2026 року в Бердянському художньому музеї відкрили виставку «Велике російське слово», в межах якої до фондів музею передали 64 роботи російських художників.

Три головні наративи окупаційних музеїв

Уся ідеологічна робота музеїв на окупованих територіях зрештою зводиться до трьох ключових наративів.

Наратив перший: окуповані території — «споконвічні історичні землі Росії»

Його мета — виправдати окупацію через концепцію історичної тяглості.

Саме тому Херсонес подають як «колиску православ’я та російської державності», прив’язуючи його до хрещення князя Володимира. Цій логіці підпорядковані інтерактивні експозиції «Музею Криму та Новоросії» та «Музею християнства».

Щороку десятки музеїв проводять заходи до річниць так званої «Кримської весни» та «возз’єднання історичних регіонів», супроводжуючи їх показами пропагандистських фільмів і демонстрацією «трофеїв» нинішньої війни.

Робота ведеться навіть у цифровому просторі. Ще у 2021 році було створено віртуальну реконструкцію Херсонеса у Minecraft як нібито «ігровий спосіб вивчати історію своєї країни» — тобто Росії.

Сьогодні цей підхід поширюють на Донбас, Запоріжжя та Херсонщину. У 2026 році Росія запустила мультимедійний проєкт «Історія Новоросії» — серію анімаційних роликів про «ключові події та постаті» цих регіонів, які мають об’єднати їх в один штучний історичний міф.

Наратив другий: перемога у Другій світовій війні як виключно російська спадщина

Російське «побєдобєсіє» давно стало окремим політичним явищем.

Після 2022 року культ перемоги у Другій світовій війні отримав нове значення. Події травня 1945 року почали трактуватися як безстрокова ліцензія Росії на право «звільняти» інших від нацизму.

У цій логіці вторгнення в Україну подається не як агресія, а як продовження боротьби, розпочатої під час Другої світової війни.

У музеях цей наратив представлений через виставки на кшталт «Злочини київського неонацистського режиму», експозиції про так звану «СВО», проєкти про учасників війни та численні акції на кшталт «Диктанту Перемоги».

Наратив третій: Росія як захисниця традиційних цінностей

У цьому дискурсі Росія постає останньою фортецею моралі проти нібито занепалого Заходу.

Саме тому музеї регулярно проводять «уроки мужності», патріотичні конкурси та тематичні заходи, присвячені православ’ю, військовій службі та жертовності.

Війна переосмислюється як духовна місія. Солдатів благословляють. Військову техніку освячують.Сам конфлікт подається як священна боротьба за збереження ідентичності.

У межах цього підходу культура дедалі тісніше зростається із силовими структурами окупаційної влади.

Як реагувати Україні?

Спокуса відповісти симетрично — створити власну альтернативну міфологію — є хибною.

Потрібні довші, складніші та чесніші відповіді.

Перший напрямок — право. Сьогодні поняття культурного геноциду досі не має належного міжнародного правового закріплення. Водночас Україна вже робить кроки в цьому напрямку. Зокрема, 15 червня 2026 року було зареєстровано законопроєкт щодо визнання руйнування культури та насильницької асиміляції формою злочину геноциду.

Другий напрямок — документування. Кожна виставка, лекція, урок або пропагандистський захід мають бути зафіксовані. У багатьох випадках саме соціальні мережі музеїв стають головним джерелом доказів.

Третій напрямок — міжнародний тиск. Необхідні міжнародний реєстр викраденої спадщини, вимоги прозорості щодо походження музейних колекцій та підтримка українських фахівців.

І нарешті — просвітництво. Україна повинна формувати власний історичний та культурний наратив, заснований не на міфах, а на знаннях. Через освіту, музеї, підручники, науково-популярну літературу та культурні проєкти.

Цю війну справді може виграти музей

Музеї ніколи не були нейтральними.

Але в цій війні Росія перетворила їх на один із найефективніших інструментів окупації.

Вони стали ретельно зрежисованими театрами пам’яті, де українську ідентичність стирають, мілітаризм героїзують, а загарбання подають як «історичне повернення».

Тож варто повернутися до запитання, винесеного в заголовок.

Цю війну справді може виграти музей.

Питання лише в тому, чий саме.

Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.