“У кожного військового має бути психолог”. Інтерв’ю з психологом про підтримку ветеранів та їхніх сімей

Наразі українське суспільство сконцентроване на досягненні однієї спільної мети — перемогти ворога та вижити в умовах блекауту та ракетних обстрілів. Через це в суспільстві останнім часом панує помилкова думка про те, що після перемоги одразу все стане добре. Втім післявоєнний час зазвичай буває ще важчим, аніж воєнний. Адже доведеться вирішувати безліч проблем, що є наслідком війни, у всіх галузях суспільного життя. Тож про деякі речі варто попіклуватись вже зараз, аби пришвидшити процес відновлення країни й запобігати негативним наслідкам війни. Зокрема, необхідно вже зараз займатися психологічною реабілітацією військових.

Про це Kyiv Post поспілкувалася з Тетяною Фількіною, позаштатним психологом Одеського клінічного центру прикордонної служби, керівником відділу психологічної підтримки громадської організації (ГО) «Українська Спілка прикордонників», психологом Волонтерської психологічної служби ГО «Реабілітаційний центр Святого Павла». Тетяна працює з українськими військовими з 2014 року. 

На вашу думку, з якими труднощами у першу чергу зіштовхнуться українці після закінчення війни?

Наразі люди зосереджені на думці, що після перемоги все буде добре, тому зараз пріоритетом є виживання. Але треба усвідомити, що буде інакше, але не легко. Тому що багато людей тепер не мають домівки, і їм просто нікуди вертатися, бо швидко нічого відбудувати не реально. Відповідно, будуть також проблеми з пошуком нових робочих місць. 

Перше, що вже спостерігається у 70-80% населення — це прояви депресивного стану, які виражаються у небажанні нічого робити, постійному відчутті важкості, втраті сенсу життя та цінностей — коли спочатку ти не знаєш, заради чого прокидатися вранці, а згодом взагалі не можеш встати. 

Що наразі відбувається з суспільством? 

Наразі відбувається переоцінка цінностей та втрата сенсу життя, яка стала помітною з осені. Якщо брати психологічні етапи проживання горя, то якраз цей процес триває приблизно рік. Він ділиться на п‘ять стадій: заперечення (приблизно до трьох місяців), гнів (зазвичай агресія вербальна), торг, депресія та прийняття. При цьому стадії агресії, торгу та депресії можуть чергуватися десь півроку. І тільки у проміжку від 9 до 12 місяців відбувається прийняття. Воно зумовлюється переоцінкою цінностей, втратою колишнього сенсу та пошуками нового. 

Наразі вся країна поступово починає приймати як належне, що нічого вже не буде по-старому. Доволі символічно, оскільки виношування дитини теж триває дев‘ять місяців. І от як раз після цього терміну у нас почалося помітне погіршення роботи інфраструктури. Тому люди почали впадати в депресивні настрої. 

Перед багатьма з нас постало питання «А що робити далі? Куди рухатися?». Також багато родин відчуло зміни у стосунках. Здебільшого через те, що жінки з дітьми за кордоном, а чоловіки тут. І якщо чоловік лишається без роботи, то він відчуває, що не приносить користі. Волонтерити насправді не всі можуть, бо волонтерство — це стан душі.  

Не дивлячись на те, що війна ще не закінчилася, багато військових вже відчувають психоемоційну напругу через надто стресові тривалі умови. Як запобігти погіршенню їхнього психічного стану? 

Проблема у тому, що в Україні низький рівень психічної освіти. І багато військових взагалі вперше бачать психолога наживо. Тому моїм першим завданням є познайомити воїна з тим, хто такий психолог та чим він може бути корисним. Аби людина розуміла, що психолог — це такий самий фахівець, як і будь-який інший. Також головне — дати зрозуміти людині, що чим раніше вона прийде до психолога, тим менше шансів, що у неї буде ПТСР (посттравматичний синдром).  Адже близько 80% населення може самостійно впоратися з травмою, перетворивши її на травматичний ріст. Але для цього необхідно почути від когось, що можна з негативної ситуації навіть на війні винести позитивний досвід. 

