Про 90-ті роковини Голодомору, державну політику в сфері збереження національної пам’яті та не тільки Kyiv Post поговорив з директоркою Національного музею Голодомору-геноциду Лесею Гасиджак. З пані директоркою ми зустрілися напередодні Дня пам’яті жертв Голодоморів.
Почну з важливого питання. Який на другому році повномасштабної агресії цієї нашої багаторічної, Столітньої війни з Росією, є інтерес до теми Голодомору серед українців?
На жаль, повномасштабне вторгнення і в принципі, ця війна, яка триває між Росією і Україною, вони активізували інтерес до теми Голодомору в першу чергу.
Більше того, історія про Голодомор і історія нинішньої війни – це історія про єдиного спільного ворога, про єдине джерело зла, яке не було покаране. Непокараний лишився комунізм, який був ідеологією головною в Радянському Союзі, не покарані всі ті злочини, які були не тільки в Україні вчинені, а й у Східній Європі, і на території самої Росії.
Вони породили зло, вони породили зло путінської Росії, путінського режиму, який не менш кривавий і від якого сьогодні страждають так само мільйони
Фактично День пам'яті двадцять п'ятого листопада цього року, він, можна сказати, є таким символічним завершенням дев'яностих роковин Голодомору. Наближаючись до цієї дати її, ми можемо говорити про якусь більш менш узгоджену оцінку кількості жертв Голодомору?
В першу чергу хочу знову нагадати і наголосити, що цифра не є визначальною при визначенні, при трактуванні чи при дослідженні будь якого геноциду. Конвенція ООН про геноцид чітко це пояснює, що кількісний вимір не має значення.
Але, я прекрасно розумію людей, які хочуть знати хоча б мінімальну цифру. Особливість і складність дослідження злочину Голодомору, геноциду у тому, що довгі роки були засекречені документи в архівах, кілька десятиліть заборонено було говорити про нього.
Щонайменше жертвами Голодомору є три цілих дев'ять десятих млн людей. Тобто, це чотири мільйони громадян України, які проживали на території Української Соціалістичної Радянської Республіки у 1932-1933 роках. Але це крайня нижня межа. Чи є верхня? Ну, очевидно, треба продовжувати дослідження.
Не можу оминути питання виділення коштів на розширення експозиції музею. Верховна Рада ухвалила рішення не виділяти ці кошти під час війни. Думаєте, знайдуться все ж таки, ці гроші на розширення експозиції музею, на те, щоб його зробити більш сучасним, кращим?
Мова йде навіть не про розширення експозицій. Мова йде про завершення будівництва цілісного меморіального комплексу і власне проведення будівництва другої черги музею… Всі знають цю історію про те, чому відбулось, чому з'явилися дві черги [музею]. Почалося це тоді, коли в тому році президентом України частина українців обрала Віктора Януковича. Він заперечував факт геноциду, пояснював факт голоду всесоюзним голодом так званим. Це цитата. І тому він не дозволив продовжити будівництво і завершити меморіальний комплекс.
Повернулися до цього процесу лише після Революції Гідності, аж у дві тисячі вісімнадцятому році…
Ветував закон про виділення коштів президент. І це була реакція на суспільне обурення. Тому, звісно, рішення Президента було зрозумілим, очікуваним і нічого бути не могло в цій ситуації. Я вам більше скажу як директора музею, але як громадянка України, я розділяю ці речі.
Я дуже сподіваюся, що з нового року, може, в інший час, коли для цього були більш сприятливі умови, але музей постане, музей буде добудований, у музеї буде зроблено експозицію, і музей відчинить свої двері, як це і планувалося, і буде приймати мільйони відвідувачів щороку.
Дивіться повну версію інтрев’ю нижче.
Коментарі (0)