Перед 35-ю річницею сучасної незалежності України, яка відзначається 24 серпня, пропонуємо огляд загальних настроїв, сподівань і розчарувань у Києві.
Українці переживають парадокс. Вони довели, що їх неможливо перемогти військовим шляхом. Росія показала, що не визнає поразки на дипломатичному рівні. І ось вони виснажують одне одного, перевіряючи, хто зламається першим. От тільки ставки аж ніяк не рівні. Для Путіна йдеться про відновлення імперії, а для України — про те, в якому вигляді та стані вона може вийти з війни.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Після понад чотирьох років повномасштабних бойових дій поле бою розповідає одну історію, а дипломатичний цирк — іншу. Росія контролює близько 18% української території. Ціна? Майже півмільйона жертв. Україна пройшла шлях від відчайдушної оборони Києва до ударів по російських нафтопереробних заводах за 800 кілометрів від кордону та фактичного відрізання окупованого Криму.
Україна повернула чотирьох моряків із судна, яке затримав Іран в Ормузькій протоці
Отже, війна кардинально змінилася. Але дипломатична ситуація зараз небезпечніша за будь-який російський наступ: Захід вагається, Трамп ставиться до справи як до угоди з нерухомістю, Україна наполягає, що її суверенітет не підлягає обговоренню. Ці три фактори створюють напругу, яка може завдати Україні більшої шкоди, ніж будь-який ракетний удар.
Питання не в тому, у скільки обійдеться підтримка України. А в тому, у скільки обійдеться її відсутність.
Це не 2022 рік, коли українці боролися за виживання в аеропорту Гостомеля, Бучі та Маріуполі. Це й не патова ситуація 2024 року. Це щось нове. Тепер Україна має реальну можливість діяти – може бити у відповідь. Але залишаються складніші запитання: якою має бути перемога? Чи підтримуватиме Захід Україну до самого кінця?
Чого Захід не завжди розуміє
Найбільша проблема західного висвітлення подій у тому, що війну досі часто розглядають як «конфлікт», як боротьбу за панування в регіоні, як прикордонний спір, у якому розсудливі люди можуть знайти компроміс і рухатися далі.
Це неправда. Це імперська війна на знищення. Мета Росії — не Донеччина з Луганщиною, а знищення України як держави і як концепції. Путін чітко це заявив — Україна не є справжньою державою, українці не є справжнім народом. Доки західні журналісти та політики не зрозуміють цю різницю, вони й надалі пропонуватимуть «рішення», які фактично є заохоченням геноциду.
Західні ЗМІ перейшли до теми «втоми від війни». Скільки вона нам коштує? Чи можемо ми її собі дозволити? А як щодо наших власних проблем? Можливо, це справедливі запитання. Але вони повністю пропускають суть. Питання не в тому, скільки коштує підтримка України, а в тому, скільки коштує її відсутність.
З геноцидом не можна йти на компроміс.
І те, чого так часто бракує у західних ЗМІ, — життя на окупованих територіях. Камери тортур у Херсоні. Українські діти, вивезені в Росію й відправлені до таборів на «перевиховання». Систематичне знищення української ідентичності. Якби західна аудиторія бачила це регулярно, по-справжньому бачила, то всі ці розмови про «компроміс» звучали би просто непристойно.
З геноцидом не можна йти на компроміс. З винищенням не можна йти на поступки.
Стратегія Росії: кидати солдатів на села, про які ніхто не чув
На місцях Росія втрачає понад 1 000 солдатів на день за села, яких немає на більшості карт. Це не стратегія. Це інерція, що видає себе за рішучість. Путін не може собі дозволити зупинити наступ, не визнавши поразки, тому він просто продовжує. Ціна не має значення. Російська армія повернулася до цілком царських і радянських методів — масовані піхотні штурми, мінімальна координація, ставлення до солдатів як до витратного матеріалу заради здобутків, що існують переважно для пропаганди.
Дедалі частіші масовані російські удари по Києву, Одесі, Харкову, Дніпру та інших великих і менших містах виглядають жахливо на папері. Так, вони приносять смерть і руйнування. А на практиці? Зараз українська протиповітряна оборона збиває більшість дронів і ракет, а дух українського населення залишається таким же незламним, як і раніше.
Росіяни відчувають це на заправках.