Окрім цього, багато воїнів підсвідомо бережуть свої сім‘ї і тому не можуть їм багато речей розповісти. Але якщо біль довго носити у собі, то це проявиться на соматичному рівні. Наприклад, у нашому суспільстві є стереотип, що чоловіки не плачуть, тому вони потрапляють до шпиталю з інфарктами. Бо по психосоматиці невиплакані сльози у чоловіків — це інфаркт. Він стається через високу напругу всередині та підвищення тиску. 

Тому потрібні чіткі терміни перебування на фронті. Наприклад, у 2014-2015 роках мобілізація тривала півроку, з яких три місяці ротація, а три — перебування на третій лінії чи у тилу. Нині, на жаль, такого немає. Є люди, які як пішли 24 лютого, так і досі на передовій. Але таких лишилися одиниці, більшість або у шпиталі, або загинули. Тому й потрібні спеціальні центри, аби людина могла відпочити і переналаштувати свою психіку до мирного життя. 

З якими проблемами вже сьогодні найбільше стикаються військові? 

Якщо порівнювати активні бойові дії у 2014-2015 роках, то тоді була війна піхоти, а зараз — артилерії. І немає жодного випадку, щоб не було контузій у військових. Контузія часом складніша за поранення та черепно-мозкову травму, бо її не видно. Контузія — це коли від вибухової хвилі відбувається струс мозку, у результаті чого мозок ударяється об черепну коробку та зазнає травми. Це спричиняє зниження гостроти слуху, зору та іноді втрату мови. 

На жаль, у нас дуже мало фахівців, які вміють із цим працювати. Крім того, робота у реабілітаційних центрах має бути мультидисциплінарною: спочатку обстеження, а потім мають працювати психотерапевт, сурдолог, логопед та реабілітолог. А у нас таких команд немає та й загалом не вистачає спеціалістів, адже всі процеси відновлення довготривалі. 

Чи був у вас досвід роботи з військовими, які втратили можливість розмовляти? 

Так, у моїй практиці з‘явився досвід роботи із військовими, які втратили можливість розмовляти через травми. Мій перший випадок був у середині квітня з прикордонником, який отримав 80% опіків у результаті  загоряння будинку. Він міг кивати «так» або «ні», але головне, що у нього було бажання  спілкуватися. Оскільки у багатьох військових перше бажання — закритися від сторонніх людей. Втім, цьому хлопцю 22 роки, тому процес відновлення пішов швидко. У результаті бесіди я з‘ясувала, що він теж навчався на психолога, тому я за це зачепилася. Я розповіла йому, наскільки він буде корисним як психолог для військових, бо саме йому потім буде зрозумілим це проживання військових травм. Адже завжди краще працює принцип «рівний рівному, побратим побратиму».  

Іншим випадком була ситуація, що склалася на сході України. Через те, що поки військового чотири дні возили по шпиталях, було втрачено багато часу. І коли його довезли до Дніпра, то він одразу впав у кому в реанімації та зазнав нейротравми. Коли прийшов до тями, то міг тільки плакати й вимовляти слова «так» чи «ні». Наразі я надаю йому психологічний супроводів із квітня місяця. У вересні його на інвалідному візку направили до єдиного в Україні Республіканського центру відновлення після нейротравм у місті Клевань, Рівненської області. Зараз він вже вчиться ходити з тростиною. 

Якщо військового виписують із лікарні і при цьому він вже не може повернутися на фронт, але і дому у нього вже немає, то що відбувається в такому випадку? 

Є випадки, коли військовим дійсно нікуди вертатися, бо дім знаходиться або на окупованій території, або там все розбомблено. При цьому сім‘я може бути за кордоном і через статус біженця не може повернутися. У шпиталях немає місць, тоді військового або переводять з одного реабілітаційного центру до іншого, або за допомогою волонтерів десь поселяють. Втім все одно у більшості випадків — це проблема, особливо, коли людина не може самостійно жити через отримані травми. 

Також поширеною проблемою військових є документи, які потрібно правильно оформити, аби у майбутньому, як мінімум, отримувати виплати. Люди, які цим займаються у першу чергу — це командири, які знаходяться на передовій і передають документи у тил. І, на жаль, часто трапляється так, що у той час, коли військові потрапляють до шпиталю, на передовій їхній командир вже загинув. Тож доводиться шукати, хто тепер буде цим займатися. 