Справжня аудиторія цих ударів — не Київ, а Вашингтон і Брюссель. Путін хоче, щоб там вважали, що він не виснажений, що українська інфраструктура все ще вразлива, і що їм слід тиснути на Україну, аби та погодилася на його умови.
Це театр. Дорогий театр смерті.
Перенесення війни на територію Росії
Ось що змінилося: Україна нарешті б’є туди, де боляче.
Українські удари по нафтовій інфраструктурі вивели з ладу близько 40% їхніх нафтопереробних потужностей Росії. Це не просто доходи — це внутрішні запаси пального. Росіяни відчувають це на заправках. Україна завдає ударів по оборонних заводах, порушуючи виробництво ракет і дронів, якими Росія вбиває українських цивільних.
Це вже визнав і Путін. Це важливо. Він ніколи не визнає вразливості. Вперше пересічні росіяни відчувають на собі наслідки війни, яку веде їхній уряд. Наслідки не для українців, а для них самих. Це не ескалація. Це відповідальність.
Західні колеги запитують, чи не турбує українців те, що вони провокують Росію. Провокують? Та це ж вони вторглися в Україну! Це вони бомблять українські міста! Це вони катують українців на окупованих територіях! Чи повинні їхні почуття турбувати українців, які борються за своє право на існування, які захищають цінності вільного світу,?
Дипломатична пастка
Ось у чому іронія: те, що Америка відволіклася на Іран, допомогло Україні. Поки Вашингтон зосередився на інших питаннях, Україна отримала більше простору для розширення своєї кампанії глибоких ударів та прискорення внутрішнього виробництва зброї. Вона перетворюється з залежного клієнта на незалежного гравця. Це добре.
Але це й небезпечно. У запропонованих Трампом рамках мирного врегулювання українська територія була розмінною монетою. Він очікував, що Україна віддасть Росії приблизно 4 660 квадратних кілометрів, у тому числі території, які Росія ще навіть не захопила. Це неприйнятно. Понад 70% українців виступають проти територіальних поступок без залізних гарантій безпеки. Результати опитувань стабільні.
«Угода», яка обмінює територію на мир, залишаючи Україну поза межами ЄС? Це не мир.
Чи могла б Україна погодитися на територіальний компроміс? Можливо. Але лише за умови членства в НАТО, стабільної військової підтримки, масштабного фінансування відбудови та механізмів притягнення Росії до відповідальності за воєнні злочини. Без цих елементів це лише капітуляція з паперовими формальностями, тимчасова пауза до того, як Росія перегрупується і повернеться, щоб захопити решту.
Членство в ЄС також важливе. Для України інтеграція в ЄС — це не якась майбутня мрія. Це той якір, що гарантує їй суверенітет і не дає їй знову потрапити у сферу впливу Росії. Згадайте, що спровокувало протести на Майдані наприкінці 2013 року — Росія змусила уряд Віктора Януковича припинити рух до членства в ЄС.
«Угода», яка обмінює територію на мир, залишаючи Україну поза межами ЄС? Це не мир. Це заморожений конфлікт, у якому Україна назавжди залишається вразливою до російського тиску, вічно залежною від доброї волі Заходу замість інституційного захисту.
Тож в Україні переважає думка, що будь-яке реальне врегулювання має передбачати надійний шлях до членства в ЄС поряд із вступом до НАТО. Без цього Україна стане буферною зоною. Постійним заручником.
Альтернативної архітектури безпеки ніхто не пропонував, а українці надто добре пам’ятають, чим виявився Будапештський меморандум 1994 року.
Війна, яку Україна веде проти самої себе
Україна веде дві війни. Друга — проти корупції та старих методів недосконалого управління — менш помітна, але не менш важлива.
Нещодавній скандал із розкраданням коштів в одній із найбільших енергетичних компаній України призвів до відставки керівника Офісу Президента Андрія Єрмака, що доводить: відповідальність можна і треба забезпечувати за допомогою громадянського суспільства та тиску ззовні у вигляді «умов», навіть на найвищих рівнях.
Україна може виграти всі битви, але все одно програти війну, якщо втратить підтримку Заходу через те, що не змогла навести лад у власному домі.
Корупція в умовах війни — це не лише моральний проступок. Це стратегічна катастрофа. Вона підриває бойову ефективність. Вона дає скептикам у Вашингтоні та Брюсселі привід для скорочення допомоги. Кожен скандал ускладнює збереження західної підтримки, умовою якої залишається проведення реформ. Україна може виграти всі битви, але все одно програти війну, якщо втратить підтримку Заходу через те, що не змогла навести лад у власному домі.