Що робити з сім‘ями ветеранів та які програми з їхньої підготовки необхідні? 

Навчитися наново жити з набутими травмами складно, це тривалий процес. Важлива підтримка близьких, але частіше вони ламаються швидше, ніж воїни. Бо часто рідні не розуміють того, що людина, яка пройшла війну, вже ніколи не стане такою, як була раніше. Також багато хто не знає, що робити з пораненими, і через деякий час люди просто втомлюються. На жаль, поки на державному рівні робота з підтримки рідних не налагоджена. 

Зараз в Україні громадське об’єднання «Інститут психічного здоров’я» реалізує програму норвезької клініки Akershus для тих людей, хто зазнав втрат або для тих, хто стикнувся з невизначеною втратою (зниклий безвісти або полонений). Останній випадок складніший, бо людина знаходиться у підвішеному стані - їй потрібно визначитись: визнати рідного живим чи мертвим. 

В Ізраїлі у кожному підрозділі є військовий психолог, який до кожного завдання та після оцінює стан психіки кожного з бійців. Чи є у нас щось подібне та досвід яких ще країн ми можемо перейняти? 

По штату у військових підрозділах психологи присутні, але не всі мають досвід роботи з військовими, які були на фронті. 

Норвежці мають потужну миротворчу місію та реабілітаційні центри. І після місії всі військові вирушають туди на три тижні, бо це час формування нової звички. Там із ними працюють цілі команди, які визначають, кому буде достатньо цього часу, а кому треба продовжити терапію. 

Як адаптувати військових до цивільного життя та як війна позначиться на їхній психіці?

В Україні є закон про психологічну допомогу для ветеранів. На сьогодні створений реєстр організацій, що надають послуги психологічної допомоги, де можна обрати відповідного фахівця. Також у нас є Центри зайнятості, де діють програми з перепідготовки та працевлаштування ветеранів.

Усі процеси відновлення та реабілітації тривалі, тому суспільству необхідні психічна освіта та терпіння. Бо, наприклад, навчитися спати не в окопі важко. Якось мати військового скаржилася, що засинав хлопець у ліжку, а прокидався щоразу вже одягнений у спальному мішку біля порогу. І я пояснювала, що все треба робити поетапно — йому треба звикнути до того, що посеред ночі не треба нікуди бігти та стріляти, треба міняти ритуали. Процес звикання до того, що він удома і там безпечно, може тривати близько трьох місяців.  

Як наслідок військових травм можливі суїциди, згубні звички (наркоманія, алкоголізм), що є також формою суїциду, але повільного. І навіть знеболювальні таблетки працюють, як наркотики, тому що людина звикає до них. Також наслідком згубних залежностей може стати домашнє насильство. 

Як ви вважаєте, має бути закріплено нормативно, що у кожного військового має бути психолог?

Я вам більше скажу — у кожної людини має бути психолог. Але проблема у тому, що часто військові не сприймають, наприклад, мене, жінку-психолога, яка не була на війні й в окопах. Але я наводжу приклад чоловіка-гінеколога, який ніколи не зможе народити дитину, але приймає пологи та обстежує жінок. Бо він навчався, практикувався і щодня робить те, що він повинен робити. Так само й у психолога. 

Якби я була в окопах, то не змогла б допомогти, бо мені так само потрібна була б допомога. І психологи, які були на війні, не обійшлися без психологічної та медичної допомоги. Необхідно при отриманні психічних травм звертатись до спеціаліста (психолог, психотерапевт).  

Що потрібно вже зараз робити, аби підготуватися до післявоєнного часу? 

Потрібно більше центрів із психологом у штаті, потрібно вже кликати іноземних фахівців та розробляти план на той період, коли нам скажуть: «війна закінчена, крапка». Але головне - треба готуватися до нової реальності. Готувати суспільство, фахівців, створювати різноманітні програми психологічної допомоги, приймати допомогу від інших держав. Чим раніше ми це зробимо, тим легше ми пройдемо адаптацію. Також важливо доносити до закордонної аудиторії, що тут відбувається, бо вони не все знають. І якщо ми тут посміхаємося і жартуємо, то це лише один зі способів проживання внутрішньої тривожності, а не ознака того, що все добре.