Відставка Єрмака, хоч і є лише верхівкою айсберга, показала, що систему можна і треба змусити до самокорекції. Це має значення. Наведемо ще один приклад: Україна піднялася в рейтингах свободи преси — зі 106-го місця у 2022 році до 55-го у 2026-му. Це її найкращий показник з часу здобуття незалежності. І це в умовах війни, під час якої було вбито 130 журналістів, а 26 досі перебувають у російському полоні.
Найбільшою загрозою для свободи преси в Україні є не український уряд, а російські ракети та окупація.
На внутрішньому рівні, окрім очевидної потреби усунути залишкові недоліки в правовій системі, ще одним серйозним викликом є гострі проблеми, що виникають через непродуманий підхід до мобілізації.
Незграбний, часто грубий спосіб, у який чоловіків забирають просто з вулиць і відправляють на фронт, навряд чи гідний країни, яка прагне, щоб її героїчну боротьбу за виживання розуміли та підтримували. Але й тут є ознаки того, що проблему визнано і її вирішуватимуть.
Що станеться, якщо Росія отримає територіальні поступки
Якщо шляхом переговорів Росії вдасться зберегти за собою контроль над українською територією, це стане перемогою імперіалізму та катастрофою для міжнародного порядку.
Для української демократії це стане серйозним випробуванням. Це буде національна травма. Будуть мільйони переселенців. Буде економічна руїна. З війни повернуться озлоблені солдати.
Але буде й населення, яке під вогнем доводило свою відданість демократичним цінностям. Важливо зазначити, що ця війна зміцнила, а не послабила почуття національної самосвідомості українців. Навіть поганий мир не змінить цього, хоча й може спровокувати серйозні політичні розколи.
Усе залежить від того, що буде передбачено в будь-якій мирній угоді. Без гарантій безпеки, членства в ЄС і НАТО та фінансування відновлення Україна перетвориться на зону «замороженого» конфлікту, вічно вразливу до нової російської агресії. За наявності цих гарантій вона могла би стати успішною європейською демократією. Меншою. Зі шрамами. Але вільною.
Україна не обирала цю війну.
Ширші ставки виходять далеко за межі України. Якщо Захід дозволить Росії залишити за собою завойовані території, це стане сигналом, що імперська агресія працює, якщо ти готовий заплатити за це кров’ю. Принцип часів після Другої світової війни, згідно з яким кордони не можна змінювати силою, буде мертвим. Світ повернеться до політики великих держав XIX століття, де право визначається силою, а малі нації існують за милостю великих.
Вибір
НАТО вже неофіційно залучене до конфлікту. Розвідка. Навчання. Озброєння. Російські дрони падають у Румунії. Повітряна тривога в Литві. Конфлікт виходить за межі альянсу. Альянс ближчий до прямого втручання, ніж це усвідомлює більшість людей. З кожним днем зростає ймовірність нещасних випадків і прорахунків, оскільки поблизу території НАТО літають сотні дронів і ракет.
Україна не обирала цю війну. Але українці вирішили воювати, бо для них демократичні інститути та суверенітет – це безумовні принципи. Вони продемонстрували, що в умовах екзистенційної загрози їхнє суспільство здатне корегувати саме себе.
Вибір перед Заходом ще гостріший: чи важать принципи суверенітету та міжнародний порядок, заснований на правилах, стільки, що їх треба захищати? Чи це завжди була лише зручна риторика, від якої відмовляються, коли захист стає занадто дорогим?
Або, якщо говорити ближче до нас: чи заблокують сусіди України, такі як Польща та Угорщина, її інтеграцію до ЄС, бо побоюються, що її потенціал може затьмарити їх?
Цей вибір визначить не лише майбутнє України, а й усю архітектуру безпеки ХХІ століття. Відповідь на це запитання відгукнеться далеко за межами України, формуючи світ, у якому опиниться наступне покоління.
Але загалом настрої в Києві, попри очевидний виснажливий вплив такої тривалої війни, що розпочалася ще у 2014 році з захоплення Росією Криму та частини Донбасу, – знову стають настроями обережного оптимізму та гордості за те, що країна встояла і перенесла війну в саме серце Росії.
Погляди автора статті не обов’язково збігаються з позицією «Kyiv Post».
